brunch

майже з самого ранку в офіс прийшов син власника. я його побачив вперше. на мить подивився йому в очі і сказав «привіт». він нічого не відповів, але подивився на мене.

побачивши його, я відчув таку дивну і складну гамму емоцій. по-перше, я відчув заздрість. заздрість до його молодості, до його ніжної і доглянутої вроди, до його вершково-кремової маскулінності, до його могутності - як фінансової, так і фізичної. він молодий, у буквальному розумінні вибілений хлопчик, високий, з кудрями, з ніжною, аж блискучою шкірою обличчя - просто діамант, витвір мистецтва, надлюдина, яка стоїть поряд з нами - офісним планктоном, що працює за заралату, яку нам платить зі своєї кишені його батько.

він давав нам вказівки і настанови, вчив нас, як робити «правильно». і можливо, більшість з нас відчували презирство до нього, але не перечили і мовчки робили те, що він казав. я ж намагався відчути його, зрозуміти його, побачити його сліпоту. я говорив з ним як з дитиною, але без презирства, а з ніжністю, спокійним тоном, злагоджено і тихо.

друга емоція, яку я відчув - емоція ніжності. він мені подобався. хоч це відчуття було таким розмитим, ледь відчутним і майже непомітним, але так, він мені сподобався як чоловік. я б хотів мати такого друга, чи може бути з ним поруч, чи може бачитись з ним вечорами, говорити, давати йому життєві поради і слухати його наївні і банальні сповіді, як пастор у католицькій церкві. може я хотів би переспати з ним? може. у будь якому разі я відчув бажання стати ближче до нього, але водночас я добре усвідомлював, що це неможливо, бо бачив, наскільки кардинально відрізняються наші всесвіти, наскільки вони мають різні координати.

він - чистокровний блондин, син мільярдера, власника девелопера елітної нерухомості, а я - син мужика з поламаною психікою і пошматованим серцем, без мети і снаги. він їсть на сніданок своє сране здорове харчування і протеїни, а я готую вівсянку на кухні подільської квартири. його до офісу підвозить особистий водій, а я стою у вагоні метро і дивлюсь на свої зношені кросівки із секонду.

він змалечку вчився корпоративному менеджменту, а я змалечку вчився тікати від відповідальності, бо жертовність понад усе. у нього - освіта закордонном, компанії з мільйоними оборотами, у мене - провінційна школа, десятиліття лікарень і повні шлюзи саможалю.

річ насправді не в контрасті. а в тому, що глянцева поверхня його шкіри занадто солодко пахне, аж п‘янить.

хто б там що не казав про вічне життя, але тут, на цій землі, поки ми власники свого обмеженого існування, ми всі не проти мати такий добробут, таку чистоту і незайманість тіла, таку пурпурову нижню і верхню губу, таку ж глибину яремної впадини, як у невинного накачаного баблом юнака.

під водою

їду в автобусі темним містом, за вікном підсвічені тільки номери авто. цифри змінюються перед очима як на датчику, що показує скільки літрів пального ще залишилось.

скільки машин заблудилось у цій темряві, у плутанині доріг, ніхто не знає, ніхто порахувати не може. у цей час доби чорно і туманно, тільки кіберпанкові спалахи роз‘їдають очі.

ще один проїдений день, ще один день в калейдоскопі емоцій, купую продукти, вони втамують мій голод і заглушать голос зсередини, який прориваться, який говорить словами важкообробними.

в кошику пляшка білого вина, сир і оливки, сподіваюсь, ця бакалія відкупить мене, віддалить і відбілить, перетравить мою провину. я несу в кошику цей крам повз нього, повз батька її дітей , який стоїть як монах посеред великого волмарту, він - заблукав, і я заблукав. в нього чорне волосся, і в мене. в нього в руках кошик, і в мене. ми торкаємось кошиками, в яких несемо продукти для своїх жінок, для його жінок.

а вона чекає мене там у своїй квартирі, темній, тісній зі своїми косичками і перфорованими небесами, зі своїм недоношеним материнством, зі своєю глаукомою пам‘яті, зі своєю аквареллю, котрою вона малює видовжені постаті жінок, що стали їй поперек горла як зубочистки.

вона моя позашлюбна донька і я її приголублюю. я її позашлюбний батько і вона мене впускає в дім, в мерседес, в душ і в себе.

