спочатку було коло
фантазій і плям над принадами реальності,
перші —
малювали корони,
другі — вікна у Шлях до істинного дому.

.

— я бачу граційного, величного богомола...
— ти не розумієш, це не він. його тут більше нема. лише сухий залишок.
— богомол, більше ні слова.

.

я почав уявляти себе незрячим,
товаришував із палітрою повік,
бачив бога, можливо того,
чийому я син,
зовсім скоро він зник.

потім була пам'ять —
чудовий наркотик,
закільцьовано діє, як Lego:
набір один, канон один,
а збираєш якось по настрою.

навчився торкатися спогадів.
комашки-ліхтарики змінять світло,
змінять ракурс,
якщо захочу,
якщо потреба. сила духу!
думкам малюю руки!
усіх бридких — пожре ропуха.
усім близьким — зробив портрети.

і найголовніше — побачив богомола.
справжнього лицаря!
хітинладунки, погляд убивці!
на нього павук! він йому спиці!

лізь до мене, друже,
домалюю листочок і квітку!
лізь до мене, друже, в душу,
домалюю бамбук, зроблю сопілку.

я навчився бачити реальність потрібним чином.
богомол — завжди богомол.
ніщо не завадить ним бути.
згадайте тих, кого нема,
вони теж — не трупи.

Кілдунчик

⛈ 🌳 Буря над Черемошем 🌳⛈

– Туманна кресаня нечутно вкриває долину,
За криси повстяні не вийти сліпому до часу,
Коли срібносяйне дитя не мине, не погасне,
Коли золотаве окілля покотить на спину
Зеленого виру – виходь, моє диво живильне!
Почнем викрутаси!

– Не вийду, не вийду, коріння впеклося у камінь,
Зіниці готур заклював, саламандра забрала
З-під ребер моїх сердолік. Непрозорі дзеркала
Твоєї брехні обіцяють безодню. Під нами
Болотяні млаки, облуди в березовій брамі.
Тобі ж усе мало!

– Дивись-но, дитино, он гайстер кричить на верхівці
Твоєї сосни, хоча суне темніша година,
Вона досхочу дозволяє кружляти невпинно,
Нестримно в обіймах веселих, веселих – дурниці
Тобі говорили, клянуся, бо слово, як криця.
У танець пориньмо!

– Ти – хитра куниця, облудливий лис прудконогий,
Танцюй із дівчатами, пане, що ходять по купіль
Блакитну, прозору. То кров моя. Ні, непідкупна!
Мелодії линуть, бринять, як серпанок вологий,
Не вийду, не вийду! Облиш недолугу облогу!
Не візьмеш, підступний!

Селяни боялися сунути ніс в перелісся,
Де буря кричала між скель Черемошевих гучно,
Де блискавки ніж у соснове заплетення влучив,
Упали смоли халцедонові краплі. Підвівся
Лелека вугільний. Вже видно долинові криси.
Пройшло неминуче.

Березень 2024 р.

#збірка_Казки_Тисячі_Світів

Третя річниця вторгнення

Я пригадаю колись, можливо, відповідаючи на питання
невгамовних онуків,
як починалась страшна війна,
як у малюків дитинство
сусіди скаженні вкрали –
і сумними тінями на їхніх малюнках
з'являлись поряд надія, спрага життя і страх.
Як скорбота ставала мірилом,
у кого болючіша рана,
де новий дім чи безпечні маршрути,
чий тато в окопі, чия мама тепер вдова.
Як потрібно було лишатись сміливим,
кажучи правду, як нас убивали –
як націю, за свободу вибору й думки,
як зі сходу прийшли злочинці та пітьма.
Як тримати прапор жовто-синій
було ризиком й гордістю – в потилицю стріляли,
бо вивозиш з окупованих територій частину самовизначення в сумці – українець! І хочеш ним бути, тут твоя земля.
Як вили матері та сирени тужливо:
бо хтось втратив рідних або час ховатися у підвали, 
відрізняли приліт і вихід за звуком,
знали, де заміновано і де третя стіна.
Як зовсім юні ставали сивими,
коли бачили вирви та завали,
кров і біль, а ракетна задуха
безперервно руйнувала села й міста.
Як тріпотіли прапори на могилах,
бо гинули воїни, серед цивільних втрати,
політики рахували доходи і зводили рахунки,
бо навіть у смерті своя ціна.
Спогади може виринуть після молитви,
хоч не спитає ніхто, як саме небо лютневе впало,
в мою генетичну пам'ять їх вшито до найдрібнішої букви,
з тієї секунди, як війна у мій дім прийшла.

