Сьогодні мали прем'єру. Дуже навіть успішну, судячи з відгуків.

Але найбільшим враженням вечора для мене став консул України в місті Брно, який виявився якимсь гоголівським персонажем.

У всіх переходах між кімнатами, де ми грали різні частини, він усім нав'язливо ввічливо притримував двері. А під час останньої, дуже трепетної частини, включив у своєму навушнику якийсь український туц-туц музон. Який було чутно іншим глядачам, здебільшого іноземцям.

Мені було сильно соромно за цього селюка. І хоча було дивно робити зауваження консулу, який на символічному рівні представляє Україну, це також було приємно.

Але все-таки. Що це за дикий лось?

П'ятнадцять годин найкращої в світі роботи. Але маємо майже тригодинну виставу.

Вчора після перегляду з чеськими акторами "20 днів у Маріуполі" в якості матеріалу до вистави одна актриса "дійшла до складного психологічного стану". З одного боку мені її щиро шкода. З іншого - як робити виставу про війну, якщо закриваєшся і не знаєш навіть цієї частини реальності?

Офіційно: закінчив найлютішу сесію, де робив чотири вистави і один текст майже одночасно.

Теж офіційно: побачивши дві з моїх вистав, майбутній декан краківської театральної академії Remigiusz Brzyk запропонував мені продовжувати навчання у них.

Шок, друзі, шок!

Тому що це найкраще місце в Європі, а може і світі, щоби вчитися театру. А ще це все треба якось пов'язати з фінальним роком на академії в Брно. Але незле, хіба ні?

Мені залишився останній іспит і о Боже який це кайф робити театр коли у тебе в голові всього лише один проєкт а не як звичайно три-чотири одразу.

Часто сниться сон, що я повертаюся в Україну, і все таке сяйне, зелене і весняне, як у дитинстві. Йду по вулиці і кайфую.

Аж раптом усвідомлюю, що тут же війна, а я тут ніхто, і що я зовсім не розбираюся в тому, як працює тцк, що мені робити, ховатись, йти кудись чи взагалі що?

І от у останньому сні у мене відбувся наступний діалог з такою типовою округлою жіночкою з тцк. Вона запитує:
— Які мови знаєте?
— Українську, російську...
— Цього достатньо
Мене таке низьке очікування обурюює:
— Але я знаю ще багато інших мов!
— Я СКАЗАЛА ЦЬОГО ДОСТАТНЬО!
І тут я прокинувся.

Здається починаю ПО-СПРАВЖНЬОМУ розуміти що таке драматургія. Звичайно, в тому значенні, яке має лише мало спільного з п'єсами чи сценаріями.

Яжина був з нами на цілій тригодинній репетиції, де ми разом придумували різні варіанти сцен, шукали, як вибудувати драматургію найцікавіше, і то були найзахопливіші три години, проведені в театрі у моєму житті. Навчання режисерії полягає поступовому звуженні областей, у яких почуваєшся повним неуком. Але спочатку їх треба відкрити! І це дуже інспірує.

Питання до театрологів (але не тільки): що написано про ремесло режисури, практичний режисерський метод, конкретні прийоми Курбаса?

Саме про це. Бо багато з того, що я зустрічав, стосується радше "філософії театру", театрології, історії, що з режисурою як такою має мало спільного.

Питаю, бо все ще роздумую над темою магістерки.

Оскільки багато хто запитував про п'єсу, то я вирішив поділитися фрагментом.

«Коли ти помер, я втік подалі від перевірених часом істин і дзвону плачок, до поля на краю степу, де місцеві розорали колись могилу настільки древню, що навіть археологи не могли сказати, кого в ній поховано. Гуни, скіфи, авари, анти чи руси провалилися разом у братню могилу чорнозему історії. Куди над полями оком не кинеш, ніде й кроку ступити не ставши у давню кров, що родить квіти і зелень.
Плач відлунював від посадок і вертався незгодою. По-перше, все вже скінчилося, голосіння більше потрібне живим, ніж померлому. “Все життя годував і будував”, “ні дня рук у лінощах не складав”, “на кого ти нас залишив”.
Птахи – ніби глузуючи: “На Бога, на Бога, як і раніше, як і тепер, як завжди – на Бога”.
По-друге, тебе ця земля все життя годувала, і не було нічого логічнішого, ніж в нею вернутись, бо тебе з неї взято. Коли я бачив тебе востаннє, здається, до Великодня, то дивувався, як дивно природа усе створила: дід вже дише на ладан, але пхає у рота хлібину. Скоро-земля поїдає вже-не-землю.
Десь угорі над могилою літак розрізав озонове царство небесне.
А тут, на землі, тільки цвіркун ніби знаками морзе транслював в атмосферу, приглушену смертю і запахом квітів:
Влітку вмирати простіше. Влітку вмирати простіше. Влітку вмирати простіше».

Ви спитаєте, яке цей текст має відношення до театру, і звісно будете мати рацію. Якісь ідеї?