Чуваки є 100% інфа як перетнути кордон

Картини вже у нашого донат переможця розіграшу🦀
Всім подякували😘

Сильно

Приснилось що Норма Джин приїхали з туром в Україну.?

Міст у Терабітію

Ще до моєї мобілізації Смарагдоока говорила, що через мою м'якість і навіть страх самого себе я дозволяю реальності маніпулювати собою, а не формую її самостійно. Тобто пливу за течією, поки нудьга та жага нового досвіду не накопичується настільки, що я вибухаю і руйную своє старе життя так, що осколки розлітаються.

В її словах істина. Часто в цивільному житті я складав лапки чи то від зайобу, чи то від нудьги, і просто плив собі в очікуванні подарунку долі. Коли подарунок у вигляді досвіду чи почуттів з'являвся, я за нього хапався і не відпускав до тих пір, поки не закінчувався обмін. А подарунки - це не амбітні проєкти і кар'єрні сходи. Це завжди люди. Вони і дарують найголовніший для людини трансформуючий досвід. Ми змінюємось через Іншого за умови довіри та вміння чути, впускати в себе чужорідне, давати собі дозвіл на  проживання нового, дозвіл на відвертість, відкритись слабким, вразливим, або навпаки - з темною силою подавленої жаги влади. Тобто справжнім собою, тут і зараз, в моменти близькості, і потенційно нескінченним у майбутньому, перманентною зміною. І не важливо, що чекає в кінці близькості - розчарування, занепад, загибель чи нове життя. Головне - ким ти випливеш після зіткнення з Іншим, як акумулюєш цей досвід і що зрозумієш в першу чергу про себе.

Те, як я потрапив до армії, теж можна назвати плиттям за течією, адже я не бодався, не дзвонив юристам, не істерив, навіть не зважаючи на небезпеку і нуль знань про армійську справу. За словами одного з найвітальніших українських музикантів та митців Євгена Гордєєва з гурту Kurs Valut - це мій крок у безодню.

Але зараз я розумію, що цей крок я прожив ще на початку повномасштабного вторгнення, коли виїхав до Вінниччини і люди з тамтешнього військкомату прийшли у готель, де я мешкав, дали повістку, а потім порвали її через те, що у мене і зір, і прав немає, і військової кафедри, і досвіду користування зброєю. Втім, проживання придуманого діагнозу та встановленого - це різні досвіди.

Найгірше, що може бути - це підвішений стан невизначеності, очікування власної страти. Минуле не повернути, майбутнє скрите пітьмою, теперішнє - розтягнуті у часі тортури, адже не знаєш, за що хапатися і чи є в цьому сенс. І копійки, які ти донатиш на ЗСУ, не перекривають чорну діру всередині. Її ніщо і не може перекрити. Втім, я не одружений, дітей немає, тому мені легко говорити про це. Рецепт виживання і пошуку сенсу, звичайно, у кожного свій.

За два місяці до початку моїх нових пригод я знову впав у стан ментальної та духовної коми. Тому можу зараз сказати, що я пішов до війська на своїх умовах. А мої умови - це те, про що я довго говорив сам з собою та Смарагдоокою, до чого я готувався завдяки її мудрості та своїй інтуїції. І як мітко зазначив ще один з найвітальніших українських музикантів та митців Стас Корольов - я втратив свободу щоб її знайти.

У фільмі "Міст у Терабітію" діти формують свою власну магічну реальність з монстрами та пригодами, щоб втекти від гнітючого сьогодення маленького занедбаного міста та шкільного булінгу. В армії це теж працює. Я тут менше місяця, але вже бачу, як хтось ламається та готується до неминучої смерті, забиває на заняття, хай вони і поверхневі. Хтось намагається насадити свою владу, це його природа і мета, навіть перед обличчям небезпеки. Хтось жаліється на все, від їжі до погодних умов та виданих речей. А хтось хапається за все, що йому дають, намагається нічого не проїбати.

Смарагдоока вербалізує мою інтуїцію та інстинкти. Вона відчуває та бачить мене наскрізь, їй легше помітити мої мотивації та вчинки, ніж мені самому. Я наздоганяю сам себе завдяки її спостереженням, хоча цей процес відбувається швидше, адже я більше починаю бачити свої масштаби. Я був готовий давно, просто потроху підтягувався завдяки їй та собі.

Мені легше будувати свій міст у Терабітію, тому що я сприймаю світ як гру і приймаю ці правила гри.

А потім починаю потроху  перебудовувати їх під себе. Головні правила - не жалітися, не бідкатися, не пиздіти та повторювати про себе слова Марка Аврелія: "Я - скеля, об яку розбиваються хвилі".