🫠 ну таке щось сталося у мене, що не знаю, чи ви повірите

Сталося у мене щось таке, що майже ніколи не трапляється і знаю, що, з-поміж усіх, ви мене зрозумієте. Принаймні я сподіваюся. Я вам з самого початку клянуся, що це правда. Такого просто не вигадаєш.

Почалося все з того, що подруга порадила мені класну гінекологиню – молоду, доказову і яка не лікує все народженням дітей. Прийшов час і я записалася на прийом для повного огляду і всіх можливих аналізів. Лікарка насправді виявилася класною – щира, привітна і просто янголя.

Поки вона вибігла з кабінету по щось, я говорила з асистенткою і заповнювала анкету. Асистентка намагася вести легку бесіду, тож спитала, чи я живу у цьому місті – і виявилося, що ми з гінекологинею родом із одного міста. Я подумала: прикольно, що знайшли щось спільне. Яка ж ймовірність, що ми вчилися в одній школі чи тим більше у паралельних класах, правда? Мізерна. Я подумала, що мізерна.

Огляд пройшов нормально (це ніколи не чудова процедура), УЗД теж було ок, мене попереджали про кожен рух і маніпуляцію. Тоді провели хорошу консультацію, яку лише зіпсувала новина про знову блядську кисту. Я записалася на повторний огляд через місяць.

Через кілька днів мені прийшли результати аналізів і я вперше побачила повний піб лікарки. І тоді щось зрозуміла. Я знайшла її інстаграм і перерила все, поки не переконалася, що теперішнє прізвище – це прізвище чоловіка.

А тепер увага. Я не просто знаю її дівоче прізвище. Не лише знаю її батька та маму, а ще дідусів та бабусів, які теж, до речі, лікарі. Ми не просто вчилися в одній школі. Я знаю планування її будинку, я знаю як виглядала її дитяча кімната на другому поверсі, по коридорі наліво.

Моя теперішня гінекологиня – це моя перша дитяча подруга, мені було 5 років. Я просто тоді не знала, що у неї є повне імʼя. Вона жила навпроти мене. Ми багато гралися у резинки. А тоді почалася школа і наші шляхи розійшлися.

Не знаю тепер що робити. Дуже дивно усвідомлювати, що у мені побували руки (професійно, оке), але людини, яку я колись дуже добре знала. І не впевнена, що зможу піти на повторний огляд через місяць, бо це вже буде якось дуже дивно. Але якщо закрити очі на цей нюанс, вони класна лікарка. Поможіть мені, будь ласка, – що ви робили б на моєму місці?))

🌸 Нагадую, що сьогодні о 21:00 починаємо голосовий чатик

📣 Голосовий чат у середу 21:00

Беріть навіть розряджений павербенк – нашому чатику не потрібне електрохарчування, бо ми самі кого завгодно зарядимо ✨

Цього разу з моєю співведучою будемо обговорювати тему: «Що не так з Сутінками? А що насправді дуже так?». Тому беріть спогади про підліткові надії зустріти вічне кохання і бажання дати відсіч стереотипам масової культури.

«Якщо твої читачі і читачки приймають твої дописи, то можуть прийняти тебе у «сутінковому періоді», – сказала моя співведуча.

Тож перевіримо наскільки ви приймаєте Двіж вже завтра о 21:00!

Вчора почувалась дуже погано (як це завжди буває після візиту до ортодонтки), тому вирішила себе потішити якимось простим передбачуваним фільмом і літром дюшесу, бо ж їсти не можу. Словом, я пішла дивитись “Сутінки” і випадково подивилася дві частини))) Не кринжуйте, будь ласка, і не відписуйтесь. Я прочитала ці книжки ще до того, як вони стали мейнстрімом і кіно. Моя улюблена частина – де Белла переживає депресію, і мені це капець резонує. I feel your pain, girl.

Кожного разу, коли я переглядаю цей фільм, складаю якесь нове враження. Зараз мене не лише бісить пасивність головної героїні і цей постійний лейтмотив, що її мають захищати, бо вона собі не може дати ради. Але цього разу мене найбільше вкурвило інше. Якого біса вона вибрала Едварда? Ну попри очевидні причини того, що він сексі, має сріблясте “вольво” і його життя просякнуте оцим небезпечно-звабливим флером? Але насправді ця людина завдала їй найбільше болю – пішовши, не попрощавшись. І до того він теж так нормально погрався з нею у гойдалки. Я не думаю, що “кохання” – це причина пробачати такий біль. Я не пробачила б – а послала б із свого життя назавжди.

