Нещодавно порівнював трилогію "Володарь перстнів" та фільми про супергероїв. Не на користь останніх звичайно.

Екранізація Толкіна вийшла на екрани у скрутний для США момент - через кілька місяців після 11.09, і як мені здається, у фільмі дуже точно сформульовано важливу думку: відсидітися не вийде. Перемога можлива лише тоді, коли кожен візьме на себе відповідальність за цей світ. У фільмі є такий момент, коли гобіти намагаються переконати ентів встати на захист Середзем'я, а ті відмовляються. "То не наша війна" і все таке. "Але ж ви частина цього світу" - у серцях промовляє один з гобітів.

З іншого боку стоїть супергеройське кіно, де турбота про світ взагалі не проблема пересічної людини. Прилетить Супермен і всіх врятує. Або людина-павук зупинить ракету. У крайньому випадку, уночі приїде Бетмен і за всіх помститься. Супергеройський світ - це інфантильний світ, у якому від тебе нічого не залежить. Обов'язково знайдеться хтось інший. Навіть остання битва за світ у фіналі месників, коли половина живих істот у всесвіті має загинути, це битва надлюдей у масках. Всі інші - інертна біомаса.

Масова культура має величезний вплив на нашу підсвідомість, формуючи образи, моральні установки і поведінкові моделі. На початку 2000-х мир потребував зусиль кожного, у 2020-х - це вже не твій головний біль. Грета Тунберг і людина-омлет все порішають за тебе. Релаксуй, дихай повільно і не лізь у справи дорослих.

Анемоя - це така форма ностальгії, коли ми відчуваємо тугу не за залишеною в минулому реальною домівкою, а сумуємо за місцем і часом, у яких ми ніколи особисто не жили, і нічого про них не знаємо.

Традиційно психологи вважали, що ностальгія ґрунтується на спогадах людини про власне пережитий досвід, проте професор психології і нейронаук Феліпе Де Брігард припустив, що ностальгія може базуватися і на фантазії.

Ґрунтуючись на десь почутих (побачених) розповідях про «славні дні», розум створює симуляцію того, якими ці місця чи часи могли бути, викликаючи в людини відчуття туги. Де Брігард каже, що це ймовірніше, якщо людина відчуває незадоволеність своєю нинішньою ситуацією.

Соціальні психологи і політологи зараз вивчають, чи може анемоя відігравати роль у зростанні популістських рухів, як-от рух «Зробимо Америку знову великою» у США або Brexit у Великій Британії, які багато в чому ґрунтуються на романтичних уявленнях про певні великі часи, навіть якщо ці часи не більше ніж плід уяви.

Про патерни

Передивлялися з дружиною серіал "Декстер". До перегляду у мене про серіал буди доволі дихотомічні і тумані спогади. Чи то сподобалось, чи то ні - не зрозуміло. Коли почали дивитися, все встало на свої місця.

У першому сезоні герой серіалу - серійний вбивця у оточенні ворогів. Щоб його не розкрили, а головне - щоб втримати усередині звіра, який прагне вирватися назовні, - герой змушений слідувати за Кодексом, розробленим його батьком. Декстер імітує нормальне життя нормальної людини, постійно борючись з внутрішнім демоном. Цікава ідея, глибокий фактурний герой.

У другому сезоні продюсери серіалу, після того, як проаналізували авдиторію і побачили серед прихильників велику кількість домогосподинь, додали любовні лінії, купу сексу, і трансформували образ подруги Декстера (слабкої і нерішучої домогосподині з двома дітьми) зі зручного соціального прикриття для героя, постійної жертви насилля на фактично ікону. Героя спокушає психопатична жінка-вамп, але він розуміє, що обрав не ту, вбиває стерву і повертається до подруги, хоче з нею одружитися і всиновити її дітей. Вона його прощає, вагітніє, демонструючи сильний характер, волю і глибоку мораль. Зникає саспенс, що героя розкриють, тепер він безсмертний, невловимий і прогнозує все на десять кроків наперед. Замість ретельної підготовки до чергового вбивства саспенс нагнітається тим, що Декстер не подумав купити кільце.

Змінився патерн і замість темного, мрачного персонажа, червоних прапорців і відчуття облоги, відчуття, що героя ось-ось розкриють, або він зірветься і почне різанину у супермаркеті, прийшов родинний ромком, де "мрачняк" замість фабули перетворився на необов'язковий бекграунд для постільних сцен.

