Святі будівничі Вавилону

Колись давно все було чудово: всі люди на Землі говорили одною мовою. А потім деякі з них запишалися, вирішили побудувати високу вежу аж до неба, Господь спустився, розділив їхні язики і ми перестали розуміти одне одного.

Десь так традиційно тлумачать Бут 11:1-9. Як етіологічну легенду про походження мов і як моралізаторську оповідь про гріх гордині. Але якщо придивитись критично, то все не так просто. Для початку: що доброго в тому, що у всіх були "спільні уста й спільні слова"? Хіба коли наш народ асимілювали з іншими націями в срср, нав'язували спільну культуру та "общєпонятний язик", це обернулося для нас щастям?

Одноманітність людей - це не благо, це ознака загарбницької політики, і не тільки в сучасності, а й на давньому Близькому Сході. Опис післяпотопного людства в цій історії взятий із асирійської імперської пропаганди, де царі хвалились тим, що підкорили собі численні народи й змусили їх спілкуватись "спільним ротом та спільними словами". Автор біблійної розповіді тут починає не з утопії, а з антиутопії, він бере вираз, яким зазвичай вихвалялись імператори, і навмисне пародіює.

Наступне питання: для чого Господь двічі спускається на землю (11:5-6)? Хіба Він не бачив вже з неба, що в долині Шінеар щось високе будується, не знав намірів будівничих? Насправді, немає жодного протиріччя, Бог "спускається, щоб глянути" як інспектор, який контролює, чи проєкт іде за планом. "Що вони задумають, не буде важко їм зробити" (в. 6) в такому випадку звучить не як пересторога (чому Бог має їх боятися?), а як похвала.

Але все таки Він не дає завершити будівництво. Бо бачить, що хоч вавилонці й відділилися від інших, далі залишаються з таким же постімперським мисленням, далі обмежені тими вже набридливими "спільними вустами і словами". Який сенс бороти одну неволю, створюючи таку ж саму уніфікуючу нелюдяну систему?

Коли Бог дав людям різні мови, Він подарував їм можливість бути собою, не ставати шаблонними номерами в чиїйсь номенклатурі. Коли Він розсіяв народи по всій землі (вв. 8-9), то здійснив те, що планував відразу, те, що поручив першим людям, коли вперше благословляв їх (див. Бут 1:28).

У Бут 11:1-9 ви не знайдете жодного слова про гнів чи покарання. Це не ще одна історія про гріхопадіння, це радше оповідь про творення чогось нового. Про дар свободи й індивідуальності, про право бути самим собою, з власними вустами та власними словами.

(на основі вчорашньої проповіді о. Федеріко Джунтолі, коментаря Вальтера Брюґемана та власних спостережень)

У новому випуску часопису "Патріярхат" сьогодні вийшла також моя стаття. Там про те, як люди записують Бога в ряди своєї армії й намагаються командувати Ним. І як їм це часом навіть дійсно вдається.

Прочитати увесь випуск можете за цим посиланням

Коли вибраний народ був в єгипетському рабстві, то їх звільнення почалося зі святкування Пасхи. Коли цар Йосія очистив свої володіння від язичницького культу, то початком нової епохи знову стала Пасха. Коли згодом юдеї повернулися з вавилонського полону й почали відновлювати Єрусалим, то майже відразу взялись за Пасху.

І Христос, коли збирався померти за нас на хресті й відкупити нас від неволі гріхів, першим ділом розділив пасхальну трапезу з учнями.

Чимало добрих речей можуть початися з Пасхи. Є надмір радості й надії, які дає Воскресіння, з яких ми можемо користати вже зараз, в часі великих потоків сліз, поту й крові. Ми не лише очікуємо воскресіння до вічності наприкінці, як Марта, яка горювала за братом Лазарем. Ми маємо цю Пасху вже сьогодні, бо Ісус відповів їй: "Я - воскресіння і життя, хто вірує в мене, той навіть умерши, житиме".

Хай ця Пасха стане для нас звільненням від скорбот, зціленням болю й джерелом невимовної радости й надії на зустріч із тими, кого втратили!

Христос воскрес!

Якщо б Ісуса не розп'яли на хресті, а наприклад побили камінням чи повісили, ми без проблем розвинули б богословські пояснення, чому Син Чоловічий мав померти саме так і не інакше. Якщо б Його спалили живцем, то вибудувати символізм довкола цього було б узагалі як раз плюнути.

