Друзі, а підкажіть, чи був у вас досвід роботи з ментором? Можливо, ви самі були в ролі ментора?

Останні кілька місяців я кручу цей запит в голові. Відчуваю, що маю певну потребу у менторі - професійному, більш досвідченому. Не обов'язково напряму з моєї сфери. Тут справа більше в досвіді і софт скілс.

І водночас мені хочеться ділитися тим, що знаю сама. Це сфери PR, журналістика - загалом комунікація з медіа. Тут впевненості у пошуку менті значно менше (мій комплекс самозванця передає привіт!), проте бажання ділитися і стати для когось провідником у професію все ж присутнє. 

Поділіться - чи був подібний досвід у вас? Можна в приватні повідомлення.

Немає чужих світів - є світи нові.

Ваша авторка трошки випала з життя на каналі, бо цей час гостила у подруги у Франції.
Найголовніший інсайт цієї подорожі - як же важливо вміти мріяти.

Я з моєю доброю подругою (з тою самою, з якою ми колись орендували квартиру на Лівому березі) минулої п'ятниці сиділи на лавці в Каннах і дивилися, як спільнота літніх французьких собачників вигулюють своїх чад у візочках (так, є візочки для собак!).

Ми говорили про мрії та про те, що такої в нас точно не було. Я ніколи не мріяла відвідати далекі країни. Говорити англійською з іноземцями. Купувати собі речі, які раніше здавалися космічної вартості! 

І коли ми зайшли в Otel de Paris в Монако (щоб випити каву - на номер там ваша авторка ще не заробила?) я подумала "вау!" Здається, це життя, якого я ніколи не бачила. І навіть... не мріяла.

Але хто забороняв мені мріяти? Що поганого в тому, щоб мріяти стати заможною? Або відвідати інший континент? Або стати кращим у професії? Це ж просто думка, фантазія, афірмація, якщо хочете. Але в цій же митті я подумки себе зупиняла. Бо "навіщо мріяти про те, чого не станеться?".

Сумно, правда? Просто моя уява була не настільки "розтягнута". Я мріяла в масштабах області, потім - країни. І з недавніх пір - світу. Як виявилось, часом з нами стаються неймовірні речі.

Я б дуже хотіла, щоб ми всі позбавилися цього моменту "стоп" - хоча б у власній уяві.

Будь ласка, будьте сміливими. Навіть наївними. Руйнуйте кордони своїх думок. Будуйте світи у своїй голові, наближайте це до реальності.
Нехай вам ніколи не буде соромно/лячно за свої мрії. Не дозволяйте собі думати, що ваші фантазії нереалістичні. 

Можливо все. І не тільки в нашій уяві.

Зі мною минулого тижня сталася справжня осінь в Туреччині.

Я їхала в суботу на водному таксі із центру міста до набережної спального району, аж раптом побачила блискавку. І грім! Раптом почався дощ, і все це виглядало в рази епічніше, бо я була в цей час на воді. 

Коли я добралася до набережної, то дощ переріс у справжню зливу. Я бігла під дощем до найближчого магазинчика, щоб купити парасолю.  А далі вже з новою парасолею гордо йшла у мокрих сандалях у найближче кафе, щоб замовити щось гаряче аби… зігрітися.

Чому все це викликає у мене такий захват?
Бо дощу в моєму турецькому місті не було з весни. Була традиційна спека з початку травня (+33 +35), яка в середині літа переросла в рекордні навіть для місцевих +45 +47. 

Коли у всього світу (ок, у всіх в моїй стрічці Інстаграм) почалася осінь, я все ще вдягала капелюх та окуляри від сонця, бо вийти на вулицю без них було все ще не-мож-ли-во. І мені хотілося хоча б на один день/кілька годин поринути в осінній вайб. Натомість я отримала цілих два дні з дощем (і навіть з веселкою?).

Все у цьому світі відносно. Комусь остогид дощ, а я знову на нього чекатиму. 
Людину, яка виросла в чотирьох сезонах, важко переробити?

#турецькі_нотатки

Дуже класний фільм для вечора п‘ятниці про еміграцію - «Бруклін» із прекрасною Сіршею Ронан в головній ролі. Раптом ви не дивилась.

Дуже класно показано як ірландка переїздить в Нью-Йорк, і всі почуття які вона при цьому відчуває. Дуже раджу для вдумливого і водночас легкого перегляду🤍

Війна стала приводом для розлучень.

Я часто чую це твердження, але не можу погодитися з ним на 100%. Так, кількість розлучень виросла, але чи знали ви, що у нас і до війни розлучалася кожна друга пара?

Війна стає лиш додатковим фактором для пари, де вже була проблема. Це моя особиста думка.