Іноді вдалий патерн краще не чіпати.

У привабливості зла і злочину для натовпу немає нічого нового. Завжди було істиною, що натовп зустріне дії сильного захопленим зауваженням: може, це і підло, але зате вигадливо. Найтривожніше в успіхах тоталітаризму - це скоріше вже істинна безкорислива самовідданість його прихильників. Воно ще доступне розумінню, коли нацист або більшовик непохитний у своїх переконаннях, бачачи злочини проти людей, які не належать до руху або навіть ворожих йому. Але дивує і вражає те, що він, імовірно, теж не здригнеться, коли ця потвора почне пожирати власних дітей, і навіть якщо він сам стане жертвою переслідування, якщо його хибно звинуватять і проклянуть чи вичистять із партії та пошлють у примусово-трудовий або концентраційний табір. Навпаки, на подив усього цивілізованого світу, він, можливо, навіть захоче допомогти обвинуваченню сфабрикувати власний смертний вирок, якщо тільки не зачеплять його становища як члена руху, не поставлять під сумнів його приналежність до нього.

Тоталитаризм. Ханна Арендт

Бувають такі репресивні системи, які дуже важко зламати зсередини, тому що вони вміють обертати на користь собі сили, спрямовані проти них.

СРСР був однією з таких хитрих систем. У міру того, як зростала її тоталітарна міць, вона вбирала в себе і ліву, і праву ідеології. СРСР возвеличував інтернаціоналізм у боротьбі з націоналізмом, коли потрібно було придушувати протестні рухи в республіках; і підносив патріотизм проти космополітизму і буржуазного глобалізму, коли потрібно було розправлятися із західниками, лібералами, правозахисниками. Він виступав за матеріалістичний світогляд і таврував усілякі прояви ідеалізму; і водночас боровся за ідейність і духовність проти безідейності та меркантильності.

У знаковій системі зрілої тоталітарної ідеології діє модель тетради (четвериці), тобто двох протилежних оціночних пар. Наприклад, прагнення до миру може бути оцінено позитивно (миролюбність, боротьба за мир в усьому світі) і негативно (примиренство, опортунізм). Так само протилежне прагнення до війни може бути оцінено позитивно (непримиренність до ворога) і негативно (агресія, мілітаризм). СРСР боровся за мир в усьому світі - і викривав мілітаризм і реваншизм; але водночас проповідував класову боротьбу і протистояння двох систем, засуджуючи будь-яке замирення, опортунізм і схильність до компромісів. Практично кожна позиція, кожне судження могли бути включені в цю систему і зі знаком плюс, і зі знаком мінус, тобто звеличуватися або відкидатися з волі тих, хто нею маніпулював.

Руський антимир: Політика на межі апокаліпсису. Епштейн М.М.

Бенджамін Франклін став ініціатором однієї з перших американських психологічних операцій під час війни за Незалежність. Це сталося в найжорстокіші роки конфлікту, коли Велика Британія не визнавала Сполучені Штати як державу, а ополченці використовували партизанську тактику, щоб витіснити британців з Північної Америки. Щоб збільшити свої бойові сили, поселенці уклали союз зі своїми сусідами з-поміж корінного населення, включно з племенами онейда і тускарора. Британці вчинили так само, уклавши союз із племенем сенека та іншими.

Франклін не був солдатом, але в нього було щось більш потужне, ніж мушкет: друкарський верстат. У 1782 році він створив фальшиву газету, яка, як він сподівався, підірве віру британців у тактику їхнього уряду. Франклін дав газеті реалістичну назву - «Доповнення до бостонської незалежної хроніки». Усі статті в «Доповненні» були написані самим Франкліним і надруковані в його власному кабінеті. Здебільшого він писав жахливі описи того, як страждають невинні американці під британською окупацією, вигадував сфабриковані «розповіді очевидців» про криваві розправи та каліцтва на полях битв.

Одна стаття, зокрема, стала вірусною, у стилі XVIII століття. Франклін написав її під ім'ям вигаданого офіцера ополчення, який стверджував, що британці наказують військам сенека вбивати і знімати скальпи з американських солдатів, поселенців і дітей. Цей неіснуючий офіцер розповідав, що бачив сотні скальпів, які британські офіцери відправляли «як подарунок полковникові Галдіманду, губернаторові Канади, щоб той переправив їх до Англії». Повна моторошних подробиць історія про ящики з обірваними скальпами викликала фурор за кордоном.

