і знов

Хто дасть тобі інше ім'я чорнотроп полин бур'ян Ти не станеш злим ти не з тих земних Ти З найтемнішої чорноти Світло згорає, лише зачувши твій сміх згорає чорним вогнем На самому дні Зіниць Ти просив, думав — це мине Але ні Воля не має стосунку до цих дарів…

«іще одне коло від коренів до насіння
мов на воду, лягло на твоє ан(е/і)мічне обличчя»

час утікає з долоні срібною ниткою,
срібних ниток побільшало у волоссі
ніби вічність різьбить на тобі свої дереворити
іноді ти не існуєш, іноді я не дихаю
ніби бачу кошмар і не можу прокинутись досі
вдосвіта ти пригадуєш, що нас тримає
(священна піхота, дрони й мобільні групи)
виробляється втомлена ненависть до туману
місто наповнюється сиренами і димами
синя осяйна блакить блискуче обманює
і нема сил допити келишок протиотрути

хай тобі завжди буде безпечно і солодко прокидатись
хай дім твого серця буде найнадійнішим домом
хай близькі будуть в безпеці, хай будуть жаданими дати
ніби кожен із нас не рахує річниці втратам
ніби не тисне на плечі задавнена втома
ніби у серці не стигне ожиною чорна діра

Тепле серпневе повітря стоїть загатою
Кожен з цих днів золотих оплачено найдорожчим
Я не знаю майбутнього і боюся загадувати
Стираю прощання і залишається проща

Хай наша історія стане втіхою і розрадою
Загоєним шрамом, відплаченим тисячократно
Деревом, що не відає слова вмирати
Світлом, яке благословить ранковий дощ

перед грозою мені завжди дуже тривожно, ніби прокидаєшся з поганого сну і ще його пам'ятаєш, частинка тебе і досі там, відліплюєш сон від реальних деталей, кажеш собі, так і так, зараз третя ночі, Даяно, я вдома, я живу у світі, трошки страшнішому за той сон, але раптом пригадуєш усі попередні погані сни — і ще якийсь час, безкінечну хвилину, мусиш жити з ними, наймаючись заземлитися, рахуючи п'ять чорних предметів, чотири запахи злого передчуття, три місяці на небі, два вовчі голоси зі вікном, одного кота, який стрибає на коліна і нарешті остаточно вириває зі сну

А потім у світлі вигорять всі слова
ті пісні яких ти раніше не вмів співати
враз набувають нового болючого сенсу
Прислухайся — в повітрі гуде натомлене лезо
Ми росли як трава і тепер повертаємось в трави
випадає червона роса — закінчився травень
Ті, кого пам'ятатимуть — ще воскреснуть.
Тим, у кому щоночі більшає чорна діра —
заповідають любити
заповідають прийняти прапор
із не побачених на прощання рук
З приміткою: якщо одного ранку
ти все ж перетворишся на чорну німу діру
я тебе все одно любитиму з іншого боку
небо високе, але не занадто високе
хай безодню у серці латають ніжність і спокій
липовий цвіт, обійми близьких, латаття
діти, які на випуск танцюють вальс
все, за що варто боротися
все, чого хочеться доторкатися і пам'ятати
а потім у твоєму світлі вигорять всі слова

небо блакитне, сонце червоне, чорна голодна земля
одного блакитного дня ти закопуєш в неї більше, ніж залишається
ось і усе
і ніхто не говорить, як тепер із цим жити
ніхто не знає
такий ось виворіт
у твоєї дитячої мрії
стати першовідкривачем

Багато чого було поміж тим

довгі вечори колискових
прогулянки різнотрав'ям
запах листя чорної смородини
тісто для вареників
зернята для птахів
бузок

і вишні на її подвір'ї, що
їх було ніяк не позбутися,
ані вивести, ані витравити,
ані зрубати, тому ми постійно
робили вишневе варення

багато чого було але я
нічого не пам'ятаю

тільки її руки кольору тіста
тільки вишні
вишні
непозбувні вишні
кольору її пролежнів

тільки чорнозем
як висновок
мого та її безсилля
____
26. 04. 17