7 років триває мій найгірший день. Цей текст написався 5,5 років тому. Нині він видається мені слабким. Але це один із найчесніших віршів, на які я спромоглася загалом.

ІМАМ

Помолись за мeнe, поки я ховаю близьких під ковдрою.
Чому всeрeдині пусто і холодно?
Пeлeна розпускається на волокна і зв'язує руки
голову
горло

Мої дeмони душать
найчастішe вночі.
Я вірю у них. А вони в мeнe – ні.

Шукаю пульс і сeрцe.
Казали, що воно зліва, – чому нe б'ється?
Зупинився годиник на півобeрті до знайдeних сeнсів.
Тиша вбиває:
нe мовчи
закричи
знeнавидь

Я прошу пробачeння, алe запізно.
Шукаю побачeння в інших вимірах,
Можeш нeнавидіти за все найгіршe,
але продовжуй любити.

Вибач, я нe склала життєвий іспит
(моя жeртва нікому тeпeр нe потрібна, бо я – принeсeна в жeртву сумнівам гніву).

На руках і папeрі записана дата.
Фото з альбома в мeнe під скронями.
Тeпeр нe трeба жити від зарплати до зарплати –
я досі (завжди) пам'ятаю тeбe на дотик.

Помолюсь за тeбe, бо ти – мій найсвятіший образ.

|Der Todeszeitpunkt|

Заїдаєш отруйним плодом
кислий присмак цілунку Юди.
На скрижалях повздовжніх – смуток.
Заглядаєш в чиєсь минуле,
розливається тінь світанку,
а за нею – удари. Ґонґи
відбивають початок битви,
що вже програна. Колір крові
розтікається в ринвах вулиць,
і стікає в канали. Втрати
неуникні.
Ти ставиш кому.
А тим часом:
ведуть до страти,
в помиральну простору яму
чергу ще не убитих, смертних,
блідолицих прозорих вʼязнів,
але кат із багнетом сірим
простягає у спини й шиї
свої кігті – він хоче страху.
І на місяць, на повню виє.

Вже затягує стінки шлунку,
спазм кровить і судомить тіло.
Звір внюхається в запах болю,
звір всміхається хижим сміхом,
його око байдужо-темне,
його паща незмірно-хтива
пожирає весь простір. Мертвий.

Ну а зливи –
ці вічні зливи
розʼїдають чиюсь вже дерму.

Котяться краплі – одяг
важчає, липне. Твердо
в небо дивитись. Зліва
пóсвист і знову – черга.
Черга на розстріл. В спини
цілиться погляд. Смерті
стало багато нині.
Час цей –
присвята смерті.

Смерть увійшла в госпóду –
і вимагає жертву,
наче творець і витвір,
хоче причастя мертвих
д’чаші свого терпіння.
Никнеш, малієш, терпнеш,
наче комаха. Дрібно
вносити менші жертви.

Вже проростають кулі
отвором білих маків,
що не розквітли впóвні
десь у легенях мʼятих.

Жовч підступає в горло –
і виливаєш світу
марення, сни пророків,
їхні нидіння, співи,
їх застороги й поклик:
ти лише – рупор часу.
Час прикладає дʼлоба
дуло. І тисне.

Крапка.

18–19.11.24

|заупокійна|

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати
про вбитих ракетами жінок і дітей.
Про жінок, які не зможуть народити.
Про дітей, які не зможуть народитись.
Про чоловіків, які стрибають з вікон,
втративши жінок і дітей.
Про чоловіків, які не встигли стати
чиїмись чоловіками.
Про жінок, які носять квіти на могили
своїм чоловікам –
замість того, щоб складати у вази.
Про дітей із відсутніми кінцівками
і надто дорослим поглядом.
Про чоловіків, яким бракує сил
бути героями.
Бо третій, бляха, рік.
Діти ростуть –
батьки помирають.
Діти ростуть:
батько – герой.
Посмертно.
Крапка.

Проте.
Ми пишемо – і продовжуємо писати.
Про чоловіків і жінок, які віддають останнє.
Про чоловіків і жінок, які витягують з пекла
своїх побратимів.
Про жінок і чоловіків, які не встигли вийти з оточення.
Про жінок і чоловіків, які одружуються на фронті.
Про чоловіків, яких із жінками розділяє полон. Так само –
про жінок, яких із чоловіками розділяє полон.
Про дітей, які мріють про мир.
Про дітей, які ніколи не зможуть мріяти.
Навіть про мир.
Про чоловіків і жінок, які повернулись додому.
Але на щиті.

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати про них:
про чоловіків, жінок і дітей,
які вже не зможуть свідчити.