“Я вчинив так, бо тебе люблю”, “я тебе люблю, тому не дозволю тобі це зробити”, “я завдав тобі болю задля твого ж добра”. У фільмі це частина сценарію, але у реальності – контроль, виправдовування вчинків і емоційні гойдалки. Зараз я більше думаю, що кохання – це те, наскільки тобі добре з людиною, а не ефемерне святе відчуття, задля якого можна терпіти жахливі вчинки. Хоча з адекватним, теплим хлопцем ніколи не відчуєш цього магніту, яким тебе тягне до мудаків))

Словом, сьогодні я на боці Джейкоба і я обрала б його. Бо він мілашка і турботливий, він повільно ступає і змушений вигрібати після мудака-колишнього. Він більш послідовний і з такою людиною життя буде теплішим. Хоча емоційних гойдалок і сріблястого “вольво” немає – що шкода, звісно)

А на чиїй ви стороні? І кого обрали б собі у пару на місці героїні?

? Інша сторона болю жінок

Три роки тому я загадковим для себе чином потрапила у післяопераційну палату гінекологічного відділення. Чимало днів життя я забула, а от події тієї ночі памʼятаю дуже чітко. Стукіт медичного приладдя, коли швидка мчала бруківкою, спантеличеність лікарів на УЗД, теплі карі очі анестезіологині, на мені синій в горошки халат, медсестра протирає мені губи змоченою ваткою, три катетери на руках.

Я можу вічність розповідати про всі події, які спіткали мене до і під час трагікомедійного тижня у гінекологічному відділенні. Можливо, я колись напишу про це цілу повість, як данину події, що так змінила моє бачення і дала неймовірно багато зерна для роздумів. Я навіть була крейзі енаф і провела голосовий чат прямо з палати спільно зі своєю новоспеченою подружкою із сусіднього лікарняного ліжка. Про неї я і хочу розповісти.

На другий день у палату на сусіднє ліжко привели дівчину приблизно мого віку. Коли ти цілий день те й робиш, що лежиш з крапельницями, то розглядати людей навколо – єдина розвага. Вона багато говорила по телефону. Мені стало цікаво, чому тут опинилася – бо ж явно не після операції, як ми. А тоді вона скрутилася калачиком на ліжку і заплакала. Мені було дивно, що нас у палаті 8 жінок, але, здавалося, всім було начхати чому вона плаче. Я наважилася спитати її, що трапилося.

“Померла дитинка. На 7 тижні. Зупинилося серце.”

Я ніколи не відчувала сентиментів до теми вагітності і дітей. Але завжди відчувала багато сентиментів до жіночого здоровʼя і прагнення жінок отримувати те, що вони хочуть. Тоді мене торкнувся незнайомий раніше глибокий біль.

Їй призначили медикаментозний аборт, оскільки викидня не було. Через кілька днів, коли я вперше змогла пройтися коридором, ми зустрілися поглядами – її наче на заслання вела лікарка з кабінету в окрему палату. Я бачила у житті багато болю, але нічого з цього не зрівняється з болем на її обличчі. Пізніше вона розповіла мені, що ще ніколи не відчувала такого. Що в тій окремій палаті кусала пальці і котилася підлогою, оббиваючи коліна.

Життя жінки чомусь тісно повʼязане із болем. Менструальним болем, болем викиднів, болем пологів. Так наче нас створили для того, щоб періодично відчувати біль і бути безсилими перед ним. Просто терпіти, бо більше виходу немає. Це дуже несправедливо. Бо інколи так хочеться мати епідуральне знеболення десь під рукою і вмикати у застосунку телефона. Того тижня у гінекологічному відділенні я зрозуміла, що ще дуже мало знаю про біль, який може відчувати жінка.

Я випадково подзвонила їй десь рік потому. Вона зізналася, що пережила ще один викидень. У таких ситуаціях важко підібрати слова підтримки чи втіхи, бо “все буде добре” звучить як знущання, коли ти втрачаєш того, кого любиш.

Нас зі цією незнайомою дівчиною повʼязує набагато більше, ніж здається. Більше того, нас багато що повʼязує і з вами, дівчино по той бік екрану. У нас всіх є свої мрії і досвід болю, свої бажання і свої страхи. Ми закохувалися і нам розбивали серце. Ми знаємо очікування місячних і розпач від затримки, а тоді щастя від затримки і розпач від місячних. Прати зранку постіль, хотіти водночас шоколадку і піцу. Ковтати знеболювальне і йти працювати. Вертатися ввечері додому, стискаючи в кишені ключі. Щось, що не зможе зрозуміти жоден хлопець – а ти, пташко, зможеш. Хоч тебе я зовсім не знаю.

Позаминулого місяця та дівчина відсвяткувала день народження донечки – 1 рочок. І хоч у мене досі (чи поки?) немає сентиментів до дітей, я маю мільйони сентиментів до щасливих жінок і дівчаток.

Незнайомко із палати, яка відхилила мені завісу розуміння! Навіть якщо ми більше ніколи не зустрінемося, я щиро бажаю тобі і твоїй сімʼї найбільшого щастя.

❤️‍? Забігайте на чатик, всіх чекаємо

❤️‍? Нагадую, що голосовий чатик уже сьогодні

Тож наполегливо рекомендую приєднатися до нашої розмови вже о 20:00 за Києвом. Почуємось!