23.02.2025
@olesya13r

Добрий Шубін*

Гора росте, де сходу степ. Осіло зло в печерах.
Насипав корм у миску орк і кличе всіх вечерять.
На пузі щит, у вусах щі: «Памянєм осєнь, што лі».
Парує спирт. Луна та спів тиняються по штольні.

В печері сміх. Надворі сніг. До вітру ходять часто.
Почув орду з лежанки дух, що спав собі під карстом.
Підскочив дід, кожух надів, дістав вогонь із груби.
Ліхтар підняв: «Чекай, гірняк, тебе врятує Шубін».

В підземний зал дорогу знав, у юності принаймні.
Забув і гак давав ногам, і виліз до вбиральні.
У гніві дух ламав руду, летіли іскри з ями.
«Блєстіт, ого!», — в пітьмі вогонь помітив хтось із п'яних.

Внизу якби знайти скарби... Гудуть на здобич горни,
Щоб їх з мечем углиб печер повів жадоби вогник.
В тісний забій усіх завів. Лежить орди навала.
«Скарби для вас — вугля‌рський газ, у нас його чимало», —
Сміється з них. Дістав сірник, котел готує орчий:
«Чортів привів, кажіть — привіт! Бо дідо спати хоче».

*Шубін — дух шахт у віруваннях гірників Донбасу. Зазвичай добрий, але не завжди.

28.11.2024

? Та, що танцює над прірвою ?

1. Та, що танцює над прірвою – юна та дивна,
   Чоботи стоптані, сповнена стежками днина,
   Плащ за спиною – як крила прадавніх драконів,
   Тільки куди прямуватиме дівчина нині?
   Коси її полум'яні, кармінно-червоні,
   Зорі в думках, патериця у білій долоні.

Скоро зима, холоднішає час подорожній,
Чорні дерева схилилися, ліс насторожі,
Вітер у спину – здається, за нею погоня,
Тільки попереду – скелі, палац, огорожа.
Птаха дзвенить, закликає дівчина сміливо:
– Вийди, допоки не сталися холод та злива!

Чорний господар виходить насупроти гості,
Тінь його тягнеться вгору, із бескети зростом,
Хижий правитель землі – кажуть люди, він ящір,
Постать кремезна, а погляд – розжарений остень.
Хто там прийшов, чи не страшно в краю людожера?
Чорний палац – небезпечна та темна печера…

«Дай мені ніч провести у оселі, владико,
Бачиш, на землю спускається темрява дика,
Бачиш, як важко у холоді, мороці, натще
Чесній дівчині продовжити довгу мандрівку,
Я танцюватиму нині для тебе, як схочеш,
Там, за моїми слідами, стежини пророчі»

1. Заходить до нього в дім, ніби вітром нічним завіяна,
   Розказує про драконів, всміхається, чародійка,
   Господар темнішає серцем та ллє у чарку напій.
   Ти звідси не підеш… Та я відсьогодні – твій.

«…Спи, танцівнице зчарована, чорними крилами зморена,
Най сняться тобі наостанок дороги твоєї сувої,
Прокинешся – будеш дружиною.

Я вигадаю для тебе нову героїчну історію,
В ній будеш повстанкою, люба, ітимеш на мене війною,
Та, звісно, програєш – і виграєш…»

Драконяча колискова лунає понад домівкою,
Вітри за дверима сестру знебулися вже кликати,
Вкривається кригою небо – зірковий став.
Вона посміхається – хто кого зчарував?

1. Каже народ, що в дракона з'явилась дружина,
   Може, ельфійка. Волосся – вогненно-кармінне,
   Каже народ – подобрішав дракон і втомився,
   Рідше літає. Спокійно у диких долинах.
   Чорний господар від неї приховує крила,
   Тільки обом без свободи – незгода, несила.

Кличе вона – нумо землі твої оглядати,
Кличе у гори, за море, танцює крилато,
Ходять, за руки тримаються, полем та лісом,
Гори навколо змикають загострені ґрати.
Тільки зима за зимою збирає оброки.
Тихо повз них промайнули три звітрені роки.

1. Приходить у дім весна, ніби вітром живим завіяна,
   Залатаний плащ мандрівниці тихо мережать мрії.
   Господар темнішає серцем та ллє у чарку напій.
   …Я знову піду. Та тепер він навічно мій...

«...Ти, милий драконе, не в силах утримати вітер в клітці,
А я і на мить не втратила своєї дороги сувої,
Хоча на полон твій погодилась.

В печальній твоїй історії так добре й солодко спиться.
Давай мандрувати пліч-о-пліч. Наш дім проростає травою,
А ми – проростемо свободою…»

...Драконяча колискова згасає вогнем над прірвою,
Із пам'яті жодної миті ніколи не вирвано.
Останній порив – як нитку життєву відтяв,
Самотній дракон ковтає напій забуття.

