На тлі величезної кількості досліджень про таку мотивацію вбивства на полі бою, як потужне почуття відповідальності перед побратимами - існує (як завжди) альтернативна реальність.

Я про того, про кого говорять "вовк-одинак". Який розраховує тільки на себе. Чує себе, бачить і відчуває - тільки себе. Знає, що і куди йому треба - і не рушить з цього тунелю. Він геть не командний і не витримує жодної зайвої людини поруч. Хоча відмінно спрацює по бойовим завданням.

Чи витримає він терапевта? Навряд. І для його чорно-білої картини світу, де існує він окремо і весь інший світ окремо - це зрозуміло.

Чи є різниця між різними військовими і чи варто враховувати психологічний зміст роботи, хто яку робить? Авжеж. Психотерапевтично працювати зі снайпером - не те саме, що з штурмовиком або пілотом БПЛА. Про ССОшників взагалі мовчу, вони теж мовчать. Штабісти, тактичні медики, ДПСУ, розвідка, польові хірурги, тилове забезпечення...

Накладемо на цю профдеформацію особисті якості, довоєнний анамнез, життєвий досвід.

Отримаємо геть різні коктейлі.
Тому терапія - теж дуже різна.

Для того, щоб бути крутим командиром, ти маєш по-справжньому любити своїх людей, але при цьому ти віддаєш накази, які можуть призвести до загибелі тих, кого ти любиш.

Парадокс війни у тому, що ті командири, які найбільше готові наразити на небезпеку тих, кого вони цінують - можуть бути тими, хто найбільше схильний до перемоги, а отже, з найбільшою ймовірністю захистить своїх людей.

Складно написала, знаю.
Але так психологічно складно воно і влаштовано.

☝️ Не вистачає часу вникнути, так?
То я коротенько поясню.

Наприклад про Суми, дивіться.
При "середній" кількості повітряних тривог - там найвища ступінь тривожності (за опитуваннями).

А у Запоріжжі - навпаки: обстрілів найбільше, але десь в людей береться рівновага. Або апатія.

Про Львів, дивіться: "найнижча" кількість обстрілів, але тривожність підвищена у порівнянні з іншими західними областями.

Цікаві Полтава, Дніпро, Кіровоград, Чернігів, Харків: обстрілів багато, але люди відповідали, що почуваються спокійніше. Ну, або знов-таки, це депресивні стани.

Справжня причина тої "рівноваги" не була досліджена.

Минуть десятиліття, а може, і півстоліття, перш ніж нашому погляду відкриються всі подробиці кошмарного полотна - Нацистського Фарсу.

Тоді вже не залишиться нікого, хто зможе пояснити нашим нащадкам незбагненні розуму події минулого: газові камери для вбивства нескінченної кількості жертв, поневолення цілих країн, спроби поголовного винищення народів, стерті з лиця землі міста.

Прийдешні покоління запитають, як стало можливим, що мільйони людей були приведені в стан несамовитості та зробили все те, через що самі опинилися на згарищі.

Але якщо вже заходить мова про тотальний вплив на свідомість народу, ми досі не зрозуміли до кінця, як вийшло. що нація, яка дала світові Баха і Бетховена, Шиллера і Гете, Канта і Гегеля, перетворилася на стадо, готове виконати будь-який, найдикіший наказ.

(с) Курт Рісс (1902 - 1990), німецький письменник, військовий кореспондент

Одна з унікальних особливостей компульсивної ігроманії, що відрізняє її від інших видів залежності - можливість зміни реальності.

Як і у випадку з іншими адиктивними діями, спонукання до азартних ігор пов'язане з позбавленням від безпорадності, і це стає таким типу внутрішнім, емоційним досягненням. Але тільки при ігровій залежності є можливість змінити реальність: отримати нехай і мізерний шанс виправити заподіяну шкоду (повернути назад втрачені гроші), якщо продовжити грати.

Такі міркування є руйнівним для "переслідування" своїх втрат, бо ви робите ставки на дедалі більші суми і програєте дедалі більше і більше. Але та частка істини про те, що наступна ставка здатна розв'язати ваші фінансові проблеми - є, і вона значно ускладнює відмову від гри.

Такої реальності більше не створює жодна залежність: не можна продовжити пити заради того, щоб перестати пити. Або продовжувати приймати наркотики заради того, щоб компенсувати спричинену шкоду. А от з ігровою залежністю - працює саме так.

Що робить її найважчою, з терапевтичної точки зору.

(с) Ленс Додес, "Серце адикції"

Історичні дані щодо адикцій під час різних війн.

Громадянська війна у США (1861 - 1865)
Морфін - широко використовувався для знеболення, що призвело до значного поширення морфінової залежності серед ветеранів. Цей феномен отримав назву "солдатська хвороба".

Перша світова (1914 - 1918)
Алкоголь - використовувався для зняття стресу та полегшення умов окопного життя. Військові уряди заохочували вживання алкоголю як засіб підтримки морального духу. Морфін та опіати - для лікування поранень, що призводило до залежності у багатьох військових.

Друга світова (1939 - 1945)
Амфетаміни - використовувалися для підвищення бойової готовності та витривалості. Наприклад, німецькі війська широко використовували препарат під назвою "Первітин" (метамфетамін). З 1939 до 1945 року в збройні сили Німеччини було поставлено понад 200 мільйонів пігулок, популярність яких не вщухала ще довгий час після війни. "Первітин" був повністю заборонений і оголошений незаконним у Німеччині в 1990-х роках.

Алкоголь - залишався популярним засобом зняття стресу серед солдатів усіх воюючих сторін.

Війна у В'єтнамі (1955 - 1975)
Марихуана та героїн - широко використовувалися американськими солдатами для зняття стресу та уникнення реалій війни. Поширення цих речовин стало значною проблемою для військового командування.

Війни в Афганістані та Іраку (1979 - 1989, 2001 - 2021, 2003 - 2011)
Опіоїди - використовувалися військовими для знеболення, що призводило до залежності після повернення додому. Алкоголь та стимулятори - для зняття стресу та підтримки бойової готовності.

Війна в Україні (2014 - 2024...)
Чекаємо на дослідження...