Мені так добре ще ніколи не було

Знайомства, які нагадують тобі, як це - справді жити, найдорогоцінніші.

Я людина яка їсть морозиво з чаєм
Кавун з чаєм
Суп з чаєм
Персик з чаєм
Печиво салат сир косичку
Чай з чаєм

Я — людина-чай.

бережіть долоні

?️??Відродження хронік про неминучість розколотих макітр.

Відродження старих образ. Старих сварок. Старого того, що колись вбило в тобі все. Треба було просто пережити біль. Як якусь безсонну ніч.

10.2 - остання з епізоду

*у ліжку загубилися дротові навушники, мамині вірші, плями сонця. на одній із полиць з іншого боку випав запилений плафон люстри

9.2*?

Половина. Навіть й не віриться. Я вже набив руку писати 50 сторінок за чотири дні щоб все-все встигати. Насправді публікація мала бути аж 21 квітня, але через низку проблем в житті я не вклався в свої власні графіки, через що хоча і жалкую і результат мене не тішить на стовідсотково - проте я це зробив! Половина написана. Не віриться, що я цим займаюся. Що історія живе, і вона викликає в мене неможливо-експресивні почуття. Наче вже половина є. Але розказати ще багацько чого треба

Найочевиднішою проблемою, з якою я стикнувся при написанні сьомого розділу, була не через лінощі чи втому чи підготовку к екзаменам - вона була технічною, і я нічого не міг з цим зробити... Телефон раптом вирішив склеїти ласти тоді, коли я не очікував. Був момент коли я вже був на волосині, тому що зі мною стався той випадок, який, мабуть, бояться усі письменники - зміни не збережено. Чесно, я плакав. Дивився в екран і плакав по дорозі в автобусі. Це був важкий час, якщо бути відвертим, тому що я зневірився. Я розумію, що якби не ці проблеми, які атакували мене з усіх сторін одразу, відкривши навколо мене три фронта, я би зміг написати це швидше, і це правда. Але знаєте, в чому ще правда?

Мабуть, це було не для мого зневірення. Це було заради моєї витривалості. Я зрозумів, що можу стояти довше і міцніше на ногах, не зважаючи на зовнішні і внутрішні проблеми, тому зараз дивлюсь на графік в календарі і думаю собі...треба любити свої старання і спроби.

і ви любіть, бо це створює вас

Дні занадто швидко йдуть, 24 години замало аби працювати двома життями

Потрібно 30

Тоді б я точно встиг

Як мене занесло на фото дизайн я, насправді, гадки не маю. І що робити з моїми вміннями, теж.

Якогось хисту до малювання в мене ніколи не було, скільки себе пам'ятаю. Це завжди було щось не моє, щось не для мене. Проте я міняв не одну художню школу. І кожну починав як з нового листа. Найулюбленіша була на арсенальній...мене возили, восьмирічного, після школи, півгодини туди і назад цілий рік. Арсенальна в київському метрополітені - це найглибша станція метро, поки на екскаваторі виберешся назовні то вже пізно стане. За цю милість я любив її, цю загадкову глибоку арсенальну. Бо часом вона затримувала мене аби йти в художку.

В сім'ї не було грошей на всяке приладдя тому мені благородно віддали старенькі кисті, дідусину картату рожевеньку кофту (а-ля замість робочого фартуха), та олійні фарби...я носив велику сумку для формату листків А3, та все ж саме заняття мені не подобалося. Любив нишпорити коридорами, ніж малювати. Всі в кружку завжди були кращі за мене, а я в свою чергу навіть не намагався зробити так, аби бути не гіршим. Просто мені подобалося потім з мамою гуляти. Вона забирала мене, ми йшли з культурного дому через Рошен, на арсенальній, пам'ятаю, дуже гарна архітектура, а в мами роботи завжди повно. Тому два рази на тиждень ми йшли отак до метро й наминали булочки. Краще за це нічого не було!

З малюванням ніколи не вдавалося. В нас була гарна викладачка, вона завжди підказувала що зробити б ліпше, а що взагалі переробити. В мене була простенька група дівчаток і хлопчиків, з якими я, звичайно, не товаришував, проте одного разу ми пішли на екскурсію задля натхнення - в один цікавий будиночок біля золотих воріт. Високі стелі, цікаві й пусті кімнати, які пропахли історією... Оце мене цікавило більше, аніж потім змальовувати з того осього всі деталі.

З малюванням ніколи не вдавалося: колись викладачка викликала мого батька і сказала йому, що його дитина не вміє малювати людський ніс. Тато на кухні репетував весь вечір:
"Вона сказала, Наталі, що наша дитина не вміє малювати! От лярво!"

Малювання кинув. Пройшло вже так багато років... А тепер бісовий фото дизайн.

Мені потрібно знову починати все спочатку...