#зимаблизько
#збірка_Казки_Тисячі_Світів

Вірш для конкурсу Собору поезії «Зима близько»

Лікувальні сни

Несуться світами дива попри всі веремії,
Що часто сплітає зі світла та темені вдача.
Ви чули, ймовірно, що сон лікувати уміє?
Я вам оповім про дівчину, яка на відмінно
Складає цілющі сиропи зі снів, які бачить.  

Як тільки прокинеться, їх додає у мікстури,
І свіжі гостинці іде роздавати нужденним.
Хай ліс колихають ще негури мляво-понуро,
Сади пелехаті із вітром про ніч балагурять,
А Ліка врятує людей, їх підкаже щоденник.

І видно по-різному в дивонотатках рядочки:
У кого порізи та рани — ім'я полихає,
Якщо вицвітає, то сили депресія точить.
І щоб не пропало зі світу воно остаточно,
Потрібний чардійний напій і краплинка кохання.

І все би то гарно, та дрібки цієї малої
Так просто намарити Ліці було не по силах.
Складніше тоді, коли зали душі охололи,
Там віхоли діють, і туга морозить долоні.
У Лелі дівча силодайної краплі просило.

Про лікарський дар її якось дізналась Марена:
"Негайно ударите треба нахабу жахами!"
Та знищити злагоду снів страхоносні химери
Ніяк не могли — ялівці боронили майстерно.
Зимова богиня завією тільки зітхала.

Століття під сонцем печуться, дощами стікають.
Просотує сонми історій вінок ялівцевий.
А спробуйте й ви, коли сніг майорить між зірками,
Збирати легкі сновидіння по кадру до кави,
Щоб нежить не входив у звичні зимі мізансцени.

#вірш, #зимаблизько, #фентезі

Написати вірш який тематично буде пов'язаний з водою, безпосередньо чи опосередковано. Дедлайн включно по 22 жовтня.

#білийкролик

? Фенікси ?

Чуєш тепер, чорнокрилий надвітрений феніксе,
Пташе високого кроку між темних світил,
В префіксах світу я втратила чи не геть усе,
В змінні закінчення світу нехай несе.
Воля твоя моє серце веде щосил.

Воля моя твоє серце бере до рук,
Чорним тотемом вкладає попід ребро,
Зранених крил блакить я злікую твоїм пером.
Над головою кружляє замислений крук,
Знаю тепер, що це ти всі кордони крилом зборов.

Як я любила колись прокидатись в твоїх краях,
Бачити силует біля вікна за столом.
Згадую чорні зірки. Проте де сьогодні я,
Спогади ті – лише чорний сон про маяк
Що стереже вночі міжсвітовий розлом.

Скільки слів віддаси зоряній течії?
Скільки плестимеш снів, щоби пішли страхи?
Поруч блакить та пітьма, шляхи чумацькі пухкі.
В бібліотеці світів тисячі книг – твої,
Так допиши історію про зустрічі двох птахів.

Вересень 2024 р.

#збірка_Казки_Тисячі_Світів

півфіналісти:

Parachute
Карін
39
Раміна
Ватульов
Рейхард

Жінка, що танцює акварелями на папері
І вона починає свій танець:
Сієна палена з Тоскани,
Зелена земля із Верони,
Венеціанський червоний —
І ти у очах її тонеш.

І навіть папір вже благає:
будь ласка,
торкайся,
танцюй,
лети невагомо.
Англійська червона,
Берлінська лазур, шафран, кіновар
До зір і до хмар.

А замість стрічок у волосся вплітає меридіани
І пише хвилі туркусовим та вірідіаном.
Їй часто сняться ріки й океани,
І навіть уві сні від доторку її руки
розтанули льодовики.

І які у житті тої жінки бувають сюжети:
Магічна маджента!
Як торкається тіла її, наче пензлем, проміння світанку —
Лимонний кадмій і рожева неаполітанська.
Ескізи екстазу.
Уява малює: ви разом.

І якими словами таку запросити
На танець?
Титанічні зусилля, титановий білий,
Румʼянець.
Якими квітами встелити її ліжко?
Чи жасмин?
Паризька синь, ці руки і ця спина.
Якими пензлями писати їй вночі,
Якими фарбами її писати?
Одеський чорний, колір тиші?
Коли у келиху моєму дно?
І ми поєднані, ми змішані,
як фарби на палітрі.

А вона посміхається й мовить:
Лягай на моє полотно,
Я створю новий світ
Із твоєї любові.

@grasliv