пляшка білого вина спорожнюється, в роті - яблучний присмак, на столі - горіхи і чорнослив. вона мене слухає як слухають море - ледь ледь приплюснувши очі.

вона знає, що я знаю все, вона знає, що від мене нічого не приховаєш, і все одно ховає під ліжко його тушу, сподіваючись, що він от от оживе.

я бачу як її діти бігають під ногами як цуценята - маленькі, невинні, зачаровані апельсиновим соком.

в автобусі моєму пусто. я дивлюсь крізь вікно. силуети будівельних кранів приклеєні до фосфатного неба. червоним кольором тліють сигнальні маячки на верхівках будинків - вони як краплі крові, яка от от потече.

+++

як тільки я став на перон станції електрички, переді мною одразу зупинився поїзд. дякую, сказав я і якось спонтанно, взагалі без думок зайшов у вагон. це була типова приміська електричка - смердюча, обхаркана, з брудними коричневими сидіннями, усі в крихтах і краплях солодких напоїв, зі слідами чиїхось дешевих життів. я сів і подумав: байдуже, кудись доїду. у вагоні було небагато людей — чоловік 10, усі сиділи розрізнено і хаотично. час від часу крізь вагон проходив безхатько у брудній джинсовій куртці із застиглою на неголеному обличчі тупою шизофренічною усмішкою. він торкнувся мого плеча. я відсахнувся. неподалік сидів чоловік років 35, клацав кнопочним телефоном і шепотів до себе щось, неначе кажучи мені - я є, моя свідомість шипить, отже я є, я живий, моє існування не поставлено під сумнів, як наприклад, під сумнів поставлено моє щастя, це, зрештою, не так і важливо, значно важливіша моя присутність - я існую у цьому їбаному сука поїзді, тут і зараз, посеред білого вівторка, ранок, 11 година, країна говорить своїм існуванням і я говорю - своїм шепотом. я дивився на цього чоловіка і думав - ну от, власне, не дарма я зайшов у цю електричку, не дарма мене шарпонуло сюди, для чогось мені треба було почути його шепотіння, побачити його втоплені очі, почути цей перестук вагона посеред білого дня. цей поїзд їде з якогось містечка, везе цих поранених людей, а машиніст, схоже, робить це байдуже і зовсім неохоче. залізничні шляхи спеціально прокладають у таких місцях, у таких закутках, до яких наче нікому немає діла, наче вони і є, і їх немає, організація простору тут має свої специфічні правила. але парадокс у тому, що ці правила - їх ніхто не створював, вони утворились самі по собі, просто в один прекрасний день один біля одного з’явились гаражні кооперативи, СТО, елеватори, сторожові будки та залізчничні перевали, землянки, собачі ями і рови, сіра зона, де немає людей, хіба окрім якихось мужиків у чорних куртках із сигаретами. тут, на цих порослих бур’яном офшорах є одна проблема - тут усім на тебе похуй, наче під сумнів ставиться твоє існування. на одній із будівель великими літерами виведно RUBAE, знаю цього художника, він обмалював цими написами усю країну, усі вагони і мости, холодні і дикі території. під’їжджаючи до станції, на купі сміття я побачив гіпсову голову якогось видатного партійця, вона лежала просто ось так - на купі сміття і уважно відстежувала рух приміських поїздів - щоб раптом хтось не подумав запізнитись. поїзд зупинився. люди почали вивалюватись на перон. я встав і пішов на вихід теж. переді мною як раз ішов той чоловік, що всю дорогу шепотів. ступивши правою ногою у чийсь плювок на пероні, він оглянувся по сторонам і тихо про себе вилаявся.

полімер, наділений високою пластичністю
підіймаючись нагору ліфтом, він подивився на себе в дзеркало і побачив у своєму обличчі риси батька, для якого він завжди був недосконалим. те, як він потім відчиняв двері, те, як скидав одяг, те, як мив руки і заварював собі потім чай — однаково видавало у ньому батькову манеру поведінки.

незграбна вечеря, майже холодний чай, декорації кухні, пережовані шматочки курячого карбонату лягають на дно шлунка як батискаф лягає на дно океанічної впадини.

