*? Етюд про хліб*

Яйце розіб'є, білком помаже,
На дерев'яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум'янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

Іван Драч, 1962

#foodscape
#гастро_вірші

*? Походження горілки і фізіологія пияцтва*

Знати не знаю, хто перший навчив готувати ту брагу,
Теж невідомо, хто міг скоїти злочин такий.

Хто був тим першим, що Вакха й Цереру задумав варити
И назву дав винам, хто, вас я благаю, скажіть?

Руси не знали колись чуми отієї лихої,
І про вживання лі зовсім не чути було.

Лиш в багачів, і то перед їдою, давали краплину,
Він, той напій, ще тоді для лікування служив.

Ясно для всіх, що це дідько якийсь (та назвати боюся)
Винайшов брагу таку, гідну і Стіксу-ріки.

З чорної сажі зварив він, негідник, питво це прокляте,
З димом летючим змішав витвір нещасний, гидкий,

Щоб його пив нерозумний п'яничка, що смак уже втратив,
Та у гидотні вуста запах смердючий проник.

Чернь, що вже звикла пиячити, п'є і дає випить іншим,
Вип'є печальне вино — харкне та зараз блює.

П'є той п'яничка та келиха лає, невинного зовсім,
Знову бажає вина й платить, хоч лаяв його.

П'є із похмурим обличчям і келихи гірко картає,
Хвалить отруту, яку, щойно купивши, ганьбив.

Так і п'є далі, покашлює, часом і харкає хрипло,
Спльовує штучно і знов спрагу бажає згасить.

Згодом, коли вже отрута поволі просочить все тіло,
И випари, наче той дим, зайдуть у мозок людський,

Знову зростає огидна жадоба, щоб випити чарку,
Знов до вподоби йому келих, якого прокляв.

Врешті уже починає шаліти, в очах все двоїться,
П'яне обличчя його почервоніло цілком.

Розумом вже керувати не може, і воля ослабла,
А із обличчя й чола сором природний десь зник (…)

Жодне, одначе, вино так пошкодить не в силі людині,
Як та міцна, мов вогонь, з браги гидка рідина.

Гинуть всі сили в людини, печінка псується від болів,
Так пропадає дарма краща частина життя.

Уривок з поеми Себастіяна Кленовича «Роксоланія» (1584), переклад з латини Віталія Маслюка

#алко_література

*? Романтика печеної картоплі зі шматочком сала (якого насправді немає)*

...Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим,
крутосхилішим.
Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.

— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано,
так, немов вони були чоловік і жінка,— червону чи білу?
Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але так нічого
й не придумавши, сказав:

— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...
— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — невмовче
Палажечка.
— В кого це у нас? — не второпає Тимоха.
— Ну, дома...
— Ги! «Заведено»... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не
заведено…
(...)
Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок, —
настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинним, росою, ніччю...
Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших,
погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько
засміялася.
— Чого ти? — спитав Тимоха.
— А я тебе обдурила!..
— Як?
— А так! Бо сала в мене немає...
— А навіщо ж ти дурила?
— Так. Закортіло...

Григір Тютюнник, з оповідання «Печена картопля», 1965 рік
#foodscape

*? Щирий жрець спиритуозностей* Тарас Шевченко (як він сам себе називав) у лютому 1844 року розминувся зі своїм другом Віктором Забілою – головним виночерпієм Товариства мочемордія, – за що отримав від нього жартівливе послання:

…Бодай тобі за сюю штуку
Послали відьми отцю муку,
Послухай, зараз іскажу:
Борщу, вареників, ковбас, литівки,
Сеньгі, чахоні і скумбрійки,
З півгоду щоб не коштував.
Щоб цілий день не пив горілки,
Не довелось щоб і наливки
Хоч раз один ковтнуть насміх,
Да щоб приснилось: бужанина,
В’юни, лоскірка і свинина
З сметанкою, да із хрінком!!!
Отії щі щоб їв ти руські!
Отії совуси хранцюзькі!!!
Що тільки в животі бурчать.
Лютую я на тебе дуже,
Тобі ж дак, може, і байдуже,
Мене ж за серце зачепив!!!…

? Хай сьогодні гикнеться на тому світі Тарасу – великому Кобзарю і Гурману.

