Журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» відзначило мою збірку «На поверхні» (2023)**

Хтонічне марево між вогників провулку
Захоплений, пливу
вздовж висаджених кипарисів
в доволі відчайдушній думці
віднайти спокій

Чи це ти ведеш мене,
зрадженого,
до спокути твоїх гріхів?
Скільки ударів під дих
я маю витримати
на кримінальній розтяжці темряви
між двох розбитих ліхтарів?

Прийоми самооборони не діють
вони художні

19.12.2023

Після роботи йду сквером,
щоб замовити собі
важкі й однорідні
грудневі смородинові хмари
на жовтавих вершках
з прошарками призахідного світла
у вафельному стаканчику неба –
мій улюблений десерт.

21.12.2023

кулька вдаряє кульку –
колись це зачепить мене,
теорія шести кульковдарянь спрацює –
і я дізнаюсь про існування битка,
коли мене струсне

я котитимусь і вдарятимусь
кілька разів о борти,
якщо не чинитиму опір, впаду в лузу
стану забитим правильно,
якісним лузером,
балом
на чужому рахунку

я матиму цінність

23.12.2023

Copyright: Чурков Максим

https://chytomo.com/premiia-smoloskyp-2024-oholosyla-lavreativ/

сьогодні гарний день, щоб закрити збір!

залишилося зовсім трошки. 1436.67 грн і збір можна буде закривати, а книги відправляти для людини, яка задонатила найбільшу суму 💚

наразі, найбільший донат зараз 1337 грн. ще є можливість цю суму перебити!

а взагалі будь-який донат — це радість для мене й допомога нашим військовим.

вірю у вас ❤️

https://send.monobank.ua/jar/7nEba9FGQA

Текст:
Вогники

Декламують:
Андрій Мальва, Гортензія

неймовірна, якісна, атмосферна декламація від талановитих прекрасних людей 🥹
я розчулений, у захваті, в задоволенні, і хочу щоб ви також почули це 🙌
коментарі з відгуками вітаються 😌

Плинність

У період народження критичного мислення,
у момент смерті ще наївного автора з постпубертату,
коли я вирішував, як поступати і куди вступати,
щоб не вступити… та на ноги встати,
але вдарився головою:
тоді й звернув увагу
на шафку,
що від народження
була зі мною.

Шафка,
в якій ховали пряники не за дозвілля,
а поряд батоги незадовілля, як і червінь щоденників, за стіною.
Шафка як скринька пандори з тривогами й стресом,
гучне придане для безвідмовного немовляти,
у шухляді пакет пакетів,
комплекс комплексів.

Де б я не був,
шафка висіла наді мною.

Запилені таємниці та гордості на видноті,
кістки скелетів, сховані за прозорим склом.
Фотографії рідних, яких і немає більше в житті,
які не мали б впливати на кожен мій крок,
але ж, подивіться, чекають коли я схиблю,
коли оступлюсь.

Дивлюсь
на кубки, дипломи, грамоти і медалі,
які тиснули на полицю і мене ж «визначали»:
Який віз – такий і хазяїн
Яка шафка – така і людина

Бо без доказів, довідок, папірців,
що доводять тебе, але майже нікому нічого,
без вставлених у скло,
для мас ти є ким?
Коли тобі наприкінці немає з ким…
коли прожив у масці,
пап’є маше з відзнак і похвальних листів,
що товщало під кінець навчального, як камбій,
а тепер у поздовжньому зрізі
візерунком дамаським
визирає
і жахає кількістю втрамбованих рокíв.

Солодке – як дим до вогню батога:
шафка єднала смаколики та медикаменти,
а згодом я їв кавову цукерку,
на смак як сльози мертвого провідника.
Льодяники, в яких застигли метелики молі,
гіркі батончики, в яких черв’ячки,
їдять і мене поволі,
до болю у нервах незадоволень.

Сьогодні йду по сметану;
вулиці пекучіші, ніж колись.
Нещодавно дощило у червні, востаннє.
І ввечері йшов уже я
коридором вологості:
сутінки, майже наосліп.
Галерея ароматів розкривалась в прогресії,
ніби йду по піщаних калюжах Старобільська,
до морського бризу Генічеська,
і з асфальту прибережної траси Бердянська
спускаюся сходинками до чорної солоності Алупки…
Розплющую очі – я у Дніпрі.

Реальність вдаряє, як торець дверцят шафки по голові,
із дзвоном богемського кришталю надій,
в очах темніє, локації сплутані:
– будь ласка, мені щось не від болю,
а від голови
та хаосу юнацького віку.

Ще не пережити стільки,
а вже збирати свою шафку з безкоштовних стіків,
сірників і шприців, мазей і бинтів, щоб важкий стійкий аромат
осідав по коробках і кришечках, які обіцяю собі розібрати,
як у браузері непотрібні соті закладки,
але немає сил, і так,
я сьогодні перебрав таки,
йдучи порівняннями зі старшим братом,
у симбіоз накопичення та ломбардоманії.