закінчивши з рутиною, він бере цигарки, одягає чорну куртку і виходить на балкон курити. з балкону відкривається краєвид на спальний мікрорайон. будинки стоять як самотні постаті на пероні, горять поодинокі вікна. він вивчає колірну гамму вечора прискіпливо, скануючи кожен міліметр простру. вогні міста зливаються в пряне полотно зі спалахів, які виблискують, жевріють і помирають миттєво. він вдихає колірну палітру спальника разом із сигаретним димом.

сигарети зігрівали його простуджене серце і він трошки сп’янілий повертався до кімнати на 12-му поверсі панельного будинку, зауваживши те ж саме, що зауважував кожного вечора задовго до цього — у цій кімнаті занадто тьмяне світло. і він, скривившись, йшов до вимикача, гасив світло і тонув у цілковитій темряві квартири. потім були питання собі, гігабайти дивного контенту, переписки з незрозумілими людьми, перемовляння із самим собою у темряві голосом, який сушив йому горло.

в кімнаті пахло шкірою, старими журналами, фурнітурою 2000-х і косметикою його матері, яка жила тут кілька років тому. запах цей був такий тривкий і довговічний, що в‘ївся в меблі та шпалери, просякнув собою текстиль і партитуру його пам’яті.

— не забути почистити зуби, подумки казав собі він.

матір була для нього “маман”, жінка з легким туманцем в очах. вона залишила для нього цей простір власної зневіри, бо більше не могла тут дихати, власне, ця квартира дратувала її своїм запахом — запахом косметики і дешевого ковроліну. йому залишились дві пусті кімнати і борги за комуналку.

— встати і почистити зуби, повторював він собі подумки.

його мати, вона так любила його молочного кольору шкіру, його глибокі сині очі. "маман" завжди казала йому: ти талановитий хлопчик, ти обов’язково станеш великим.

— зуби, не забути почистити зуби.

якось, коли він був підлітком, маман, гладячи його світле волосся, сказала йому: тільки жінку, дитину й собаку можна любити беззастережно. тебе і будь-якого чоловіка буде любити тільки твоя мати, тільки й тільки твоя мати.

цей вечір, такий терпкий і монотонний, як і десятки попередніх вечорів, прогризав йому потилицю почуттям провини — провини за те, що він досі не став великим. але цей вечір, такий солодкий — він ховався за нього, як за ширму, бо ця ширма давала йому право бути недосконалим.

він відклав телефон. ліг на спину і мовчки вдивлявся в темряву. усвідомлюючи, що чим довше він вдивляється в неї — тим глибше темрява вдивляється в нього. нестерпне чорне полотно. урановий сплав. атоми карбону. чути тільки як б’ється його серце і як на кухні з крану капає вода.

не пручаючись, втративши останні сили і надії, він, так і не почистивши зуби, провалюється в сон. у сні до нього говорить його "маман", у сні він бачить її нарешті щасливою і вдоволеною, у сні батько знаходить для нього слова втіхи і любить його так само беззастережно як можна любити дитину, собаку та жінку.

вранці як завжди однаково він прокинеться, вилається на себе через те, що забув почистити зуби, почне поволі одягати штани, курити на балконі, далі шукати найтемніший серед відтінків спального району на позняках.

публічне самоспалення
така апатія останнім часом накриває, не хочеться нічого, тупо нічого. просто ходжу і проковтую вулиці і людей, як фастфуд, а користі нуль, тільки нудить і хочеться пити. хочеться пити воду і алкоголь, алкоголь і воду, щоб не порушувати водний баланс організму.

у мене є знайомий, S. він працює журналістом і пише вірші. нещодавно бачились з ним в барі. він каже: я хлопець простий — я вирішив почати писати вірші. і він просто почав писати вірші, уявляєш? між іншим, непогані вірші.

раніше він займався бізнесом — випікав власний шоколад, чорний і молочний, загортав його в крафтовий папір і перев’язував мотузкою. підприємець-поет-журналіст. цікавий персонаж. нагадує мені себе самого років 10 тому, коли груди були наповнені любов‘ю, а трахея - наївною карамельною субстанцією, яку називають надією. тільки підприємницької жилки не вистачало. як казали батьки, мені це не дано.

сьогодні трапився казус: у метро наступив на ногу чоловікові і не вибачився, він 100% думає, що я мудак. от зараз досі сидить десь вдома і думає так.

