Уявіть собі альтернативний таймлайн, в якому чернівецька “Червона Рута”-1989 проходить без “Братів Гадюкіних”, “Сестрички Віки”, “Кому Вниз”. Замість них виступають “ансамбль львівського пожежного товариства”, “фольклорний колектив райвідділу внутрішніх справ Чернівецької області”, а в жюрі сидить представник ЦК комсомолу.

Уявили? А не треба й уявляти! Бо все це було насправді, у березні того ж 89-го. Саме тоді в чернівецькому будинку офіцерів пройшов «обласний конкурс української естрадної пісні “Червона Рута”».

«Це ще що за покемон?» – подумав я, коли натрапив на запис івенту в архіві Суспільне Медіатека. Поліз гуглити, але ані на сайті пам’яті Володимира Івасюка, ані деінде нічого про цю “Червону Руту” не знайшов. Довелося розбиратися самотужки.

Відео розпочинається таким текстом: “Було багато сумнівів і побоювань: чи знайде Івасюкова пісня своє місце у вирі сучасних мелодій у час, коли навіть не зірки, а просто рок-ансамблі збирають багатотисячні аудиторії молоді?”. Тобто, своє місце поряд із легендарним фестом ця “Червона Рута” оцінює начебто адекватно. При тому, що єлейним радянським вайбом у ній вже пашить із кожної літерки.

Жіночий голос за кадром уточнює, що в конкурсі взяли участь “самодіяльні колективи” Чернівецької, Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей. І це той випадок, коли йдеться про самодіяльність курця. Якщо в часи Івасюка, “Смерічки”, Ротару та інших естрадних легенд цим словом здебільшого “обзивали” тих, чия музика не вписувалася у картину “совєцької дійсності”, то тут, – в останні роки радянського комунізму, – маємо справу вже із недолугим аматорством, до якого здувся колись величний радянський укрпоп.

Слухаєш поп-джазовий кавер на “Пісня буде поміж нас” у виконанні новоселицького ВІА “Тембр”, і чуєш меметичний оркестр із урочистостей Петра Олексійовича. Потім на сцену виходить “Смерічка” – але не та, про яку ви подумали, а з вижницького будинку культури (де “та” якраз починала). Горланять на всі голоси, ще й фальшиво. Ну а що ви хотіли від непрофесіоналів?

Ковтком свіжого повітря у цьому бутафорському карнавалі стає ансамбль “Заграва” із села Турка Коломийського району Івано-Франківської області. Спасибі, що хоч наживо грати вміють, та ще й на народних інструментах. Ну і кавер на пісню “Над морем” із раннього Івасюка не без претензій на прогресив-рок – з пивом, але покатить.

Насамкінець залишили хедлайнерів: Павла Дворського, Назарія Яремчука та Василя Зінкевича. Двоє останніх ще й вперше за мільйон років співають разом “Червону руту” під одиноке пілікання синтезатора в унісон із публікою. Публіка, до речі, так само офіціозна – при костюмах з краватками. Хіба за винятком пана у крінжових зелених окулярах.

“Сподіваємося, у майбутньому наш конкурс вийде на республіканський рівень”, – говорить у заключному слові голова журі. На щастя, його сподівання не справдилися. За два роки совок сконає остаточно, а Україною ширитиметься зовсім інший фест “Червона Рута”. Той, про який ми із вами добре знаємо.

https://mediateka.suspilne.media/media/4447

А для порівняння ось вам приклад, як можна круто і сучасно переосмислити нетипового Петриненка. Тільки й треба, що накласти мелодію шлягера «Я люблю твої тихі затоки» у виконанні «Візерунки шляхів» на хіп-хоп-біт, як це зробив Alexjazz.

https://www.youtube.com/watch?v=Ma-fgIsrhlU

І ось тепер – дует із Тарасом Петриненком. Хоча повноцінним дуетом це назвати важко. У своїй піднесеній манері Тарас Гаринальдович наспівує написаний паном Олександром приспів. Фраза «Прилетіти може будь-коли» ще ніколи не звучала так патетично. Хоч зараз став замість сигналу про «підвищену небезпеку».

Скажу відверто: мені шкода, що сучасники сприймають Петриненка лише таким. Зрозуміло, що після хайпу «України» у 1987-му за ним закріпився імідж такого собі естрадного трибуна, і позбутися його співак не може/не хоче донині.

Але ж Тарас Петриненко – це ще й психоделічний «Камінь сонця», і етнофанкова «Коло млина калина», і лірична «Весна і ти», і багато іншої музичної крутоти, яку він подарував нам у складі «Енею», «Візерунків шляхів», «Чарівних гітар» та інших естрадних ансамблів, про які я писав тут не раз. Втім, нам «дороги іншої не треба…», та й по всьому.

Ну і сам Олександр Положинський, як на мене, вже десь на підході до такого ж забронзовілого статусу. Він вже давно не Сашко і вже давно співає про те, що болить, але не про те, що хочеться.

Та чи хотілося б пану Олександру, щоб ми запам’ятали його за піснею «Час», але забули про «100%-й плагіат», «Наше літо», «Понад хмарами», «Стільникове кохання»? Не думаю.

https://www.youtube.com/watch?v=wZNt8ktrgc8

Подейкують...?
Ну і тепер ви знаєте назву книжки та видавництва ?

Не добрий день.
Ось як можна допомогти:

+++