Пробач, а якщо не зможеш - то прости. Чому мене не перестає трусити від цих слів? Легше перелічити дні, коли не було приводу про тебе подумати. І більше того, Я йду додому, ці вулиці, ці колії, околиці, Малюють твою голову, Малюють мене голою. До скону, в…

Пробач, а якщо не зможеш - то прости.
Чому мене не перестає трусити від цих слів?
Легше перелічити дні, коли не було приводу про тебе подумати.
І більше того,
Я йду додому, ці вулиці, ці колії, околиці,
Малюють твою голову,
Малюють мене голою.
До скону, в цьому просторі холодному,
Швидкими кроками,
Рухаюсь,
Так само впевнено і гордо.
Чому йти
Тобі назустріч так
Нестерпно боляче,
Так довго?

Всім відома метафора про життя і чорні й білі смуги,
Та найкраще відображення їх за вікном, в якому нема на що дивитись.
Поодинокі ліхтарі в тунелі невідомо навіть для чого світять, і я б могла на це злитись бо електрика нині коштує дорого.
Такі роздуми веду дорогою, спостерігаю не тільки маленькі джерела світла, а й мегаполіси ртутних ламп і слів на стінах. Та ці білі смуги, з перервою в дві хвилини, занадто довгі і метафора, в моєму випадку, вже була б недоречною, дивною.
Який це має сенс, коли я пітнію в вагоні за склом, а лиш хотіла зігрітись, як ті зіваки, що проїжджають паралельно повз і сліплять зустрічними вогнями.
Стукотіння колес о рейки мовляє до мене абеткою
Морзе
І за мить ковзне,
Розчиниться у росі,
Що нею черговий
Перемиє вагони,
Сидіння і поручні
І навіть нас,
Усіх.

Осінь.
Повітря інше.
Дихай глибше.
Вдихай. Глибше.
Маленьке сонце ховається за кудлатою ковдрою,
Як за обрієм
Чи хмарою, скоріше.
Випустило лиш погляд-промінь,
А само не вийшло:

Не вийшло.

Тиша, в маленькому домі маленького сонця, теж невелика,
Мʼяка
І видається порціями.
Про кого це? А хочеться дуже багато:
Спочатку ніколи нікуди не повертатись
Але це спочатку.
Іноді хочеться поєднати з кимось своє існування, бо

Відомо що усі норми і правила, сформовані у наслідок виховання,
руйнуються не навмання і не навмисно.
Просто чиєсь оточення дійсно вірило, що обійми - щось більше ніж пристрій для швидкого засинання.

І ось бажання -
Бути іншим. Предметом, буттям чи станом,
Чи звести кінці з кінцями
Водостоків, тобто бути просто,
Всього навсього,
Зливою,
Стічною водою.

Та ці потоки
Й сонце,
Ніяк не обіймеш.
Буду тим, що
Складніше:
Собою.

Запізені літери
Блоком
Взято і
Заперто, заперто, заперто.

Скільки но, скільки но, скільки но
Падало
З грохотом
Неботрясу
Намертво, намертво, намертво.

Сказано, сказано, сказано
Знов оболонкою
Довгою
Кількістю,
Пустою
Фразою.

Подано, подано, подано
Тільки
Любовʼю на стіл:
То не
Родилось
Одразу .

Разом, разом, разом -
Назва
Болі
У місці
Що нижче тазу.

Моря, моря, моря
Одного
Більше
Ніж тільки
Нас.

Дорогі підписники,
хтось(можливо хтось з вас) колись написав в коментарях в тік тоці, що було б добре якби я зробила аудиозбірку.

Мушу вас розачарувати: аудиозбірки в мене ще нема… АЛЕ

Я вирішила поділитись тут своїм першим записом, який я не готова оприлюднювати на стрімінгах бо це не зовсім… ееее… музика певно… ну не така, яку я слухаю

натомість схильна вважати що когось з вас може зацікавити,

гарної ночі і прослуховування!

Червоною ниткою розматувати місце, в якому опинилась.
Йду верблюжими слідами.
Щоб не загубитись.
Слідами що, беззаперечно, до мене вже помилились.
Залишаю нові.
На снігу, траві чи у когось в машині,
Щоб ними знову пройшлись
Босими.

Каравани, здавалось би, із ніяк не пов’язанами з нею речима,
В пустелі-пісочниці мама близько.
Ти виростеш,
Як парасольки на пляжі - за ніч.

Я беру чужу пасочку й врочисто ліплю куліч,
З цим багажем,
На верблюдах,
Крокуємо
Пліч
О
Пліч.

Останній привал перед пропастю,
Яку лагідно кличу дорослістю,
Протоптнаю всіма хрестовими походами,
ахами і охами,
Тільки хрести як лопасті
На гвинтокрилі.
Збивають хмаринки - повітряні цілі.

Яким буде моє останнє слово?
Не останнім
І ніжки стула в нерухомім танці бальнім,
Коли не дістаю до пола ногами.

І місто все як на долоні,
Коли я низько.
Секрети можна, якщо на вушко:
Це про дитинство.
Тепер ти один із них
(Завжди ним був),
І я
Вітаю з почином,
Бо сили
Не стане
Коли
Не
Несеш
Себе
За
Плечима.

2.
Бачите? То ніби зараз зовсім і не видно.

Чи то чорний екран замість відео, чи неможливо переслати повідомлення з чату, чи над чиїмсь альбомом, з моєю світлиною, власник несамовито пирував повидлом з чаєм.

Оцифровані докази існування більше не нагадують, ні людину, ні спогад, ні нитки ДНК у зливі ванної.

Оманлива, колись там, постать стала білим простирадлом, з залишками її ж фрікцій, заливаю оцетом, на 40 градусів вмикаю функцію очистки і мілілітри кешу нищить барабан машинки.

Криками було колись ехо тихе, що відбивається від стін під‘їзду на Дмитріївській 19/2, завива на верхніх поверхах і потім діти комунальної квартири відтворюють його в жахах.

Це справа від воріт, де цвяхом невмілого каліграфа, вицарапаний напис «не паркуватись біля виїзду» мешканців відверто не їбав.

Красніють щоки криш із черепиці, чипляють прямокутні вилиці, на вулицях що зараз мають хиз горіти хоч сперечаються з традиціями того, за що вони би мали червоніти.

Кістки вже не сумують по фізичному, стирая спогад того, що тіло для них звично. Субстанція незрима і незряча питається: ТЕПЕР ТИ МЕНЕ БАЧИШ?

А колективна галюцинація не помічає соціальну особистість, яку руйнує те, що первісно її побудувало.