Допис скорботи про приховані подвійні відносини.

Триггери: смерть, втрата, складне й неоднозначне.

Моя колишня клієнтка вмерла. Це була смерть за її власним рішенням.
Тому деякий час тут будуть дописи пов'язані з цим.
Кому тяжко - промотуйте.

Цей допис - про приховані подвійні відносини, які в мене з нею виникли під час терапії.
Ні, я насправді, не думаю що вони зашкодили їй. Навіть навпаки - десь давали цінні і світлі життєві досвіди. Наприклад єдиний в житті День народження з іграми й тортом зі свічками.
Я рада що зробила це для неї й зараз. Й повторила би. Нажаль не зможу.

Шкодять ці подвійні відносини мені тепер, мабуть.

Я не хотіла брати її в роботу. Бо ми знайомі й перетиналися в спільноті.
Я взяла її коли вона втретє попросила в мене кризисну. Після того як декілька терапевтів їй відмовили. Бо з нею було непросто.
Чи було це помилкою?
Я б зробила це й знов. Й мабуть не відтягувала б.

Я не фанатка звинувачення батьків у всіх гріхах під час терапії.
Але в неї там і правда з ними був треш.
Я навіть не знаю скільки разів вона казала під час терапії: "я б хотіла, щоб ти була моєю мамою".
Я кожен раз відповідала: "вибач. Цього - не можу.
По-перше, бо терапе - не мамка.
По-друге - бо я б не потягла.
Останній раз ми бачились 31-го. Вона знов казала, що я їй як мама. Я знов казала, що ні. Ні, але коли треба, готова заспокоїти, обійняти, погодувати.
На цей момент наші терапевтичні відносини вже були офіційно завершені з певних причин.
Я перестала бути терапевткою, щоб стати людиною, якій дзвонять в 4-й ранку щоб попросити нагадати, нащо продовжувати це життя.
Й я завжди брала трубку, й ми згадували разом про їїмрії, про її сенси, про нехитрі задоволення, які їй все ще доступні.

І от... Тіки тепер, завдяки важливій професійній розмові, в мене стався інсайт: щоб не було прихованих подвійних відносин, мало казати "ні". Треба щоб вони не виникали також на ландшафті дій, емоцій, почуттів.
Бо як що на рівні почуттів люди стали мамою й дитиною, або друзями, або коханцями - воно вже є. Вже існує.
Й саме складне в цьому те, що це не завжди можливо відстежити.

Це не заборонити етичними кодексами. Від цього не відмовитись, не застрахуватися супервізіями.
Бо терапевтичні відносини - це відносини.
Й ми в них відчуваємо.
Навіть нічого зайвого не роблячи.

Поки не знаю що з тим робити.
Просто виплескую.

#поліаморне

Писати ніколи.
Але дискусія (тим більше срач) завжди спонукає)
Тому знов пощу свій комент, який мені здається того вартим.

На цей раз, про анархію стосунків. У контексті суперечкі про те, чи можуть бути в анархічних стосунках правила, й чи можливі правила, як що немає влади:

Я в свою чергу, розглядаю владу скоріше спераючісь на концепції Мішеля Фуко. Вона не завжди в когось конкретно чи в когось одного, бо владу також мають культура, дискурс, суспільство й тд.
Й розглядаю анархію як усвідомлений опір впливу влади.
Для цього її тре бачити.
Наприклад, велика сильна людина може мати певну владу над маленькою й слабкою просто в наслідок фізичної переваги, та набутого досвіду, який каже що фізична перевага може мати значення (мало в кого такого досвіду зовсім нема).

Тоді опір владі - це помітити цей ефект, проговорити його й знайти спосіб його зменшити, мінімізувати.
(Той що слабше - говорить першим, ми розташовуємось у просторі певним чином й тд - про те, що дієво а що ні, має сказати якраз той хто слабше).

Такий опір владі сам по собі спонукає до створення певних правил. Без яких опиратись владі яка стихійно виникає - неможливо.

Була цього тижня на кадлі.
Вперше.

Й от знайшла час поділитись думками й враженнями.
Цей кадл був безкоштовним. Для квір українців в Берліні. Бо від Квітне Квір.

Все було чудово: люди вчились пропонувати одне одному несексуалізований фізичний контакт, говорити "так" й "ні". А потім під тиху музику лежали в обіймах одне одного, дивлячись на штучне зоряне небо на стелі.
Й це було добре й затишно.

А потім я погуглила.
Й дізналась що в Києві квіток на каддл паті коштує десь від 30 до 60 євро.
В Берліні - дорожче, думаю.

Так от, увага: люди реально платять гроші, щоб прийти на захід, де спеціальна людина навчить їх казати "ні" й "так" й дозволить пообійматись між собою кутаючісь в пледіки , в приємній обстановці.
Реально...

Звісно, може в когось нема друзів й партнерів..
Але ні, дехто на каддл приходять з друзями й партнерами.

Люди, ми зробили з собою щось страшне!

Ми не можемо пообійматись у пледику, не заплативши спеціальній людині яка це організує!

Не, це не біле пальто, я теж не можу!

