Сьогодні на найбільших вокзалах країни транслюватимуть поезію полеглих українських воїнів
Щороку 29 серпня країна згадує українських військовослужбовців та добровольців, які полягли, захищаючи нашу свободу. Цього року на вокзалах країни в Києві, Харкові, Львові, Дніпрі та Одесі протягом дня звучатимуть вірші військовослужбовців-поетів, які в боротьбі віддали своє життя за те, щоб країна продовжувала жити, повідомили в "Укрзалізниці".

Вірші Максима "Далі" Кривцова, Юрія Руфа, Гліба Бабіча, Артема Довгополого, Олександра Гошилика та Іллі Чернілевського, озвучені голосами Павла Вишебаби, Тетяни Власової, Марини Круть, Соні Сотник, Миколи Сєрги, Сергія Харчука, Соломії Вітвіцької та Іллі Яреми, можна буде почути щогодини впродовж дня.

✅підписуйся на Ukraine NOW

нехай тобі сняться
промені косі як пізанська вежа
із крихтами пилу
а я буду тим
що втомлений за спокоєм твоїм стежить
знаходячи сили

нехай тобі сниться
віхола з калюжами-острівками
в затвердлому морі
а я буду тим
що з тихими - розмовами і руками
пускає тут корінь

а я буду тим
що падає в бетонні твої обійми
неначе з висотки
в тобі барвником - не вадою
захочеш - і серце вийми
відсотками

нехай тобі сняться
прорізи в блакитних небесних ковдрах -
старих недосушених
а я буду тим
що боязно -
між тими що тілом хворі -
полюбить і душу

нехай тобі сняться
сутінки із родимками-сузір'ями
на грудях у неба
я буду для тебе всюди де б ти не був
тільки
    вір
я буду для тебе

хай стріли всі стануть
зернами розсипаними на землю
птахам для двобою
усе це таке мізерне нам
усе це таке мізерне
з тобою

Голоси
2015

#alternative #grunge #pop_rock #Нервы #single @rock_albums

Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням.

Сонце над містом пишається власним походженням.

Пишається тим, що воно зі Сходу.

На Сході більше, аніж будь де, цінується вірність.

Бог існує. Щонайменше існує його ймовірність.

Щонайменше існує його любов до цього народу.

Нам добре думати про нього, що він існує.

Місто цими днями, ніби заснуле.

Місто нині схоже на любовну записку.

Мовби в когось залюблене, наче від когось залежне.

Сприймає нас усіх, як належне.

Забагато гамору, забагато блиску.

Тінь моя стоїть при мені, мов сторож.

Я люблю, коли ти прокидаєшся і говориш,

і коли голосом окреслюєш тишу.

Тиша свідчить про те, що мова має кордони,

що нами керують нами вигадані заборони,

що ти чекатимеш, навіть коли я тебе залишу.

Тому що ми всі живемо в цьому кварталі,

тому що надвечір’я влітку такі тривалі,

тому що такі тривалі розмови про зиму -

час не викликає страху, але викликає втому,

і лише печально від того, що все наперед відомо,

і лише тривожно входити в тінь незриму.

А за стінами кварталу все завмерло.

І виноград при стіні росте химерно,

і камінь біліє в сонячному промінні,

і ніхто не забере в нас прозорість абетки,

і діти зі спеки входять до церкви, немов адепти,

і ми залишимось назавжди тінями на камінні.

І хай буде вічним цей гамір у середмісті.

Сонце осідає в темному листі,

і такою повчальною є пташина гідність.

І нам немає куди іти. Нам добре там, де ми народились.

І жінкам так пасує легкість і зрілість.

Перегорає трава.
Перетікає вагітність.

#жадан

і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.

ще вона часом лякала його найгіршим:
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші.
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста.

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало.

©таня власова

Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

#жадан

Неперевершений

Вам знайомі обійми - коли вогонь пристрасті згас,
ніби ти пригортаєш застиглий вже труп скам'янілий?
ці формальні вітання, що більше не зв'язують вас,
наче стрінулись два дерев'яних ніякових тіла.

і заповнити тишу незграбним "привет, как дела"?
уникаючи погляд, невзмозі тепер уявити,
що колись купідона безжальна невпинна стріла
пронизала вас наскрізь, як колючі списи гоплітів.

прямокутні обійми, у котрих не стало душі
тих гарячіх сплетінь у пульсуючих сутінках літа.
з того часу минула вже безліч самотнiх дощів,
вони змили усе, що колись присягалось горіти.

2020

#анетсаричева