Про Івана, Петра, Давида,
Семена, Артема, Віталія,
Інну, Надію, Марію, Микиту, Олену,
Олексу, Оксану, Сашка, Михайла,
Вікторію, Ніну, Андрія, Олега…

Боже цієї війни,
посели їх усіх
у місцях світлих,
у місцях прохолодних, спокійних,
де немає недуги, журби і зітхання.
Посели їх.

Амінь.

11–15.11.24

❤️‍?❤️‍?❤️‍?

Час
розламується надвоє,
падає дóлі
із тріском,
наче налитий соком кавун.

Впиваєшся в тіло,
виймаючи пальцями мʼякоть,
стікають обличчям цівки прозоро-червоної крові –
і ти напуваєшся нею, ніби востаннє
і ти набуваєшся часом,
що знічено стогне
в агоніях. Просиш
ще трохи життя.
ще дозу любови.

Підшкірно, міжвенно:
від сірих людей на перетинах долі,
від чорних тіней у закýтках кімнати,
від тих, хто, одначе, ніколи й нічого
не зможе додати – чи дати.
Крім втрати.

Вриваєшся поглядом –
знічено мовкнеш:
безмежність інерцій скликає до страти
одвічних фантомів, що скручують. Топиш
слова, що могли б ще когось врятувати.

Тешува, мій боже любови і страти, –
навернення в силу безсилля. А й досі
боїшся себе уночі не впізнати,
і зранку – не сміти промовити. Босі
приходять страхи і нашіптують, просять.

Молитви ростуть у зворотному темпі
(я майже забула, до кого звертатись),
але залишаються шрами – і ребра
виштовхують звуки: забуті й незнані.
Доплата
за щось недосказане, щось недочуте
торкається скронь, пробирає їх лезом –
зліва щось тихо стискається в кулю –
і твердне щосили.
Важчає.
Твердне.

14.08.24

Із моїм мозком відбулося щось шалене – йому вдалося приборкати, дослівно зацитувати, кожне слово з трансцендентного виміру.

Напівсон
Щось у ключицях, якась мʼяка рожева сутність, промовляє: «Реню, моя люба, миленька Реню. Я мушу тобі дещо сказати. Спершу воно налякає тебе, а тоді ти звикнеш. Тобі буде страшно, дуже страшно. Звикни до цього – відтак стане легше».

Між цими й наступними словами – оніміння тіла.

«Реню, чуй же, ти мусиш знати:
"Я – це ти, і ти – це я.
Ми легкі, мов світ без дна.
Ти – це я, і я – це ти:
Колір мертвої води.
Я – це ти, і ти – це я…" – а тоді голос вривається, сутність захлинається підшкірними водами, а Реня-Я каже:
«Ти – це ти, і я – це я.
Ти зникаєш, мов змія,
З поля бою – в теплий край.
В дім свій знищений. Бувай».

Отямлення.

Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.

Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.

[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]

Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.

Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.

28.05.24

Пост[реалістичне]

Розповзається стінами світло німих силуетів,
і спадає долівкою тиха сумирність чи сум.
Захлинається сóляне море октав і сонетів,
прісноводними нитками стягнене. Струм.

Струменить під землею нове джерело світорухів,
і стикаються, стóчивши вістря, його поплавці
межи ребер-хрящів, межи пазурів – точиться в нутра
до ядра першочасу і невідей. Тьмяних садів.

Над життям нависають первíсні заскочені згуки,
і молозиво ллється із цівок небесних, і сіль,
осипаючись дзвінко в кристалах, лягає у руки,
виростає горою – до неба, до сонця, до зір.

Залишаєш усе – першородних зрікаючись прав(ил) –
і вдаряєш кинджалом не в тіло, а в корпус гори
камʼяної – приймаєш відлуння і право
на довічне вигнання.
Віддаленість схилів. Степи
огортають покровом холодного стерня. Долоні
убирають у пори струмки нескінченно-солоних ґрунтів,
розтікається море судинами темних і довгих,
незахищених ринв. І забуті ключі
від будівлі, що звалася домом –
лежать собі дóлі,
наче звір розпростертий – в високій траві, що відблискує хижим, натомленим оком,
і тоне,
не зустрівшись із відблиском вікон в тобі.

Щось відбутися має, щось вже відбувається.
Досить.
Набираються сили і квітнуть прадавні сади.
Але ти залишаєшся –
втомлений, стиснутий, босий,
і усоте проходиш
шляхами
премудрих творців.

20.04–27.05.24

Боже памажи
Я хочу видатись у ВСЛ.
ВСЛ не хоче, щоб я у них видавалась.

Так шо збірка відкладається на сто тисяч років

Якоїсь ночі наснилася назва для моєї другої книги, і я ще подумала «О, вона прекрасна». Але не можу згадати))