#гурмани
#пародія
#алко_література

? Довкологастрономічне — вірш про піч та її жрицю

ПІЧ

Лиже полум’я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги —
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум’я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав’язала
На застужений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров —
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить і світ —
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум’янець
Чистоті смачних паляниць…
Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.

Василь Симоненко, 1962

#foodscape
#гастро_вірші

*? Гастрономічна неокласика Олекси Влизька*
Поля! Поля! Клонюся ниць!
Приїхав ось, і все як треба!
Садок! Баштан! Блакитне небо!
І повно в небі полуниць!

Атак, ідилія! Мов мед!
Ніхто, ніхто не зрушить сон цей!
На горизонті вітер з сонцем
Спокійно грають у крокет!

Олекса Влизько (1908–1934), з циклу "Іронії"

#гастро_вірші

? Вуглеводно-жировий раш Сиропусної неділі
(не повторювати в домашніх умовах)

НА ПУЩАННЯ – ЯК ЗАВ’ЯЗАНО

Діждалися пущання на піст. Хома й каже жінці:

Гляди ж, Кулино! Нагодуй мене так, щоб через цілісінький піст не захотілося мені їсти.

Та добре ж, добре. Їж тільки на здоров’я, а то придбала усього, – сказала Кулина і постановила перед ним макотерть вареників та повнісіньку миску млинців. Учистив Хома якраз, маслечком поливаючи та у сметану обмокуючи.

Зібрала Кулина саме череп'я і постановила обідати: борщ з сулою мудрий, сметанкою засмажений, каша тобі пшоняна так і плава у маслечку, локшина у молоці, галушечки на яєчках, та теж з молоком, тараня, у маслечку напряжена, та молошної каші півмакітри, – тільки й усього. Аж повискромаджував усе сердешний Хома, та на потуху – півглека молока, та й сів, і дріма.

Ще негаразд і прочуняв, вже й полуднувати пора. Тут і вродилися каша до молока, гречаники гарячі до маслечка. Уписав їх Хома самотужки аж зо три та добрав п'ятірко рибок тарані, у маслі шкварчачих.

– Що ж, недалеко вже до вечора. Будемо підвечіркувати, – так сказав Хома, ледве дух переводячи.

Мисочку млинців та буханців зо два у сметанку обмокуючи, от чоловікові й буде.
– Нехай, – каже, – ще повечеряю чого-небудь.

Упорався Хома і з вечерею; доволік усе, що постановила жінка; і борщику, і каші, і рибки, і млинців, і буханців, а далі тирить і вареників макітру – як кулаки плавають у маслі. Сопе Хома, дотрощує їх, та вже спочиваючи. Розперезався, силкується...
От-от і дно видко, та бачить, що лихо; от, здихнувши, і каже:

– Що се, жінко, зо мною сталося? Щось не доїм.
– Ох, мені лихо! Чи не з очей?
– Ні, – ледве промовив, тяжко дихаючи, сердешний Хома. – Бачу: на пущання – як зав'язано!

Григорій Квітка-Основ’яненко, 1841

#вареники
#foodscape

*? Сказання про Білгородський кисіль*
Сьогодні, у роковини війни, я хочу поділитися текстом, що якнайкраще ілюструє нашу незламність. Цій історії понад тисячу років, але зараз під нею зможе підписатися чи не кожен українець.
Це наш гастрономічний міф стійкості.
А заразом кмітливості та гостинності.

"В літо 6505 [997] пішов Володимир до Новгорода зібрати верхніх воїв супроти печенігів, бо війна була із ними безперервна. І тоді прочули печеніги, що князя немає, і прийшли, і Білоград взяли в облогу, і не давали з города вийти. І у городі був голод сильний.

І не міг Володимир помогти, і не можна було піти йому, іще-бо не зібрав доволі воїв, а печенігів сила-силенна була. І затяглася осада людей у городі, і був сильний голод.

І зібрали віче в граді, і сказали: «Можемо ось з голоду померти, і від князя помочі нема. І хіба вже лучче нам померти? А здамося, то когось погублять, а когось же й жити полишають, а так з голоду усі ми повмираєм». І на раду ту усі пристали.

І знайшовся чоловік старенький, а на вічі тім не був присутній, і спитав: «Пощо віче люди збирали?» І повідали йому, що ранком хочуть люди здатись печенігам.