ще один мій добрий знайомий, А. — типовий айтішник: пише музику, живе на Подолі і їздить на велосипеді. він, між іншим, притащив цей велосипед на зустріч зі мною і возився з ним усю нашу прогулянку, переносячи в руках через сходи і бордюри. ми з А. такі різні, але так добре один одного розуміємо. особливо з приводу апатії. в нас обох апатія, тому ми йдемо їсти фастфуд.

соковита телятина загорнута в лаваш перед ним і переді мною. ми їмо шаурму з телятиною, соус капає на стіл і ми говоримо про біль, пережитий в особистих стосунках. м‘ясо добре просмажене, каже він. ага, згоджуюсь я і ми далі їмо вже мовчки, дуже добре розуміючи в цю мить один одного, добре розуміючи, що відчуває кожен, не заважаючи на те що він айтішник, а я… а я - ні.

наші розмови переростають в психотерапевтичні сповіді, ось так за шаурмою ми обговорюємо свої трохи невдалі особисті життя і насправді десь обом нам страшно, що нас можуть засудити за це, за те, що вони невдалі, але правда в тому, що ми такі незграбні та наївні, і по іншому не вміємо.

потім ми звісно ж йдемо в бар. в барі людно, запахи жіночих парфумів і смаженого м’яса. ми замовляємо два пива, і за пивом розмови стають ще більше в’язкі, як соус до шаурми.

А., вислухавши мене, каже: знаєш, якщо відкинути усі крайнощі, забити на всі невдачі і розчарування, то я насправді хороша людина — я нікому не бажаю зла. потім він зізнається, що завжди мріяв писати вірші і бути меланхолійним романтиком з похмурим гардеробом і особистою історією нещастя. все так і є, все так і є, тільки ти не пишеш вірші, кажу я.

я їду на лівий берег у метро. я стою у вагоні і дивлюсь у вікно: модерністське лівобережжя як стара радянська квартира, яку перетворюють у затишну домівку, обвішавши гірляндами. міська буденність у розпал війни. вона така. апатична, беззмістовна і сюрреалістично безнадійна.

Дорогі друзі у Львові. У неділю ввечері, 28 січня, читатиму свою прозу у барі "Травень" разом з іншими чудовими авторами та авторками. Приходьте! Буде інтимно та містично.

Коли: 28.01 / 18:00
Де: вулиця Пекарська, 1ц, підвальне приміщення
Вхід: донат від 100 грн, зібрані кошти підуть на збір на комплект РЕБ.

три передсвяткові епізоди
епізод №1.

я зайшов у кав`ярню, а вони сиділи ліворуч від мене, за столиком. але не навпроти один одного, а один біля одного. вона - худорлява, довге світле волосся, накачані губи. вона сміялась кожного разу, коли він промовляв якусь хуйню. її хіхікання буквально розрізало мене, мене так давно нічого не дратувало.

він каже: ну і пацани запропонували взяти ром, дуже вкусний. ну і ми взяли.
вона: хіхіхіхіхіхі

в нього на руці дорогий годинник, тіло обтягує темно-синя водолазка, коротко стрижений і з борідкою. вона - доглянута, нафарбована, виглядає як дорога шлюха без смаку.

вона хіхікає просто тому що він бик. а він сидить з нею поруч, тому що вона може дати йому те, чого він хоче — яскраву еякуляцію. тільки в яскравості й причина.

епізод №2.

шоколадка, сир, багет, помідорки чері, приправа до курки, ще якісь спеції. все це вона несе у шопері, який тримає у лівій руці. у правій руці вона тримає сигарету, яка пахне справжнім якісним табаком, сигарета димить, а я вдихаю її запах своїми ніздрями.

вона йшла переді мною, поверталась з супермаркету. купила продукти, вочевидь, до новорічного столу. крізь випуклості шоперу можна було побачити ще інший провіант. консервна банка — мабуть, зелений горошок до салату. невеличка пляшечка — мабуть соєвий соус. і ще багато-багато всього, чого я звісно не міг побачити крізь шопер.

на ній була блакитна куртка, зачіска — проста й звичайна, волосся мало сліди мілірування. на плечі вона несла маленьку сумочку, імітація під крокодилячу шкіру. в цій сумочці вміщувалось так багато її життя, це було відчутно. вона по особливому притримувала її, бережливо. шкода що я ніколи не побачу вміст цієї сумочки. насправді, найімовірніше за все, там її косметика 10-річної давності.

