Багатьох з нас виховували так, ніби все що завгодно важливіше за дитину. Оцінки, що скаже тьотя Надя і взагалі усі незнайомі люди, прибирання, інші побутові справи впевнено вигравали конкуренцію за важливість, займаючи перші місця.

Простий людський контакт між батьками і дитиною, як щире бажання дізнатися і урахувати дитячу реальність, замінювався на що завгодно: корисні дії, навмисне виховання з колекцією ідей, як треба і як ні, покарання, щоб укріпити свій авторитет і заборони.

Ну, і якось не дивно, що терапія стає настільки популярною. Хочеться простого нормального нарешті врахувати, в першу чергу, себе.

Дуже влучні слова П'єра Жане: "Кожне життя — витвір мистецтва, складений усіма доступними засобами".

Хочеться безжально підтримувати собі полюс вітальності зараз.

Бессел ван дер Колк, "Тіло веде лік"

Травмовані люди продовжують організовувати своє життя так, ніби травма триває — постійно і без змін, — немов кожне нове знайомство або подія заплямовані минулим.

Після отриманої психологічної травми людина сприймає навколишній світ із абсолютно новою нервовою системою. Всю свою енергію вона тепер витрачає на придушення внутрішнього хаосу, жертвуючи невимушеною залученістю у своє життя.

Ці спроби підтримувати контроль над нестерпними фізіологічними реакціями можуть призводити до цілого ряду фізичних симптомів, включаючи фіброміалгію, хронічну втому та різні аутоімунні захворювання. Це пояснює, чому так важливо залучати до лікування психологічної травми весь організм, тіло, розум та мозок.

Буває, нічого не радує не тому, що депресія одразу, хоча це й один зі дзвіночків, а через таке собі емоційне переінвестування.

Довге очікування, передчуття, яке не справдилося і змінилося витримуванням фрустрації і безсиллям, злістю, розчаруванням на деякий час може вимикати інші переживання. Така собі ніби легка анастезія, яка маскує емоційну втому або виснаження.

Насиплю трішки крінжи вам, як порядні психологи не пишуть, напевно. Але ж "я не з такої сім'ї, як другі". Я з крінжової.

Я тут потроху адаптуюсь у Марселі (а хто переживає вимушену еміграцію, на своєму досвіді знає цю циклічність спіралі "адаптація — горювання"). І тут в мене відбулася посвята у марсельці.

У Марселі купа пацюків. Ніколи стільки не бачила. Якщо вам хтось скаже, що українські міста брудні, це неправда.

І от я раптово надала піддупне прискорення одному з пацючків, який кинувся мені під ноги. Був full contact.

Переходячи від огиди і несподіванки майже на ультразвук, десь на октави, гідні Діви Плавалагуни, я в решті-решт була рада, що випадково вдягнула кросівки замість сандалів.

От бачите, радість у дуже простих речах.

Є така річ у стосунках, яку навіть важко сформулювати. Та й не одна! Але сьогодні я про таке собі конкурування досвідом, настільки недоречне у моменті, недолуге і відштовхуюче, наскільки це можна уявити.

Спробую пояснити, навівши приклад:
— Мені погано, я щось не розумію, куди поділася моя енергія...
— Ой, а мені просто зашибісь! Так класно себе не почувала ще.

— Я не можу вирішити цю проблему...
— У мене ніколи з цим проблем не було, не розумію, про що ти.

Важливе: тут повинно бути багато таких же ітерацій у діалозі з тією ж самою людиною. І воно ніби про рівність досвіду, і про різність, і необов'язково одразу зливатися у якомусь полюсі, але друге ("мені просто богічно, безпроблемно, прекрасно!") завжди виступає на фоні першого. Як тільки-но перша особа висказує якісь складні почуття чи контроверсійні думки, друга безпосередньо вмикається діаметрально іншим хорошим досвідом. І справа не в тому, що перша особа "сіра качечка", а в тому, що вона стає такою у взаємодії.

Це не про те, що я люблю яблука, а ти — банани, і це окей, не про те, що мені нудно, а тобі якось по-іншому, це завжди про те, щоб виглядати на фоні першої особи розумніше, гарніше, вдаліше, вдачливіше і ні з чим цю фоновість не переплутаєш.