І почувши це, послав по городських старійшин. І сказав їм: «Чув, що хочете здаватись печенігам?» І відповіли вони: «Люд голоду не стерпить».

І рече їм: «Ви послухайте мене, і ще три дні не здавайтесь, і що вам звелю, те і зробіте». І вони зраділи, обіцяли слухатись.

І рече їм: «Зберете вівса по жмені, чи пшениці, а чи висівок». І вони охоче пішли і зібрали. І звелів їм ціж зробити, з нього кисіль варять, і колодязь повелів копати, і кадіб поставити у ньому і налити ціжу в кадіб.

І звелів копать другий колодязь. І у ньому вставить другий кадіб, І звелів їм меду пошукати.І пішли вони й принесли лукно меду, у медуші сховане князівській. І звелів зробить щонайсолодшу ситу і налити в кадіб. І в другім колодязі так само.

І послав за печенігами він ранком. І прийшли до печенігів і сказали горожани: «Ви візьміть заложників до себе наших, а від вас хай десять мужів підуть в город і подивляться, що діється в нашому городі!» І раділи дуже печеніги, думали, що хочуть здатись, і вибрали десять луччих мужів у граді і послали їх у город роздивитись, що там робиться у городі у їхнім?

І прийшли печеніги у город, і сказали їм люди: «Пощо губите себе? Хіба вам перестояти нас? І хоч би ви десять літ стояли, що нам можете зробити? Їжі нам земля дає доволі, а коли не вірите, на власні очі гляньте!»

І привели їх до колодязя, де ціж був, і черпали відром, і лили в ладки, і зварили перед ними. І, попоївши, привели до другого колодязя, і, сити зачерпнувши, стали їсти спершу сами, а потім й печеніги.

І здивувалися вони, і так сказали: «Не йнятимуть віри князі наші, якщо самі не попробують». І налили їм люди корягу ціжу і сити з колодязя і дали печенігам.

І коли вони вернулись, то розповіли як було, і зварили кисіль, і їли його князі печенізькі, і дивувалися. І забрали своїх заложників, а білгородських відпустили, і знялись і геть пішли в свій город".

З Повісті врем'яних літ, переклад Василя Яременка

*? Балада золотої Цибулі*

Звичайна цибулина —
Зоря нужденних.
Пабло Неруда

Вона — золотощока богиня продажних ринків —
Маятником погойдується в гроні вінка,
Обнявши за шию горбату тітку Горпину.
Вона — заплетена німфа в зів’ялі коси подруг,
Обмацана мільйонами ласих очей,
Прагне збутися своєї золотавої цноти!
Вона — малесенька баня підземних церковок —
Дрижить за свою золоту віруючу душу
Перед язичницькою захланністю тупого ножа!
Почервоній — простягаючи за її золото
сміття своїх мідяків!
Вона вже чує, як мліють її золоті груди
В передчутті газових обіймів джиґуна Вогню.
Вона — королева краси сільських світанкових
базарів —
Принишкло сидить на гауптвахті солдатської кишені,
Невинна золота фея жорстокого Апетиту.
Вона — рідна сестра черствого житнього Хліба
І близнючка-сестриця біложупаниого Часнику,
Вона — золота граната у пашу студентського голоду,
Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,
Вірна подруга кухонної скромниці Солі,
Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,
Вона — ніжна Лаура якогось
кирпатого Петра Петрарки
З київського технічного училища на Подолі,
Захована у теплиці його саморобної валізки,
Чи вона — забута, занедбана Цибулина Попелюшка,
Що безіменно зітліє у шлунку якогось бонзи,
Вона, золота-золотісінька, не знає,
як їй судилось вмерти,
Чи судилось лягти їй святими білими німбами
На нерозгадану тайну пшеничної скибки,
Чи вона має крутити хула-хуп перед кривавим
Шашликом
На срібному тлі грузинського князя Шампура…
Починається золота агонія
передсмертного стриптиза:
Вона скидає свою золотаву шубку,
Вона скидає свій золотавий лискучий светр,
Вона скидає свою золотисту ніжну сукенку,
Вона скидає свою золотісіньку льолю-лушпинку
І, оголена, біла, плаче од зґвалтованої цноти,
Вона — золота Цибулинка з маминого городу,
Вона — золота Весталка з храму Таємниці Буття,
Зібгана в золотий кулачок переляку…

Іван Драч, 1967
#гастро_вірші