У письменника та журналіста Остапа Дроздова ще до повномасштабної війни вийшла книжка, де він описує досить цікаву ситуацію. Він на запрошення української діаспори їде виступати з лекцією до Італії. Їде великим автобусом Неоплан, що відбуває зі Львова. І саме біля автобуса він спостерігає картину, як приходять проводжати українських жінок заробітчан їхні чоловіки/діти та усі інші родичі. Багато хто з сіл Заходу України. Атмосфера за словами письменника сіра. Чоловіки цілують своїх заробітчанок в щоку "як водиться", жінки завантажують клітчасті сумки в багажне відділення і рушають врешті до Італії - "заробляти на сім'ю".

У такому автобусі він знайомиться з однією жінкою та описує її трансформацію на цьому шляху. Бо у Львові біля Неоплану та чоловіка з родичами вона була сіра побита життям заробітчанка. Вдома все господарство було на ній. Треба було радіти вже з того факту, що "є вдома чоловік і неп'ющій", то ж можна зрозуміти гендерний розподіл ролей та увагу до дружини.

Та ось на під'їзді до Італії ця "стара заробітчанка" дістає пудреницю і підфарбовує губи. Настрій, як у неї, так і у всього автобусу, стає більш жвавий. Ніби перетин кордону знімає з них якісь рамки, дає дозвіл на життя, яке вдома, в релігійному селі на Галичині, вони собі дозволити не могли.

І вже на автобусній зупинці в Італії нашу героїню зустрічає інший мужчина - красивий і трохи молодший за неї італієць з букетом квітів. І в цього італійця немає питань до неї щодо її неідеальних форм, не виконаної хатньої роботи, її віку чи ще чогось, що вважають за необхідно підкреслювати чоловіки в її країні. Для нього вона красива, доросла жінка, яка знає чого хоче, і з якою йому добре. 

Інший варіант - вже не з книги, а з реального життя у воєнний час. Моя подруга-масажистка живе на Лазурному березі, і серед її клієнток багато далеко не бідних українок, які з дітьми переїхали на час війни. З чоловіками вони бачаться раз на кілька місяців, коли приїздять в Україну. І от цікаво. Одна з них знайшла вдома білий волос (хоч сама брюнетка). Інша - упаковку презервативів в бардачку автівки чоловіка (хоч ними пара ніколи не користувалася, оскільки у неї алергія на латекс).

І в мене питання до обох ситуацій - чи причиною була війна?

Мені здається, першочерговою причиною була неувага до свого партнера, бажання новизни (непроговорене в парі). Я знаю пари, в яких війна загострила їхню різність, їхнє бажання жити життя так, як хочуть вони. Ніхто не знає, скільки часу в нас ще є, тому не хочеться гаяти час на "не свою" людину. Все стало швидше, гостріше, важливіше.

Як каже історик Ярослав Грицак, війна (попри весь свій жах) є великим рушієм. Вона пришвидшує процеси, на які б раніше потрібно було 20-30 років. А зараз це робиться за рік-два.

А щодо розлучень - люди мають право бути щасливими.
Зараз щастя відчувається набагато гостріше. Коли як не зараз жити?

Серпень мій улюблений місяць літа.
Це час, коли ти спостерігаєш, як закінчується найтепліша і для багатьох найвеселіша пора року... І ти вдячний за це.

Всьому свій час. Є час, щоб кайфувати від холодного морозива, носити в сумці купальник (на випадок раптової потреби моря), танцювати з друзями під треки діджея, вечірку якого ви знайшли випадково.

А є час повернення до улюбленої рутини. 
Початок осені (бо його я чомусь завжди відчуваю саме в серпні) - це для мене час дорослішання. Як у шкільні часи, ти повертаєшся у вересні до класу зовсім інша. 

Здається, нічого не змінилося відтоді. Щороку у серпні я шукаю професійні курси та репетитора з іноземної мови. Для себе (не для когось!) я хочу доказів - дивись, ти стала доросліша і разом з тим трохи мудріша.

Колись я почула фразу, яка мені дуже зрезонувала.
"Легкі рішення ведуть до складного життя. Складні рішення ведуть до легкого життя".

Коли я обираю урок англійської замість рандомного інтерв'ю на Youtube, яким вбиваю час - я роблю маленьке зусилля над собою.
Коли проходжу сесію з професійним ментором чи хвалю себе за те, що подужала ще один урок з лекції по кар'єрному зростанню - я маленькими кроками наближаю своє легше життя. 

Серпень для мене - це повернення з канікул до дорослого життя. Все це тільки в моїй голові. Але в цьому магія кінця літа.
Де б я не жила, скільки б мені не було років.

Це цікаво. І важко. І хто б що не казав - це процес.

Якщо ви, як і я, зараз проходите цей етап, знайте - ви не самі. Ваші емоції, ваш сум за домом - важливий. Не знецінюйте його.

Ви цінні. Ви важливі.
Всюди.