Це велика свобода — давати людям побачити в тобі те, що вони хочуть і можуть побачити. Не виправляти, не ганятися за ними зі словами "Ну що ж ти бачиш, я ж не така (не такий!)". Не розбиватись об те, що вони побачили і не контролювати, яким боком повернутися, щоб побачили саме те, що треба.

Така свобода можлива тоді, коли ті добрі відзеркалювання, які вже сталися, стали на місце, зібралися у паззл чи власну скриньку коштовностей. Коли є внутрішнє і засвоєне базове знання про себе (не назавжди, звичайно, на деякий час, до наступної кризи і змін у персонеліті). І це знання доповнюється. Коли є довіра до свого емоційного і тілесного досвіду (до своїх почуттів і відчуттів) і вона набагато важливіша за те, хто і що скаже. І коли є здатність обирати, що саме з чужих слів можна взяти собі, і не брати старе, поламане і недобре.

Згодом у криві поверхні можна не дивитись. А об'єкт у дзеркалі розташований набагато ближче, ніж здається.

Як ветеран довгих відносин, можу сказати, що просто бути разом довго недостатньо. Та й не складно.
Мій досвід, звісно, не універсальний.

Тому срібні і золоті весілля, як на мене, кажуть тільки про відлік часу. Також пригадаємо, що радянські шлюби були дуже швидкі, ранні і конфлюентні — людям треба було легально займатися сексом, тому вони одружувалися.

Складніше за все, як на мене, постійно вдивлятися у партнера. Не приймати за належне і не підходити з однією міркою.

Останнє — відсилка до цитати Бернарда Шоу, який говорив, що розумніший за всіх для нього був його кравець — він ніколи не підходив до нього з попередньою міркою.

Бернарду я від душі співчуваю, але йому вже все одно.

А в нас ще є якийсь час.

Несподівано дуже ліричне, а також холісовське за змістом у "Темному лісі" Лю Цисіня:

— Можливо, вам і потрібна невелика допомога, але нічого серйозного у вас немає, — заявив лікар, вислухавши його довгу розповідь.
— Нічого серйозного? — Ло Цзі здивовано широко розплющив почервонілі очі. — Я шалено закоханий у персонажа свого власного роману. Я був з нею, я мандрував з нею, я навіть порвав із моєю справжньою коханкою заради неї. І ви стверджуєте "нічого серйозного"?
Лікар терпляче посміхнувся.
— Хіба ви не розумієте? Я віддав все моє глибоке кохання ілюзії!
— Ви вважаєте, що об'єкт кохання всіх інших людей існує насправді?
— А хіба це не так?!
— Нітрохи. Для більшості людей те, що вони насправді люблять, існує лише у їхній уяві. Об'єкт їхнього кохання — не реальна жінка чи реальний чоловік, а їхній образ у голові. Реальна людина — це лише заготівля, на основі якої вони створюють свого ідеального коханця. Проходить час, і вони починають бачити різницю між ідеалом та реальною людиною. Якщо вони можуть звикнути до цієї різниці, то залишаються разом. Якщо ні, розлучаються. Все дуже просто. Ви відрізняється від більшості лише тим, що вам не потрібна заготівля.

Я людина проста — бачу дивну книгу — читаю. Прочитала за два дні першу книгу з трилогії "Спогади про минуле Землі" Лю Цисіня — "Проблему трьох тіл".

Перший сезон серіалу я подивилася ще навесні, і він мене вразив. І я довго думала про цю хибну моральну ділему і про те, як люди чинять агресію щодо інших з власної образи. І в залежності від доступу до влади, страждає велика кількість людей. І про те, як на інопланетне життя проектується ідея спасіння, хоча чому б це? Питання не нові, і все ж таки.

Роман відчувається, ніби як палиш самокрутки з забористою травою, де замість паперу — підручник з фізики. При тому, що фізику зі школи я майже не пам'ятаю. Пригадую також чиїсь слова, що для того, щоб бути фізиком, потрібна уява і треба її розвивати. Ну, якщо таку наркоманію читати, то уява розходиться аж бігом. Сидиш перед сном, уявляєш, як протон розгортається у шести вимірах.

Ну краса ж! Так що якщо вам хочеться такої шаурми з нулів і одиниць — ласкаво прошу.