ОЛЕКСА РІЗНИКІВ

Лапате листя клена
схилилося до мене.
Я кленом цим зеленим
вквітчав свою постіль.
В цей тихий вечір синій
я знов до тебе лину,
далека Україно,
і знов молю: «Прости!

Прости, моя кохана,
страднице безталанна,
навіки нездоланна,
дорожча за життя,
що я не знав про тебе,
що я не чув про тебе,
не бачив те, що треба,
за купою сміття.

Тепер я бачу, ненько,
твої хати біленькі,
твої річки бистренькі,
степи твої й поля,
козацькії жупани,
сміливі отамани,
твої відкриті рани,
страдалице моя...

А я співав про квіти,
про сум душі своєї
і мову, рідну мову
вже починав втрачать.
Дозволь же над тобою,
над долею твоєю
оновленому серцю,
коханая, ридать».

ОКСАНА ОСМОЛОВСЬКА

анонсуємо протест у кожному місті, кожному селі,
на кожному хуторі.
в кожному сіті, тауні, віледжі.
в кожному аулі і тим паче в кожному мясті.
діти не доїдуть до шкіл, люди не доїдуть до роботи,
білки не дострибнуть до дупел,
святі тіла господні не потраплять до ротових порожнин,
манна не долетить до землі
і навіть не встигне перетворитися на сарану,
забуті співаки не даватимуть прощальних концертів,
миші не плодитимуться, хліб не пектиметься,
і ніхто не жениться і не вийде заміж, навіть не надійтеся, —
але ми не маємо іншого виходу, —
сказав польський фермер, сказав молдовський винороб,
сказав італійський інженер-механік,
сказала тайванська військовослужбовиця,
сказав київський перекладач, та хіба всіх перелічиш.

сказали і вийшли геть.
і ніколи, ніколи не повернулися!

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ
Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя,

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий...

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Іван Малкович
1992 рік

ВАРСАН ШАЙР
|пер.: л. панасюк|

БУДИНОК

І
Мама каже, що в кожній жінці є замкнені кімнати; кухня хтивості,
спальня горя, ванна апатії.
Часом чоловіки — ті, що з ключами,
а часом чоловіки — ті, що з молотками.

ІІ
Нін су юґ лаґа ваайо, су їіфсо аа лаґа гелаа,
Я казала Припини, я казала Ні, а він не слухав.

ІІІ
Можливо, у неї є план, можливо, вона відвозить його до себе
тільки для того, щоб він прокинувся за кілька годин у ванній повній льоду,
з пересохлим ротом, дивлячись униз на результат незвичної, акуратної процедури.

ІV
Я вказую на власне тіло і кажу О, ця стара річ? Ні, я щойно її одягнула.

V
Ти збираєшся це їсти? говорю я своїй матері, вказуючи на свого батька, який лежить на обідньому столі, з його рота стирчить червоне яблуко.

VI
Що більшає моє тіло, то більше у ньому замкнених кімнат, то більше чоловіків приходять з ключами. Анвар не вставив свій до кінця, я досі думаю про те, що він міг би відкрити всередині мене. Басіл стояв і вагався під дверима три роки. Джонні з блакитними очима прийшов із сумкою для інструментів, які він випробував на інших жінках: однією шпилькою, пляшкою відбілювача, складаним ножиком і банкою вазеліну. Юсуф кликав Бога крізь замкову шпарину, а ніхто не відповідав. Хтось вмовляв, хтось видирався моїм тілом у пошуках вікна, хтось казав, що скоро буде, і не приходив.

VII
Покажи нам на ляльці, де до тебе торкалися, казали вони.
Я говорила, що не схожа на ляльку, я схожа на будинок.
Вони казали Покажи нам на будинку.

Ось так: два пальці в банці варення
Ось так: лікоть у ванній з водою
Ось так: рука в ящику.

VIII
Я маю розказати тобі про своє перше кохання, яке знайшло потаємний люк під моєю лівою груддю дев’ять років тому, впало туди, і відтоді ніхто його більше не бачив. Щоразу
я відчуваю, як щось повзе вгору моїм стегном. Він має знати, що я б, напевно, випустила його. Сподіваюся, що він не
зіткнувся з іншими, загубленими хлопчиками з маленьких міст, з приємними матерями, хлопчиками, які робили погані речі та загубились у лабіринті
мого волосся. Я досить добре за ними доглядаю, скибочка хліба, а якщо їм пощастить, то й шматочок фрукта. Окрім Джонні з блакитними очима, який зламав мої замки і вдерся всередину. Дурненький хлопчик, прикутий до фундаменту моїх страхів, я граю музику, аби заглушити його.

IX
Стук-стук.
Хто там?
Нікого.

X
На вечірці я вказую на своє тіло і кажу Тут померло кохання. Ласкаво просимо, заходьте, почувайтесь як удома. Усі сміються, думають, що жартую.

