учора був тихий посттривожний ранок, який ліниво, кволо, може навіть неохоче, ледь-ледь чалапав до нас. я йшла до університету, ще переварюючи текст, який мали обговорити. йшла повз володимирський собор, де справляли панахиду за загиблим військовим (військовою?). і зрозуміла, що це не просте відчуття «переварювання» тексту — ми живемо в цьому тексті, це переварювання нас і нашого всесвіту. отже, «арабески» жадана

мабуть, варто почати з «арабесок» хвильового, того строкатого тексту, де романтика живого міста (я безумно люблю город!), рип трамваїв, світло японських ліхтариків і шум людських доль. 
жадан, як пише анотація, з такою ж величезною любов’ю й ніжністю продовжує харківський текст, але тут трамвайні рейки заросли травою, змарніле місто застигло й спорожніло, наповнене радше тінню від життя, ніж самим життям. різнокольорові арабески стали чорно-білими. пояснення є в тексті хвильового — «бігли вітри із сходу – сторожкі й тривожні».

як так? проза про війну? а як же відстань, дистанція, щоб була змога відрефлексувати? 
але жадан фіксує, крізь замальовки, етюди, нариси, де кожен штрих — такий правдивий і точний, як укол. фіксує (не)чужі долі — військових, волонтерів, людей, що залишаються жити на своїй землі попри все (моя улюблена історія — про вчителя, якого ніхто не любить, та й нібито й він теж, але на прохання директорки йде доглядати за покинутою школою й оселяється там жити). 

персонажі мігрують із тексту в текст, з’являються і зникають, створюють відчуття одного простору. як у хвильового: «навколо тиша. тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. люди йдуть і зникають мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціяцій».

жадан пише беземоційно й безпатосно, залишає цей простір для нас. 
не задихнутися в цьому всьому допомагають поетичні пасажі, які страшенно перегукуються з текстом попередника: динамічно й ритмічно. пасажі, де природа й передовсім — світло. 

і все-таки, мабуть, прибрехала, бо тут не лише фіксація, а й дрібка рефлексій, з яких визначальною мені здається ця: «людей було багато. сонце гріло асфальт, було спокійно, як два роки тому. чим займалася вся ця ватага два роки тому? заробляла гроші. нормальні, чесні, хороші гроші, які дозволяли пристойно жити і не відчувати докорів сумління. навчалися, моталися світом, жили життя. тепер стояли тут, під палацом одруження, на асфальті, побитому осколками, тішилися за друга, який так добре одружився, думали про своє. а своє залишилося, за великим рахунком, там – за тією зимою, що закінчилися два роки тому, і тут свого нічого не було, зі свого тут була хіба що оця ватага – галаслива, нестерпна. тому й триматися лишалося тільки своїх, більше тут зачепитися не було за що». 
тримаймося своїх, друзі❤️‍🩹

так, друзі, перед нами постало надважливе питання: якби письменники сучукрліт були персонажами з «гаррі поттера», хто був би ким?🤣🤣

ми з вадимом надумали таке:
геґрід — прохасько;
белатриса лестранж — ірена карпа;
гаррі поттер — мирослав лаюк;
рон візлі — сливинський;
близнюки візлі — жадан і кокотюха;
герміона — ірина цілик;
мінерва макґонеґел — оксана забужко;
аластор муді — подерв'янський;
малфой — любка;
седрик діґорі — кідрук;
ремус люпин — михед;
дамблдор — оксана забужко🤣;
моллі візлі — марія матіос;
волдеморт — андрєй курков;
горацій слизоріг — юрій андрухович;
філіус флітвік — василь голобородько;
пітер петіґрю — юрій винничук;
луна лавґуд — катерина калитко;
сіріус блек — іздрик

думки, пропозиції?

персональна пам'ять — антидот від пропаганди.
пропаганди, що працює передусім з колективною пам'яттю

(с) ґ. ґосподінов

напився вогкого повітря, викупався в тумані, набрався нових думок і сказав: ану його під три чорти!

микола куліш

ми вже всі тут олені або ними станемо — це головне, що я винесла з «катананхе»? жартую, зараз буде серйозна мікрорецензія!

?️якщо ви вже цікавились, то знаєте, що ця київська історія в близькому майбутньому крутиться навколо міту про богиню артеміду, яка перетворила на оленя свого напарника з полювання актеона, бо він побачив як вона купається з німфами.

лейтмотив тексту — перетворення (метаморфози хехе):
?підлітка вочевидь переживає це через властивості свого віку (чек із сільпо промовляє: на вас чекають зміни!);
?жінка, що страшенно боїться старішати;
?інша пані вже не те, що боїться – просто переживає старість. так а до чого тут олені???
?міська божевільна, маючи вигляд спортсменки втілює в собі лють виведену в абсолют.
андрухович прямо в тексті ставить питання про те, що ж її зробило такою? після яких подій вона перетворилась на це? тобто щось закувало христину у своїй люті, як актеона закували в тіло оленя. його ще й власні пси терзали, бо не впізнали.
бачучи, як ця пані турляє смітники. усюди робить безлад і загалом поводить себе не дуже прийнятно інша персонажка їй заздрить, «тужить за розплавленою магмою», за своєрідним звільненням. звільненням від своїх травм.

?тобто схема така: щось перетворило тебе на оленя (або на міську божевільну) і ти маєш подолати свої травми (якось вивільнити їх), бо інакше тебе закусають твої ж собаки (загризеш сам себе або втонеш у своїй люті й тебе будуть ненавидіть люди жесть!)

водночас тут і в оригінальному міті важливим є мотив упізнавання своїми, бо ти перетворений. а де пролягає межа між своїм та чужим??

?головний олень твору (хоч там є і реальний) — олекса, навколо вчинку якого (спойлер: зрада зі старшою жінкою) й крутиться вся драма.
тож давайте трошки про драми, а далі повернемось до перетворень-впізнавань.
це не тільки міт вивернутий навспак, а ще й модифікована давньогрецька трагедія з її класичними законами.

*?фатум: персонажі діють, бо ними шось керує, якась сила (насправді травма). війна в тексті вже фактично минула, але те, що вона принесла з собою неминуче вплинуло на всіх у різний спосіб. вона є причиною людських перетворень (на оленів). крім травми воєнної є ще й свої особисті. вони натикаються одна на одну і від цього ще гірше.
?у тексті катастрофу* (те, до чого тяжіє драма греків й через що переживається катарсис) ми спостерігаємо вже постфактум. здебільшого бачимо лавину наслідків і те, як ці люди їх розгрібають.

❤️‍?андрухович дає нам надію: зрештою люди беруть відповідальність, впізнають одне одного, стають відвертими й настає прощення.
десь у тексті лунали слова про кліматичні зміни, мовляв, треба просто пережить. так от усі зміни варто пережить. беручи відповідальність, у відвертості й зусиллях впізнавати одне одного. навіть після війни. або нас розтерзають власні пси, яких ми так любили.

якщо не сильно заглиблюватись, текст літній, красиво написаний, з чудовими деталями й життєствердний. там нелінійна оповідь, але це не робить його схожим на “артхаусне кіно” з непонятними кадрами, вимбачте)) дуже київський і дууже про нас усіх.
ставлю ⭐⭐⭐⭐ і половинку!