❤️‍?❤️‍?❤️‍?

Час
розламується надвоє,
падає дóлі
із тріском,
наче налитий соком кавун.

Впиваєшся в тіло,
виймаючи пальцями мʼякоть,
стікають обличчям цівки прозоро-червоної крові –
і ти напуваєшся нею, ніби востаннє
і ти набуваєшся часом,
що знічено стогне
в агоніях. Просиш
ще трохи життя.
ще дозу любови.

Підшкірно, міжвенно:
від сірих людей на перетинах долі,
від чорних тіней у закýтках кімнати,
від тих, хто, одначе, ніколи й нічого
не зможе додати – чи дати.
Крім втрати.

Вриваєшся поглядом –
знічено мовкнеш:
безмежність інерцій скликає до страти
одвічних фантомів, що скручують. Топиш
слова, що могли б ще когось врятувати.

Тешува, мій боже любови і страти, –
навернення в силу безсилля. А й досі
боїшся себе уночі не впізнати,
і зранку – не сміти промовити. Босі
приходять страхи і нашіптують, просять.

Молитви ростуть у зворотному темпі
(я майже забула, до кого звертатись),
але залишаються шрами – і ребра
виштовхують звуки: забуті й незнані.
Доплата
за щось недосказане, щось недочуте
торкається скронь, пробирає їх лезом –
зліва щось тихо стискається в кулю –
і твердне щосили.
Важчає.
Твердне.

14.08.24

Із моїм мозком відбулося щось шалене – йому вдалося приборкати, дослівно зацитувати, кожне слово з трансцендентного виміру.

Напівсон
Щось у ключицях, якась мʼяка рожева сутність, промовляє: «Реню, моя люба, миленька Реню. Я мушу тобі дещо сказати. Спершу воно налякає тебе, а тоді ти звикнеш. Тобі буде страшно, дуже страшно. Звикни до цього – відтак стане легше».

Між цими й наступними словами – оніміння тіла.

«Реню, чуй же, ти мусиш знати:
"Я – це ти, і ти – це я.
Ми легкі, мов світ без дна.
Ти – це я, і я – це ти:
Колір мертвої води.
Я – це ти, і ти – це я…" – а тоді голос вривається, сутність захлинається підшкірними водами, а Реня-Я каже:
«Ти – це ти, і я – це я.
Ти зникаєш, мов змія,
З поля бою – в теплий край.
В дім свій знищений. Бувай».

Отямлення.

Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.

Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.

[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]

Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.

Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.

28.05.24

Пост[реалістичне]

Розповзається стінами світло німих силуетів,
і спадає долівкою тиха сумирність чи сум.
Захлинається сóляне море октав і сонетів,
прісноводними нитками стягнене. Струм.

Струменить під землею нове джерело світорухів,
і стикаються, стóчивши вістря, його поплавці
межи ребер-хрящів, межи пазурів – точиться в нутра
до ядра першочасу і невідей. Тьмяних садів.

Над життям нависають первíсні заскочені згуки,
і молозиво ллється із цівок небесних, і сіль,
осипаючись дзвінко в кристалах, лягає у руки,
виростає горою – до неба, до сонця, до зір.

Залишаєш усе – першородних зрікаючись прав(ил) –
і вдаряєш кинджалом не в тіло, а в корпус гори
камʼяної – приймаєш відлуння і право
на довічне вигнання.
Віддаленість схилів. Степи
огортають покровом холодного стерня. Долоні
убирають у пори струмки нескінченно-солоних ґрунтів,
розтікається море судинами темних і довгих,
незахищених ринв. І забуті ключі
від будівлі, що звалася домом –
лежать собі дóлі,
наче звір розпростертий – в високій траві, що відблискує хижим, натомленим оком,
і тоне,
не зустрівшись із відблиском вікон в тобі.

Щось відбутися має, щось вже відбувається.
Досить.
Набираються сили і квітнуть прадавні сади.
Але ти залишаєшся –
втомлений, стиснутий, босий,
і усоте проходиш
шляхами
премудрих творців.

20.04–27.05.24

Боже памажи
Я хочу видатись у ВСЛ.
ВСЛ не хоче, щоб я у них видавалась.

Так шо збірка відкладається на сто тисяч років

Якоїсь ночі наснилася назва для моєї другої книги, і я ще подумала «О, вона прекрасна». Але не можу згадати))

Чиїми сльозами
наповниться море,
коли ти вийматимеш гільзу
розірвану
з серця? Тому, хто навпроти,
розсічених ран
не позбутись.

Твої опівнічні пустелі
виблискують гострими голками,
колють,
встромляють шпигачки між вени,
стікають молочними ріками долі –
до втомлених спекою ніг.
Той, хто навпроти,
розпечених шрамів на тілі
ніяк не уникне:
так сказано було пророком
прийдешньої ери –
і сталося слово мовчанням,
і сталося більшим, ніж
тиша.

Така нескінченна тиша
наскрізно проймає тіло.

І сталося слово… криком.
І раптом відбулось
спадом:
нікого немає більше
у місті примар і марень,
у місті минулих звершень,
у місті любові й втоми.
Ніщо не стається вперше.
Нічого ніхто нікому –

слова імігрують в строфи,
позбувшись питомих значень,
і так незбагненно тонуть
в глибинах твого пізнання.

Весна не приходить вчасно,
вона заливає землю
дощами й сльозами смертних,
які, втім, сміються з правил
на право останніх речень.
І з часу, що бʼє між ребра
разючим дзвінким багнетом –
ніщо не буває просто,
ніщо не спадає з неба,
ніщо не зникає в довгих
вузьких
коридорах
смерті
немає уже і не буде,
це місто стає нам домом,
вростає у наші жили –
і морок поволі тане
у Леті примарних значень.

Над нами палають сфери
космічних вітальних згуків,
і птах – білокрилим летом
стинає з дерев полуду.

24.02–18.03.24

Жити в часи, коли слів про любов
значно менше, ніж болю, а дерма
стягує нутрощі плівкою
синіх чутливих падінь.
Трóща розбурхує спокій,
терпко впивається в тебе.
Темрява сіє зневіру
в полі знелюднених днів.

Крихкість червоних прожилок
вже розливається в оці.
Білі зіниці миршавих,
чорних од віку майстрів:

смерть насуває зі сходу,
тягнеться глевким болотом –
і проростають шпигачки
гострими голками вглиб.

Піниться в нутрощах трунок,
відчай холодний, знемога,
тягнеться довгим потоком
в річку забутих життів.

кат захлинається вітром,
мороком, тишею, сонцем:
цілиться довго й завзято
в тінь відображення, і –
з кутиків рота стікає
цівка густа. Усе твердне.
Ніч огортає покровом
цвинтар мовчазних могил.

Жити в часи, коли зéмлі
кровʼю просочені. Море
блідо-червоне, буремне
вже підступає до ніг.

Все починається знову:
сніг розмиває кордони,
маятник цілиться в прірву
світ ціпеніє, і щось
знову приглушено терпне
зліва між ребер. До вени
тягнеться нитка у голці,
і прошиває наскрізь.

18–23.02.24