Я не можу от так от взяти, й запропонувати приємним людям годину пообійматись.

Чому?
Бо це про тіло.
Бо тілесність нагадує про сексуальність.
Бо ніжність нагадує про сексуальність.
А сексуальність - це щось таке, що назовні має виглядати сміливим, розвиненим й "дуже здоровим", а по факту часто являє собою якийсь клубок сорому, й сорому що до сорому.
Але всім тре виглядати дуже здоровими, тому крім психотерапевта ми те нікому не скажемо.

Бо ніжність в нашій культурі має бути суворо лимітованою.
Здається, що цілком легітимною вона вважається в відносинах між юними закоханими й між матір'ю та дитиною.
Все інше - вже соромно, або підозріло, або те й інше.

А ще ніжність й тілесність пов'язується зі страшним словом "відносини" (але про се краще й не починати бо то хоррор).

Здається, оцій сучасній розкутій людині в жорсткий секс через тіндер простіше, ніж в ніжність. Меньш страшно, соромно й небезпечно. Більш зрозуміло.

Не, каддли - то безумовно добре.
Але шо ж ми такі йобнуті, що вони взагалі виявились нам потрібними?

Ото наїдяться своїх дайсів, й влаштовують оргії з гей-парадами... ??

Страшна історія для тих, хто зустрівши "ідеального" партнера завжди відчувають, що щось з ним не так.... ?

#феміністичне

"Стандартний наратив еволюційної психології містить багато кричущих невідповідностей, але найбільша його суперечність – жіноче лібідо. Нам знову і знову повторюють, що жінки – перебірлива, стримана стать. Чоловіки витрачають море енергії в намаганні справити враження на жінок: хизуються дорогими годинниками, упаковують себе в сяйливі спортивні авто, зубами прогризають шлях до слави, статусу й сили – все для того, щоб переконати соромливих самиць поділитися з ними своїми ревно чатованими сексуальними принадами. Що стосується жінок, їм, згідно зі стандартним наративом, від сексу потрібна безпека в стосунках (емоційна та матеріальна), а не задоволення.
Нам твердять, що якби жінки були такими ж хтивими, як чоловіки, зруйнувалося б саме суспільство. Та водночас, попри постійні запевняння, що жінки – не надто сексуальні істоти, в культурах усього світу чоловіки пнуться зі шкіри, аби контролювати жіноче лібідо: зумисне калічення жіночих геніталій, чадри з голових до ніг, середньовічні спалення відьом, пояси вірності, задушливі корсети, тихі нарікання на «ненаситних» шльондр, патерналістські, позначені патологізацією медичні діагнози «німфоманія» та «істерія», виснажливе презирство, що виливається на голову кожної жінки, готової ділитися своєю сексуальністю, - це частини всесвітньої кампанії, спрямованої на контроль такого низького жіночого лібідо. Для чого тримати кошеня за колючим дротом зі струмом і невсипущою охороною?
Схильність сучасного чоловіка контролювати жіночу сексуальність, на перший погляд інстинктивна, насправді не є невід’ємною рисою людської природи. Це реакція на специфічні соціоекономічні історичні умови – умови, дуже відмінні від тих, у яких еволюціонував наш вид. Це адаптація до соціального світу, який постав з аграрною культурою.
Коли ми пишемо ці слова, CNN саме повідомляє, що в Ірані забивають камінням шістьох перелюбників. Перш ніж лицемірні грішники кинуть перші камені, чоловіків, що скоїли перелюб, зариють в землю до пояса. Завдяки збоченому прояву галантності, жінок зариють по шию, вочевидь, щоб пришвидшити смерть тих нещасних, які насмілилися вважати свої тіла своєю власністю. Жорстокі покарання сексуальних переступників – зовсім не дивина, якщо говорити в історичних масштабах. «Юдаїзм, християнство, іслам та індуїзм послідовно дбають про покарання жіночої сексуальної свободи, - пише Ерік Майкл Джонсон.
Психологи Джоуї Спрейг та Девід Квадагно досліджували жінок віком від двадцяти двох до п'ятдесяти семи та виявили, що серед жінок, молодших за 35 років, 61% називав основною не фізичну, а емоційну мотивацію сексу. Але серед тих, хто був старший за 35 років, тільки 38% назвали емоційні мотиви сильнішими за фізичні. Номінально ці дані свідчать, що мотиви жіночої поведінки міняються з віком. Але можна сказати, що такий результат просто відбиває той факт, що зі зрілістю у жінок зменшується бажання виправдовуватися".
"Світанок сексу. Доісторичні витоки сексуальності" Крістофер Раєн, Касільда Джета

#вітромнавіяло
Розмовляла на язИках в аеропорту

- інгліш, Дойч? - запитала вона.
- інгліш літел біт - відповіла я.
- рашен? - запитала вона
- юкрейніан - відповіла я.
- ай ем фром Курдистан - сказала вона.
- солідареті - сказала я.
- слава Україні, відповіла вона.

Це був дуже приємний обшук, скажу я вам)))

Так, написати білопольтовий пост про небінарну персону, й в першому ж реченні помилитись з займенником у напрямку приписаної статі - це сильно...
Але шо ж?