#Балачки_на_рундуку
Ну що ж - слухайте! Говорить Менщина!
Це записи говірки в населених пунктах, що розкинулися по різні боки від Мени. Але у всіх їх нам розказали про весільний обряд "трусіння маківки". Про нього не знають на Сосничині і Козелечині. Не чули і в музеї Гончара...
А от у нас - всі респонденти розказали, бо і сами брали участь в цьому дійстві.
А що вам відомо про цю традицію?
Дякуємо за запис Оксана Василенко та Vika Tsarenko. Oleksii Pryshchepa - за відеоролик!Відео готувалося в рамках проекту Проект "Балачки на рундуку"що реалізується ГО "Спілка жінок Менщини" за підтримки ГО «Спільнота Мистецького арсеналу» у межах програми «Спадщина: простір для роботи». Програма розвитку потенціалу локальних операторів культури «Спадщина: простір для роботи» підтримана Фонд “Партнерство за сильну Україну”

Текст було взято з допису Вікторії Неруш у Facebook-спільноті «Менщина туристична»

https://www.facebook.com/share/v/Qs2ezkRyyQmLULcw/?mibextid=WC7FNe

Facebook

Log in or sign up to view

See posts, photos and more on Facebook.

Маємо памʼятати, шанувати, популяризувати імʼя жінки, що залишила нам фотодокументи доби і культурного спадку Городнянщини.

Текст був узятий з допису Анжели Савченко у Facebook (посилання на повний текст зі світлинами у коментарях)

Сьогодні відзначають Всесвітній день фотографа. Можна сказати, що ми майже вгадали, відкриваючи в рамках проєкту ЦПГА "Крила", громадська організація "Городнянщина. Мобілізація ресурсів довкола спадщини" виставку "Жінки Городнянщини".

Обовʼязково ми розкажемо про кожну з наших героїнь. А сьогодні про ту, кому ми присвятили нашу виставку.

Її імʼя майже невідоме в Україні. Проте її фото гуляють світовою мережею. Неперевершені обличчя селян із с.Хоробичі на Городнянщині.
Ці світлини зроблені Наталією Олексанрівною Семплікевич, донькою генерала юстиції, із с.Хоробичі на Городнянщині. Найстарша із трьох сестер, доля кожної з яких потребує дослідження.
Наталія Олександрівна була попечителькою Мощенської школи Городнянського повіту. Її фото вперше стали відомі у 1911 роц. Одна з перших жінок-фотографок взяла участь у фотовиставці Чернігова до ювілею скасування кріпацтва. Так побачив світ її перший альбом. Посилання на неймовірні фото тут https://choim.org/%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b0%d0%bb%d1%8c%d0%b1%d0%be%d0%bc-%d0%b7-%d1%81%d0%b5%d0%bb%d0%b0-%d1%85%d0%be%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%87%d1%96-4/
Дякуємо Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського

В рамках нашого проєкту ми побували з експедиціями в с.Хоробичі, спілкувалися зі старожилами, мешканцями села, відвідали шкільний музей. І зʼясували невідомі обставини з життя фотографки.

Наталія Олександрівна Семплікевич організувала в селі хор, шо нараховував 59 осіб. У 1915 році хор мав тріумфальний виступ на сценах Чернігова і Городні. Співали батьки і діти. Вихованець її хору Іван Толочко пізніше заснував відомий на Чернігівщині ансамбль дударів.
У 1923 році в Хоробичах 17 днів працювала фольклорна експедиція Климентія Квітки і Олени Курило. "Логістикою" займалася саме Наталія Олександрівна - заберзпечувала проживання, харчування, підшукувала респондентів. Олена Курило згадує дворянку із Хоробич як "аматора етнографії" (безмежно вдячна Олександр Ясенчук за посилання на статтю).

Далі - білі плями. У 20-х рр. "вдячні" односельці постановили відібрати у "буржуїв" Семплікевичей майно. Знаємо, що Наталія Олександрівна виїхала до Москви, проте не знаємо, коли саме.

В Хоробичах залишалася її молодша сестра Варвара, про яку згадують старожили із пошаною і вдячністю. Під час окупації Варвара вртяувала село від знищення. Великий каральний загін прибув, щоб розстріляти мешканців фактично за дії партизан, які підірвали залізницю. Вільно володіючи німецькою, Варвара Олександрівна змогла переконати окупантів, що до дій партизан населення Хоробичів не причетне. За що хтось із доброзичливців знову віддячив. І Варвару Семплікевич у 1945 р. як німецьку перекладачку відправили на 10 років у табори. Очевидно, ніхто не очікував, що Варвара Олександрівна виживе у надважких умовах і повернеться у Хоробичі. На той час будинки Наталії і Варвари заселять інші люди. Будинок Олени використовуватиметься тривалий час як школа, яку потім урочисто розберуть на дрова. Варварі сільрада виділить трьохстінку, на покриття якої вона шукатиме солому по селу. Ті, кому на збереження віддасть свої коштовні речі, їх не повернуть, за винятком матері нашої респондентки. Жила Варвара скромно. Тримала дві кози, курей. Трохи викладала в школі музику, граючи на скрипці й фортепʼяно. Саме вона перевезе з Москви урну з прахом сестри Наталії і підховає її у могилі батька на сількому цвинтарі за церквою.