Густішає мнемонічний ліс
там, де зростають у згадках дерéва диму,
там, де шафка неба тріщить по швах
і не розказати історії всіх,
хто боровся, та не виживав.

Ідеш через хащі в марудну спеку
на міраж запахів ванілі, м’яти й лимону,
ніби з обіймів кухні такі знайомі,
та спогад враз прорізують гар,
сморід старої аптечки сховища,
і образ шафки з півником, що лишається на стіні,
як пункт незламності дому.

А поки мою шафку некуповану
окуповують таргани,
у кожного свої в голові,
мої ж не тікають при світлі думки
за поребрикордоння.

Досі бурявато-руді
прусаки ще не вимерли.

Труїння від них / проти них,
на жаль, успадковане.

Вибух за вибухом.
Побілка за коміром.

Відчуття, ніби в жарті,
а не (к) дотичному вимірі.
У жарі дамаської сталі плавиться діалог:

– у Києві 34 загиблих
– а в нас обіцяли всі 38
– кого?
– жари

Абсурд закладає вуха як вибух.
Закладаюсь, я цілий:
– все добре, як ви?

Вибух.
Відкрились дверцята шафки.
І посипались попелом на голову
юні роки.

15.07.2024

Copyright: Чурков Максим

#літературне_горнило

▪️БЕЗЗМІННИЙ ЕПІКРИЗ▪ (або тест на депресію*) 1. цей стан як надщерблений глечик 2. бетонна плита на грудині 3. вікно для раптової втечі 4. отруйна туга в кожній днині 5. космічні мішки під очима 6. глибоке клеймо дискомфорту 7. нікчема нікчема нікчема…

Telegram

✒️ віршневий сад

***▪️***БЕЗЗМІННИЙ ЕПІКРИЗ ***▪*** (або тест на депресію*) 1. цей стан як надщерблений глечик 2. бетонна плита на грудині 3. вікно для раптової втечі 4. отруйна туга в кожній днині 5. космічні мішки під очима 6. глибоке клеймо дискомфорту 7. нікчема нікчема нікчема…

10 вересня — день запобігання суїциду.

Коли жарти про смерть та самовипилювання стають буденністю — це вже не так і смішно. Я не з чуток знаю, що таке бажання перестати існувати. Більшість моїх близьких і самі не раз думали про те, щоб закінчити свою історію власноруч. І говорили про це, не шукаючи поради чи підтримки. Просто як факт. Ми часто просимо одне одного «просто будь. Ти мені потрібен/на». І це тримає на плаву.

В час війни, коли ми втрачаємо себе разом із кожним загиблим — важко змушувати себе жити в рухатися далі. Але ми мусимо.

Для мене важливим пунктом збереження власного життя стала памʼять про тих, кого вже немає з нами фізично. Поки я жива — живі всі інші.

Дуже часто наші близькі потребують допомоги та привертають увагу спробами суїциду чи селфгармом. Будь ласка, не ігноруйте ці дзвіночки, не звинувачуйте, не коріть, не відмахуйтесь. Будьте плечем, рукою, обіймами. Будьте поруч. Будьте.

А якщо вам потрібна допомога і ви не знаєте де її знайти — напишіть мені, ми обовʼязково щось придумаємо ?❤️

І цей. Просто будь. Ти мені потрібен/а ?

Шукаю молоді (або не дуже) гурти чи виконавців в Києві, які хочуть виступити в андеграундному барі на Подолі для благодійних зборів (збори можна обирати самостійно).

Те ж саме стосується волонтерів, які готові проводити івенти, але не маєте майданчика. Пишіть - порішаємо

репост, будь ласка

Побачення
(монорим)

Небесні рибини сіріють, ідуть знов на нерест.
Великі хвости, як і серце, надвоє роздерлись
в потоках повітря, що гладило кичери череп,

мов кучері наші тоді, як брели собі через
сільську сліпоту до зміїстих плаїв. На вечерю
все кликала мати. Хати затремтіли знічевʼя:

гора до гори пригорнулась — і цьом. Хоч би ще раз
на згадку сповию свій стан, затягнувши твій черес,
що запах у шкірі зберіг, але ти… Тихо щез десь:

у колах полону, либонь, на щиті. Тільки шелест
дроздам підіграє — дітей оминатиме вереск,
що з горла у гори злітає до риб на той берег.

Не тільки туманні хвости, а й серця їхні стерлись.
Відчула твій запах, немов на побаченні, ще раз.
Вітри найтемніших часів туго стягують черес.

© Олена Галунець ?

@virshoplitkarka #олена_галунець