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА

дороги змикаються в ніщоту
а там і люди надходять
нерівні тією нерівністю
і тією кількістю кроків
що дає тільки різність життя
бо хтось нині на свято в війні і вдома
а хтось ні чи й ніде

сонця корогодяться вряди-годи
й над дорогами пристають
бо не можуть дороги бідні самі
так із рук у руки людям текти
без дощів і без русел

тому нині в святий День Великодній
Бога славимо Богу дякуємо
Бога благаємо
дай дому нам Боже
дай миру дому й додому
благослови руки зімкнути
розімкнути із ніщоти з війни наші дороги

2023

ОЛЕКСАНДР АВЕРБУХ

як це коли настає воскресіння
але немає воскреслих

коли Вихід десь поруч
але Єгипет усюди

коли олії так мало
але днів нескінченних безліч

коли силишся бачити обриси
але око слізьми запливає

бо ви мали повернутися завтра.
але сьогодні вже вчора. а вас нема і нема

і нема місця
де б ви не були

нема часу такого де ще вас не було

нема думки у якій би ви не застрягли

шилом нікуди ткнути
вибачте нас — невдалих кравців!

бо це ми
прошивали свинцем
срібними цвяхами підбивали
твої господи животи

як виношуєш діточок своїх
разом і поруч?

неквапливі ми люде
війну працюємо кволо.

при квітах й плодах, бач
чергами, чергами
напруженим слухом
загостреним зором
сірі довгі печери, глухі кути
наче видих і час
без образу твого і подоби

видих і час

де світло твоє на яке йтимуть?
вечірнє як свято
жорстоке як кордони і смуги

лагідне як рідні руїни

вийдіть до нас!
вийдіть на нього!

перше — освітить вам шлях
друге — обличчя запилені і бліді
третє — нас присоромлених
четверте — безладні обійма і плач
пʼяте — памʼять нестерпну
шосте — тих хто лишився позаду
сьоме — надію і лють
восьмим світлом суцільним будете — ви.

Наче в тобі пробили ще одну дірку. Дніпровський вокзал — місце, яке сповіщає про кінець дороги. Ти нарешті вдома. Щоразу дивишся на площу, будинки навколо і страшенно радієш поверненню.

Тепер після кожної подорожі будеш бачити сліди чужої жорстокості та думати про те, як війна спотворила твоє місто й тебе саму. Не те, щоб я забувала про це, але.

У будинку, в який сьогодні влучила російська ракета, мешкає моя колега з Центру сучасної культури у Дніпрі та подруга Аня. Це прекрасна людина, яка робить багато важливих справ, організовує збори та волонтерить, коли вдається, яка вміє співчувати та дуже близько сприймає всі трагедії.

Одного разу їй вже довелося покинути дім на Луганщині через окупацію. Тепер росіяни знову вкрали частину її життя. Навіть не можу уявити, що вона пережила.

Моя інша подруга сьогодні написала, що не знає, як нам вдається проносити крізь себе стільки болю. Я не знаю теж.

Якщо маєте можливість, підтримайте Аню донейтом, бо невідомо, чи зможе вона повернутися в свою квартиру, чи доведеться починати все спочатку.

Банка: https://send.monobank.ua/jar/AJU8PwERHt.

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

ЗАХІД

Над лугом хмари кучеряві,
як вівці, що пасе їх місяць.
Ростуть дівчата, наче трави,
на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана.

23 квітня 1935

ВАСИЛЬ ВАРОДІ

ПРОЩАННЯ З НЕБОМ

Я птах.
Мене поранено в крило.
Чи відала
Прекрасна амазонка,
Як боляче
В ту мить було,
Коли її стріла
Безжально-тонко
Урвала мій
Закоханий політ?
Чи думала,
На чорному коні,
Що світлість неба —
Мій єдиний світ
І в іншому —
Нема життя мені?
А, може, просто
Забаглося мати
Слугу крилатого
В пустельнім домі,
У клітці золотій
Його тримати,
Щоб заздрили
І друзі, і знайомі.
Любов до птаха?
Як стріла пече!
Хто ж на взаємність
Посилає стріли?
Я, може, сам би
Сів їй на плече
І разом
Поскакали б, полетіли.
І воля,
Що поділена на двох,
Зродила б іншу,
Чиюсь третю волю.
Прекрасна амазонко
Мого болю,
Вмираю в небі,
Щоб не впасти в льох.
Останній змах.
Прощайте, високості,
Брати по лету,
Спільники-орли.
Я — лиш любив,
В мені немає злості.
Не буде й після
Зрадної стріли.

ВАСИЛЬ ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ

ПІСЛЯ КРЕЙЦЕРОВОЇ СОНАТИ

«Покласти б голову в коліна...
Відчути б руку на чолі...»
Сентиментальність!
Хай загине
І памʼять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон
Нам треба буряного льоту, —
Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі...
Не зупиняться! Хай загине!
Йдемо! Під марш! По землі!