У 2005 році завдяки невтомному збирачу історії й старожитностей, вчителю, людині, що створила Хоробицький музей Володимиру Петровичу Песоцькому, коштом сільради й небайдужих людей було оновлено памʼятну плиту на могилі генерала Олександра Тимофійовича Семлікевича і його доньки Наталії Олександрівни.

Щодо Варвари Олександрівни, слід якої загубився. Відомо, що доглядала її колишня земська вчителька Надія Богдановська. Кажуть, що через вік обох і відповідний вікові стан здоровʼя, Варвару відвезли до чернігівського притулку. Так це чи ні, на разі ми намагаємося зʼясувати.

А тим часом світ захоплено розглядає неймовірні світлини дітей і дорослих із с.Хоробичі Городнянського повіту Наталії Семплікевич.

Шановні підписники,
останнім часом канал атакують різні боти, надсилаючи усілякі посилання у коментарях.

Задля вашої безпеки:

‼️НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ ПЕРЕХОДЬТЕ ЗА ЦИМИ ПОСИЛАННЯМИ‼️

Наслідки переходу за цими посиланнями достеменно невідомі, але й перевіряти не раджу.

Я стараюсь реагувати оперативно та блокувати їх. Звісно, канал можна закрити та поки цього не хочу.

Будьте уважні у віртуальному світі також!

Але тепер хочу сказати пару слів щодо ситуації, яка щорічно виникає в українському суспільстві перед та під час «дідів», а саме палких дискусій до теми, чи потрібно все те нам. Зрозуміло, що противники цих поминальних діляться на два основні типи – ті, хто схиляється до церковних правил, та вважає це відвертим язичництвом та тих, хто вбачає у цьому щось живе і старе, порівнюючи це чомусь з якось «совєтчиною». Хоча ці твердження мене як людину, яка цілком нормально ставилась до цього все життя, трохи підбурюють, що є трохи зрозумілим, бо наші люди любителі ставити тільки своє бачення традиційного за один шаблон для всієї країни, але зрештою я можу в дечому погодитись. Так, для ревних вірян це є чимось ненормальним, розумію. Але вже так склалася наша народна культура, поєднуючи дохристиянське та християнське. Дехто може це відкидати, але вже як склалось. Та й поки мені ще важко сформувати якісь аргументи , аби пояснити таким людям, які вважають це поганим, що треба терпимо ставитись до цієї традиції.
Щодо постійних посилань до «совєтчини», то тут теж досить цікаво. Ніякого стосунку совєтська влада до цих поминальних днів не має. Як відомо, елементи цих поминань мають дохристиянське походження. Так, те, що певна «деградація» цієї традиція у вигляді, насамперед, збільшення кількості людей, які зловживають алкоголем та тих, хто перетворює це на фестиваль, має свої початки у совєтську добу, то це правда. Але ж це не дозволяє казати нам, що ця традиція дика та не варта на існування сьогодні.

Згідно досліджень людству було завжди легше комунікувати між собою та паралельно вживати їжу. Під час поминання покійних це працювало так само, як і з живими. Та й традиційне сприйняття наших пращурів ти же цвинтарів та смерті було простішим, аніж наше, яке вже сформувалося під випливли сучасних зображень цих явищ. Тому раніше це не було чимось дивним, коли люди приходили на цвинтар, обідали прямо на могилах, згадували та говорили з покійними. І це ж не означає, що вони всі поголовно вірили, що саме на цвинтарі тільки й можна поминати, просто цвинтар був останнім місцем зустрічі, де ще залишилась могила, яка могла символічно поєднувати живих та душі, які, як то кажуть, на «тому світі» були.

Всі ці думки до того, що вже досить нам свої особисті регіональні бачення традиції та загальні, які лунали з офіційних джерел, висміюючи перекладати на інші, таким чином роблячи регіональну різноманітність та красу традицій нашої нації одноманітною. А поки несемо далі правду та адекватність в маси, кожен про своє рідне.

Фото «проводів» з хутора Тимки, села Стара Басань, Ніжинського району. З Вікіпедії.

#первинне_виконання #веснянки

Східне Полісся (?)

Аудіо від підписників каналу. Оригінальний запис Є. Єфремова, деталі невідоміhttps://t.me/music_authentic

Запис наче з колишнього Корюківського району, село Перелюб, або з Хрінівки.

Любов сіверян до Десни❤️

Пісня про нещасне кохання (можна також вважати романсом/жорстким романсом), записана мною у селі Рябці, Чернігівського району, Чернігівської області від колишньої жительки села Іваньків, Новгород-Сіверського (колишнього Коропського) району, Чернігівського району, Ковальової А.Г. (1940 р.н):

https://youtu.be/QuQDN4EDi60?si=8-6KmolAR0JdRT2k

Намагався знайти якісь ще варіанти цієї пісні у Інтернеті, бо можливо вона має літературне походження. І, на відміну від інших пісень цього жанру, ця пісні виявилась не дуже поширеною. Хоча й результати поглибиленого пошуку у мережі не можна сприймати за точний факт підтвердження. Але вдалось знайти пару куплетів на одному з сайтів вчительських проєктів без жодних вказівок на походження та більш схожий до чернігівського текст у творі «Кінчався вересень 1941» Івана Сенченко.