Британська газета London General Advertiser and Morning Intelligencer повністю передрукувала фальшиву історію. Потім історія поширилася в Сполучених Штатах, де десятки газет у Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Род-Айленді, Коннектикуті та Пенсильванії послалися на розповідь лондонської газети London General Advertiser як на джерело неправдивого твердження про те, що союзники Британії з племені сенека знімали скальпи з американських фермерів і дітей. Хитрість Франкліна спрацювала. Він допоміг британцям зрозуміти, що їхній уряд витворяє в Північній Америці. І він зробив це, кинувши воїнів сенека під автобус, розпалюючи ненависть між американськими поселенцями і корінним населенням.

Stories Are Weapons: Psychological Warfare and the American Mind. Annalee Newitz

У побудові й інституціоналізації чинних норм, які сприяли зміцненню політичної влади афінських громадян і водночас руйнували клітку норм, Клісфен пішов стежкою Солона. Найвидатнішим його кроком була формалізація інституту остракізму як способу обмеження політичного домінування владних осіб. Згідно з новим законом, загальні збори щороку голосували за те, щоб піддати когось цій процедурі. Якщо в голосуванні брали участь не менше ніж 6 тисяч осіб, і щонайменше половина з них голосувала за остракізм, тоді кожен громадянин писав якесь ім'я на черепку (який називали «остраконом», звідси й термін «остракізм»). Того, чиє ім'я набрало найбільше голосів, виганяли з Афін на десять років. Арістотель зауважував, що цей закон «було ухвалено з недовіри до тих, хто при владі». Як і Солонів закон гібрису, він став інструментом трансформації норм суспільства для дисциплінування еліт. Навіть Фемістокл, герой Саламінської битви, у якій афіняни перемогли персів, і, ймовірно, найвладніша людина в тогочасних Афінах, одного разу, близько 476 року до н. е., був висланий у вигнання, коли люди почали тривожитися, що він занадто дере носа і бачить реального ворога радше у Спарті, ніж у Персії. (Остракон з іменем Фемістокла можна побачити на вклейці). Остракізм застосовували обережно: за 180 років, упродовж яких цей інститут діяв на повну силу, вигнали лише п'ятнадцятьох, але сама загроза остракізму була достатньою, щоб стримувати еліти.

Вузький коридор. Барон Аджемоглу, Джеймс Робінсон

Ми часто реагуємо на пропаганду абсолютно не замислюючись. Розглянемо експерименти з оцінки нашої бездумності, проведені Еллен Лангер та її колегами. Співробітники Лангер підходили до людей, які діловито користувалися університетською копіювальною машиною, і говорили: "Вибачте, чи не можу я скористатися ксероксом?". Що б ви зробили в подібній ситуації? Якщо ви схожі на більшість людей, це залежало б від вашого настрою. У деяких випадках ви могли б подумати: "Звичайно, чому ні? Я завжди готовий допомогти". В інші моменти ви могли б сказати собі: "Ця людина збожеволіла, чи не так? Я прийшов сюди першим, і в мене маса роботи". Дійсно, результати Лангер вказують, що мали місце обидва типи мислення - трохи більше половини людей погодилися виконати це прохання.

А ось тепер щось цікаве. Лангер з'ясувала, що могла змусити майже кожного погодитися пропустити іншу людину до копіювальної машини, додаючи до прохання одну деталь - причину, через яку ксерокс був необхідний. У цьому є сенс. Потрібно бути просто безсердечним, щоб не дати комусь, можливо, охопленому панікою через гостру необхідність, просто скористатися копіювальною машиною. Незвично в дослідженні Лангер те, що хоча деякі з наведених причин взагалі не мали сенсу, майже всі люди пропускали того, хто просив, вперед себе. Наприклад, у деяких випадках співробітники Лангер говорили: "Вибачте, чи не можу я скористатися ксероксом, тому що мені треба зробити копії?". За певних роздумів це виглядає просто нерозумно: навіщо ж ще вам потрібна копіювальна машина, як не для того, щоб робити копії? Це те саме, що взагалі не наводити жодної причини. Але суть саме в цьому. Більшість людей, до яких зверталися під час дослідження, виконували прохання, не замислюючись. Підійде будь-яка причина!

Епоха пропаганди: Механізми переконання, повсякденне використання і зловживання. Аронсон Е., Пратканіс Е. Р.