вона докурила цигарку, кинула недопалок на землю і стала на нього ногою. я трохи пригальмував, щоб не втратити її з поля зору. тепер її права рука пуста, без сигарети. її волосся ледь коливається у грудневому повітрі, блакитна куртка видає чудернацькі звуки при ходьбі. раптом вона повернула ліворуч і пішла до метро. я ніколи не побачу її обличчя, не дізнаюсь, чи було воно радісне, чи сумне.

епізод №3.

хлопець несповна розуму, пересічний міський божевільний вештається по вулиці, нікого не чіпає. в руках у нього — брудна біла сумка з пустими пляшками. на обличчі — перманентна посмішка, очі, повні сліз та напіввідкритий рот.

тут він помічає старого діда, що йде напроти нього, різко зупиняється, обличчя його стає таким радісними, таким солодким і м’яким, як у трирічної дитини. він підходить до діда, обережно простягає руку, і радісно, але в той же час обережно, торкається до старого і повним щему голосом каже: "с наступающіііім!”. с наступающім, каже він, і дивиться на діда так лагідно, дихає так радо, це момент такої крихкої сентиментальності. дід відчув цю ніжність і це тепло, і щасливо усміхнувся, сказав шось у відповідь, і ледь переставляючи ноги пішов далі.

ця звістка, яку цей хлопець приніс звичайному діду з вулиці, вона його так розчулила, вона дозволила йому відчути себе важливим, любим, тим, хто нарешті приносить любов. він підняв голову догори, ще сильніше усміхнувся, міцніше стиснув сумку.

ось де сука свято, ось де трапляються дива. посеред вулиці, посеред асфальтованих доріг, місто схрещує усіх нас, місто всотує нас, повітря наповнюється перестиглою згущею, неосяжність поглядів губиться серед відблисків автомобільних дзеркал.

12 грудня 2021 рокуцілий день ллє дощ. довго одягався. взяв зонт, вийшов на вулицю. проїхався до раменної на метро, коли виходив, дівчина на ексалаторі переді мною голосно закричала "ааааааааааа!!" і сказала до хлопця поряд: "думаєш у мєня нєт голоса?".

в раменній практично нікого не було, довго вмощувався, зайняв столик біля віконця посудомийки. спочатку думав пересісти, але коли побачив, що на місце, яке я хотів обрати, сіла дивна жінка, передумав. подумав в той момент - невже я такий високомірний, що не зміг би сидіти поряд з цією жінкою? потім подумав про свою вразливість, про свою гіперболізовану чутливість. виправдав себе тим, шо маю право так обирати.

поїв, розрахувався і вийшов на вулицю. дратувався, що на рамен виросла ціна. раніше там було набагато дешевше, тепер так часто туди не походиш.

йшов подолом під зонтом, дощ лив і лив. вулиці були практично пусті, де-не-де ходили люди, теж із зонтами. на дорогах - машини, з ввімкненими двірниками. в дощ машини на дорогах їдуть так, ніби кудись поспішають. а цей звук - мокрих покришок по мокрому асфальту заповнює собою все, стоїть в повітрі як шум прогавленої радіохвилі, як шепіт водоростей на дні океану.

зайшов в сільпо, поклав зонт у комірку схову. довго ходив, обирав, що купити. в супермаркеті протікав дах, по всьому приміщенню стояли відра, в які скапувла вода. я взяв продукти, пробив їх на касі, вийшов.

при виході запищала сигнальна рамка - це через магніт на куртці, я його досі не обрізав. охоронець подивився на мене підозріло, але нічого не сказав. я проходячи повз нього прошепотів - "це куртка пищить", він почув, але вдав що не чує.

коли я забирав із комірки зонт, з нього натекло багато води. вся комірка була мокра. я подумав, що наступний відвідувач мене подумки осудить.

вийшов із сільпо, йшов додому, думав про різне. про день, про гроші, про N., про вихідні і про дощ. дощ і правда був аномальний для грудня. я ніколи ще такого не бачив, ніби восени. головне щоб завтра не вдарив мороз.

підійшов до свого будинку. переді мною паркувалась якась машина і світила фарами мені прямо в очі. за кермом була жінка. я закрив зонт, дістав ключі і відкрив кодовий замок. піднявся додому.

