Longlegs (2024) Оза Перкінс. Люблю Перкінса ще з часів його перших двох фільмів The Blackcoat's Daughter (2015) та I Am the Pretty Thing That Lives in the House (2016), які й досі видаються найкращими в його фільмографії. Обидва слоубьорнери, обидва мали цю обволікуючу атмосферу, щось снодійне, дивне та хворобливе. В першій частині Longlegs це теж є і воно наче продовжує перші фільми режисера. Але в другій все йде шкереберть. Перкінс майстерний режисер, але не дуже вправний сценарист та оповідач. Він створює атмосферу, може тримати увагу глядача буквально на порожньому місці (через рух камери, паузи та саунд-дизайн), але там де треба розказувати історію, Перкінс відразу здає. В другій половині Longlegs відверто провисає, тому що в ній режисер закінчує передавати стан героїні й береться за історію маніяка у виконанні Ніколаса Кейджа. І це вже нагадує про попередній (невдалий) фільм Перкінса Gretel and Hansel.

Trap (2024) М.Найта Ш'ямалана. Ще один сучасний режисер, якого дуже люблю. Trap - це точно не його краща робота. При бажанні її навіть можна рознести як приклад поганого кіно. Але для мене це приклад якогось чистого кіно. Або того, як кіно працює і того, що насправді виділяє майстерного режисера. Trap - як і кіно по своїй природі, це чистий атракціон. Тобі окреслюють певний умовний світ, просять повірити в нього, заводять за руку всередину і відправляють в подорож. В цій подорожі ти, звісно, час від часу задумуєшся, що це якась повна маячня і що все це вкрай нереалістично, але ти вже прийняв ці правила і тепер тобі до біса цікаво що буде далі і як це буде зроблено та подано тобі.

Alien: Romulus (2024) Феде Альвареса. В кінотеатрі було дивитися приємно, але це щось настільки вторинне, що буквально кожна сцена, кожен герой, кожен сюжетний крок ти розумієш, що вже бачив раніше, як в самій франшизі, так і ще десь. Хоча візуалізований симбіоз чужого та людської дитини - це було забавно.

Exhuma (2024) Jang Jae-hyun. Головний гіт південнокорейського прокату, який на батьківщині випередив навіть Duna 2, а в Європі вперше був показаний на Берлінському кінофестивалі. Exhuma - це жанрове кіно, яке легко віднести до горору. Разом з тим, це дуже локальне кіно, яке розказує про національні травми, традиції та міфологію.Все це виводиться з неймовірною ретельністю, відмовляючись від універсалізму голлівудських історій. Як і кращі фільми південнокорейського кіно Exhuma також змінюється протягом свого екранного часу, змінюючи в кожній частині жанр, обережно поєднучі класичний, майже спілбергівський, сторітелінг і цікаві візуальні рішення. Коротше, тут дійсно багато цікавих штук, але ось ця локальність не давала мені можливості включення в цю історію, а це все ж важлива складова глядацього досвіду.

Ще думав написати про те, що несподівано відкрив для себе світ індонезійського горору (після шести фільмів, правда, закрив), але про це вже в наступному дописі.

Нарешті зібрався з силами написати про те, що хорошого встиг подивитися за останні місяці.

Прокляття / Ju-on. В самої франшизи довга історія та купа фільмів сумнівної якості. Більшість з них зняв Такаші Шімідзу, який й придумав весь цей всесвіт з будинком, в якому збожеволівший чоловік вбив свою дружину, а потій й сина з кішкою. Після чого всі вони стали являтися новим мешканцям в якості привидів (насправді доволі традиційна японська історія в дусі кайдан). Перші два фільми (Ju-on: The Curse) вийшли в 2000 році відразу на відео та виглядають відверто погано. В 2002 та 2003 вийшли нові частини (Ju-on: The Grudge), які повторювали багато з перших, але виглядали вже трохи майстерніше. Принаймні фільм 2002 року, який й варто дивитися.

Головна фішка всіх японських «Проклять» (були ще й американські рімейки) - фрагментарність розказаної історії, через що відверто проста історія про привидів, отримує форму пазлу. Ця недосказаність та фрагментарність класно працюють та маскують чисельні слабкі сторони (сценарій, акторська гра, мізансцени). В той же час образ зла тут лякає своєю простотою, а показане на екрані отримує додатковий лівел через якусь чистоту та навіть наївність образів. В другій частині (та що 2003 року) Шімідзу втрачає цю наївність, намагається вибудовувати все більш професійно, але через це (і брак майстерності) все стає банально поганим.

Audition (1999) Такаші Мііке. Довго відкладав перегляд цього фільму, а це виявився шедевр. Все починається як мила мелодрама про самотнього вдівця, який за порадою приятеля намагається знайти собі жінку. Але десь з половини перетворюється на химерну, шалену та жорстоку історію про чоловічій погляд на жінку та страхи, пов'язані з цим.

House (1977) Нобухіро Обаяші. Чи то кітч, чи то треш, чи то просто божевільна горор комедія про групу японських школярок, які приїздять на літні канікули в заміський будиночок тітоньки однієї з них. Обаяші віддає данину джалло, але робить це з неймовірною легкістю, невимушеністю та грайливістю. Він відривається по повній і відірватися та не посміхатися під час перегляду просто неможливо.  

Shin Godzilla (2016) Хідеякі Анно та Шінжі Хігучі. Ідеальний блокбастер, який одночасно розважає, веселить та піднімає важливі соціо-політичні теми. Його головним ідеологом є Хідеякі Анно, що створив раніше культовий аніме Evangelion. Місцями Shin Godzilla нагадує політичну сатиру Армандо Януччі (In the Loop, Veep) про дуркуватих політиків, які сидячі на своїх нарадах ніяк не можуть до чогось домовитися. Місцями - фільми-катастрофи, де монстр прирівнюється до страшної природної стихії (фільм знімався слідами катастрофи на Фукусімі) і де цей монстр постійно змінюється: від крінжевої ляльки на початку до дійсно моторошного створіння в кінці. Але найважливіше, Shin Godzilla говорить про японську травму, щодо ядерної катастрофи, про болісні стосунки з США та про необхідність змін у власній країні. І розмовна частина іноді видається тут навіть цікавішою за умовний екшен.

History of the Occult (2020) Крістіана Понсе. Не те, щоб шедевр, але доволі оригінальне кіно, після якого задаєшся питанням "що це, блін, було". Частково все знято в форматі телевізійного ток-шоу, де серед гостей виявляється маг та лідер культу, а основний меседж - що країною вже давно керують окультисти.