Друзі. Через рішення Київського апеляційного суду я продовжу перебувати за ґратами. Прошу Вас не опускати рук та продовжувати боротьбу за чіткі терміни служби.

В мене достатньо часу і я можу відповідати Вам на листи, які Ви мені напишите. Єдине прохання - вкладіть у Ваш лист марку з конвертом, аби я міг направити Вам відповідь.

Дякую за теплі слова та підтримку.

Пишіть за адресою: м. Київ, вул. Зеленогірська, 4.

Або передавайте адвокатами.

Все буде Україна!

Я за 2 роки побачив свою маму, їй дозволили побачення зі мною. За це — дякую. Водночас із тим, я маю право на декілька побачень, прошу слідство в подальшому не порушувати це моє право.

1. Звісно ж, я маю на меті повернення на військову службу, як тільки влада визначить чіткі терміни служби чи до свого 25-річчя.

Я, який кожен військовий, чекаю встановлення справедливості.

Президент, Головнокомандувач, Міністр оборони, Верховна Рада має виконати публічні обіцянки. 8 місяців пройшло, внесений законопроект ми так і не побачили.

Пане Президенте, у Вас є ще шанс увійти в історію, як президент який побудував архітектуру національної безпеки. Досвід Південної Кореї, Ізраїлю, Тайваню, інших розвинених країн, які межують з тоталітарними режимами, Україна має імплементувати.

Я вірю, що моя країна вистоїть.
Революція Гідності має завершитись перемогою цінностей, за які ми щоденно платимо кров’ю.

Ваша честь. Шановні громадяни.
Мене звати Сергій Гнезділов, мені 24 роки.

Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, я прагнув змін. Зміни починаються з кожного з нас, саме тому я співзасновник громадських об’єднань, фестиваль української культури Виделкаfest, ведучий ++ подкасту на Hromadske.

Той банер, який висів на будинку Профспілок після Революції Гідності був і моїм девізом. Свобода — це наша релігія.
5 років я захищав Україну, погодившись на тимчасове обмеження, на добровільне обмеження моєї персональної свободи, бо це — необхідність. Бо на мою країну напала росія, а я, як і кожен громадянин, зобов’язаний її захищати.

Останні півтора місяці я підозрюваний у вчиненні особливо тяжкого злочину. Сторона обвинувачення каже, що я дезертир, санкція ст. 408 КК передбачає до 12 років позбавлення волі. Голослівне звинувачення та безпідставне.

12 років тому мені було 12. Це подяка за роки моєї служби? Чому сторона обвинувачення не кваліфікує мій вчинок як СЗЧ? Виходить так, що мене судять не за СЗЧ, а за сміливість публічно сказати очевидні речі: військові - не раби, а обов’язок захищати Україну лежить на всіх громадянах України згідно статті 65 Конституції.

Останній рік я постійно казав про необхідність реформування мобілізаційної системи, про встановлення зрозумілих та справедливих правил, про необхідність ротацій, про необхідність психологічної реабілітації, відпочинку, демобілізації стомлених військових, які весь цей час чекали унормування відповідальності та права.

Якщо відкрити матеріали моєї справи, почитати аргументи сторони обвинувачення — стає смішно.

1. Прокурор вважає, що я мав на меті дискредитувати військову владу своїм вчинком. Я нагадую принагідно, що ми не тоталітарна країна, у нас немає військової хунти, є військове командування. Дискредитують вище військове командування корупція, некомпетентність та публічні обіцянки, які ніхто і не збирався виконувати. От що справді дискредитує, а не заява солдата Сергія Гнезділова.

2. Все, чим оперує прокурор — рапорт про моніторинг українських медія, де виявлено мою публічну заяву. Складається враження, що якби заяви не було — слідство мене б і не потурбувала. Виявляється, в структурах є спеціальні люди, які моніторять заяви в медіа. Справу відкрито не тому, що я відсутній на місці служби, в установленому законом порядку, а тому що хтось на когось накричав та натиснув. Саме тому мені показово інкримінують ст. 408 КК.

3. Слідство хвилюється, що я можу впливати на свідків, а це всі українці, які читали новини. В тому числі і військовослужбовці гауптвахти, які чудово знають з медіа про мене та мій вчинок. За логікою слідство, я маю сидіти 1 в в камері, що реалізувалося протягом перших двох тижнів мого перебування за гратами.

4.Слідство вважає, що я приховуватимусь від слідства, хоча це слідство переховується від мене.

Я півтора місяці на гауптвахті. Жодної слідчої дії, жодного допиту. За цей час до мене не прийшов жоден з 12 слідчих, які здійснюють досудове розслідування. 12 слідчих, 6 прокурорів - величезний сонм правоохоронців. Якщо проблеми, про які я казав 21 вересня не існує, то для чого це все?