коли зайшов до квартири, вийшов ще одягненим на балкон, подивився навколо - маленький затишний квартал, тихо. у багатьох вікнах миготять гірлянди, люди готуються до нового року.

сексуальні девіації
на чорному мерседесі ми в’їжджали на територію лівого берега, на територію промислової культури. за кермом сиділа вона — у своїй чорній куртці та білому вовняному чепчику. маленька дівчинка за кермом великої машини.

ми проникали у віддалений промисловий масив. вузька дорога впиралась у монструозний модерністський будинок, який нагадував кіберпанк. вона пригальмувала і плавно повернула ліворуч, припаркувавшись на узбіччі. мотор затих.

за вікном біля нас стояла і парувала ТЕЦ-4. три високі димарі електроцентралі підпирали сіре небо, але з них працював лише один. з нього валив чорний густий дим.

вона мовчки стискала кермо, дивилась то на мене, то на промзону. якийсь час ми обоє дивились на ТЕЦ і мовчали. на фоні сірого передзимового неба ця нерухома індустріальна машина виглядала як великомученик, якого зсередини з’їдають черв’яки.

— скажи, ти бачиш те ж саме, що бачу і я?

вона довго думала і нарешті відповіла: — так.

ми приїхали сюди якось випадково, без плану і маршруту, приїхали, бо дорога сама привела сюди. мій погляд бачив нас зверху: двоє людей у великій чорній машині і велика чорна станція, яку розпалюють щозими, щоб зігріти мешканців соц-житлових масивів.

ми дивились, як в небо здіймається вугільний дим, зливається з його текстурою і стає такий же сірий і беззмістовний як і саме небо.

— подивись туди, — сказала вона і показала пальцем в далечінь, де виростав індустріальний ландшафт. — це така територія, яка своїм виглядом каже, що стороннім туди вхід заборонено, що нас там не хочуть бачити. а якщо нас там не хочуть бачити, то ми там непрошені гості. а якщо ми там непрошені, то там відбувається щось особливе, щось диявольськи особливе — якийсь ритуал.

ми вийшли з машини, вона голосно закрила двері. під ногами було мокро. згорбившись від холоду і вітру ми прямували в напрямку ТЕЦ. оточена парканом з колючим дротом, ця станція не підпускала до себе — це не місце для людей, тут не можна бути млявим і непевним.

тож ми йшли попід парканом. вона йшла поряд зі мною, праворуч від мене — маленька дівчинка у своєму білосніжному вовняному чепчику. вона швидко переставляла ноги і слухала як я дихаю. вона міксувала мої зітхання з гулом ТЕЦ-4 і намагалсь в своїй голові придумувати заспокійливу музику. їй було так холодно, червоні щоки, тремтять повіки.

ми йшли мовчки і слухали цей гул, який доносився від станції — він як рентген просочувався крізь одяг і сканував кістки — чи не мають вони переломів, чи цілі ребра, чи залиті кров’ю пустоти?

темна матерія лежала по ту сторону паркану з колючим дротом. вона говорила до нас цим гулким пронизливим писком. вугілля і дим, чорні труби і брудні вікна. середньовічна імла на околиці напівживого міста.

ми зайшли занадто далеко. вона замерзла як цуценя, мокрий сніг прилипав до обличчя та повік. ми просто зупинились і стали посеред цього промислового розпачу. двоє загублених дітей, яких наїбали і сказали хибний маршрут, двоє ягнят з молочними зубами, маленькі і смертні, тихі і мовчазні, мляві і непевні.

йшов мокрий сніг, тепло промзони ніяк не зігрівало нас.

— може час повертатись до машини? — спитала вона.

+++

листопад продовжує стирати з нашої пам’яті останні теплі спогади, останні посмішки і мрії, і тоді серця запалюються важкою формою пневмонії. така лікується лише або дешевим алкоголем або антибіотиками, звісно, якщо вони не викликають побічних ефектів. листопад приходить у місто з болем, з безнадією і з тужливими криками круків у небі. листопад не залишає по собі нічого, окрім холодних крапель дощу по той бік вікна і нав’язливої простуди, що завжди з’являється тоді, коли ти цього менше за все очікуєш. в листопаді ніхто нічого не чекає, тому він минає швидко, не встигши навіть набриднути, на радість тим, кого пізня пора року уже виснажила і заїбала. тоді осінь йде з міста.

Київ, 2016 рік