Де саме я переховувався від слідства? В студіях медіа, в театрах чи на лікарняному ліжку?
Чи подавали мене в розшук? Ні.
Чи викликали мене на допит? Теж ні.

То що тоді слідство вважає переховуванням?

5.Суд першої інстанції зобовʼязав ВСП забезпечити мені медичний огляд та обстеження. Вимогу суду виконано частково і це не провина гауптвахти. Проблема в перенавантаженості військового шпиталю. Саме через цю проблему я завжди звертався до приватної медицини. Саме тому хірургічне втручання відбувалось в приватній клініці, де я і просив дозволу спостерігатись далі. Перший протокол лікування Я отримав через 4 тижні постійних поїздок під конвоєм в шпиталь, ще два — навіть не знаю коли отримаю. По факту, це порушення мого права на вільний вибір медзакладу та лікаря.

По факту, це порушення мого права на медичний огляд та лікування.

1. Мені є за що подякувати слідства. Ні, не за обшук в будинку моїх батьків, де я не проживаю от вже 5 років.

Я зараз згадую, як один дорогий друг, офіцер що повернувся з полону після Маріуполя казав мені «подумай про себе».
Я не знаю чому так вийшло: через моє довготривале перебування в ЗСУ, через цю величезну ширму, яка висить між цивільними і військовими, через багато-багато інших факторів, я перестав розуміти людей.

Всі несуть якусь дику херню в стилі «все пропало», «нас здали», і «завтра перемога».
Все летить в тартарари.

Я не щезаю, просто на певний час йду з соцмереж, іноді нагадуватиму про збір.
Йду думать про себе, всі ресурси і нерви вичерпано.

- Чуєш, а ти звідки?
- З Одещини.
- Бляха, я на штабі сказав шо ти з Волині.
- Чо це я з Волині?
- Ну ми вчора їхали, ти українську музику слухав, і спілкуєшся українською, високий дуже…

Сєрьожа з Волині, приємно познайомитись.
Воооооолллииииинь мояяяяяааааа.

Хотів людинці гостро відповісти, прочитав в біо «відун, родовий козак-характерник в 5 поколінні, майстер слова та діла», і передумав писать, бо в мене мскльське прізвище і я не відун в 5 поколінні.

Добраніч, чі шо. Шоб вам не наколдували різні майстри різного брєду.

Артем Дмитрук зараз такий:
- Усе життя, як це польське радіо!
Жодної тобі поваги до православних!
Демократія?
Їбав я таку демократію!

- Ти шо, житєль Пітєра?

Щойно ви дізнались що таке легка обсценна лексика в нашому підрозділі.

Співають пташки, десь кілометрів зо пʼять від нас канонада бою. На Донбасі пташки зовсім не бояться вибухів. Щебечуть собі.
Весь тиждень займались плануванням наступного року: шо робитимемо на спеціальних подіях виделкаfest, яким буде наступний фестиваль.
Команда зробить великий тур в більше ніж 10 міст Української Бесарабії, окрім цього запускаємо багатообіцяючий проєкт по роботі з молоддю в громадах Одещини.
Ретрит, до речі, для наших волонтерів, навесні плануємо.

А ще треба працювати з соціальною адаптацією ветеранів, щось робити з хаосом в меморіалізації російсько-української війни, будувати мости між владою і жителями громад.
Досліджувати спадщину Бесарабії треба, там неоране поле забутих скарбів.
Боротися з агентами російського впливу треба.
Треба вчити людей в бізнес і гроші, виявляється. Люди в нас катастрофічно бідні, риторичне питання, чому.
Національну Церкву підтримувати треба, завершувати процеси розриву зв’язків з росією.

А ще я собі відпустку запланував вже, на травень.
Ні, не так, як цього року.
Реально відпочивать поїду, вимкну телефон і допобачення, я ж так ніколи в Карпатах і не був, хрін вже з тою Іспанією.
Дивлюсь готелі в Яремче, співають пташки, десь виють налякані вибухами собаки.

Я купив собі ортопедичну подушку і тепер відносно нормально сплю. Але не повторюйте моїх помилок, одразу декілька наволочок купуйте, бо потім то в наявності нема, то попрати треба - а вона одна.
Вирішив не буть грусним, переконав себе шо дємбєль в маю. На це і надіюсь, бо ще стільки всього зробить треба вспіть, до тої пенції…

Вхахах.
Згадав як на виделкаfest ми тихенько підняли мавік, шоб заснять гігантизм масштаб вєлічіє, і до мене прибіг волонтер з величезними очима і криками:
- Розвіддрон над нами! Терміново евакуюємо людей! Всі в укриття!
Як я крічав…