Але не кожен вид жертви Христос міг застосувати теж і до постійного служіння та взагалі до буденних проблем. "Хай кожен бере свою шибеницю і йде за мною" звучало би дивно. А хрест можна нести. І навіть треба. Можна говорити "палати" і навіть "сонечком палати" в подібному значенні. Але не можемо горіти один замість одного. А брати хрести своїх ближніх, як заповідав Павло, можемо, і навіть зобов'язані.

Чи міг Господь померти в інший спосіб? Міг би. Чи мало би це сенс? Так, сенс можна знайти у всьому. Але слід бути вдячними Йому, що обрав такий спосіб відкупити нас від гріха. Бо так ми можемо наслідувати Його постійно.

В чому винна смоковниця? (Мт 21:18-22)

Та ні в чому не винна. Це просто дерево. І в цей період не був час давати плоди інжиру. А значить, Ісус погарячкував і вчинив несправедливо.

Ні, трохи не так. Події, які відбуваються в цій сцені, мають місце в тижні напередодні Песаху. Значить, десь у березні-квітні. У цей час недоспілі смокви вже мали би з'явитися, бо достигають плоди в червні. Так, вони несмачні й мало хто хотів би їх з'їсти, але якщо ти дуже голодний (як Ісус в цей момент), то й "зелепухи" інжиру чи навіть їх бруньки вже здаються жаданою їжею. Крім того, дерева згідно з розповіддю, вже покриті листям, а в смоковниці зелені плоди формуються часто навіть швидше, ніж листки.

Тобто Ісус та учні тут хочуть в екстренному порядку "заморити черв'ячка", втамувати голод принаймні до часу, поки повернуться в Витанію, де Лазар, Марта і Марія вже нормально їх приймуть і нагодують. Але дерево не вродило своєчасно навіть недоспілих плодів.

У Пісні Пісень, дія якої теж відбувається навесні, коли смоковниця пускає свої бруньки (П п 2:11-13) є подібна сцена, де Молодий стукає в двері до своєї коханої Молодої, а та не готова йому відкрити, бо вже вмилася й лягла спати. За трохи вона таки відкриває, але її милого вже не може знайти (П п 5:2-8).

Між гарячковістю Христа біля смоковниці й нетерплячістю закоханого Молодого є багато спільного. В обидвох історіях, зрештою, тріумф отримує не гнів, не голод і не пристрасть. У випадку Ісуса тут демонструє свою перемогу Віра, яка звертає гори (Мт 21:22), а в Пісні Пісень - Любов, яка сильніша за смерть і палкіша за пекло (П п 8:6). Та для Господа важливий не лише happy end, де Він всіх врятує, а й конкретний момент в нашій історії - чи готові ми дати ще хоч не готові плоди, але принаймні ті, на які здатні тут і зараз?

Розбір Апокаліпсису не може завершитись пісною прозою й академічною аналітикою. Серію текстів про цю пророчу книгу має закрити поезія. Тому сьогодні представляю вам не свій текст, а вірш поетеси Марини Пономаренко. Як ви зрозумієте з тексту, вона знає про пояснення образу Білого Вершника, але має з цього приводу думку, відмінну від моєї. Але це для мене радше плюс, ніж мінус. В коментар додам посилання на інші її вірші.

[Колеги, давайте будемо позитивними, світ втомився від поганих новин і їх не сприймає]

Дивіться, яка весела
У нас карусель
І для дорослих, і для малят
Музика грає - траляляля
Конячки гарненькі, нарядні поні
Гірлянди - білі, чорні, червоні

[Чому чорні? Надто похмуро, давайте чорні приберемо]

Перше червоне поні
У вогненій попоні
На ньому вершниця
На всі боки вертиться
Виїжджає на плац
Зубами клац!
Це вона -
Війна

[Давайте не вживати термін "війна", у нас немає рішення ООН, що це саме війна]

Друге поні чорне, наче ворона
На ньому з пустих колосків корона
Вершник, наче скелет, худющий
Руки його загребущі
Де проїде - лишається поле голе
Це голод

[Пропонуємо наголосити на позитивних сторонах - наприклад, багато хто хоче схуднути]

А третє поні де?
Аж ось воно, таке бліде
Зовсім змарніла пика
Носом шморгає і бухика
І вершниця - хоч клади до гробу
Це хвороба

[Опис викликає негативні емоції, подумайте, як зробити цей образ більш привабливим]

Світ переповнився зловісними знаками
Карусель розганяється, верещить, підскакує
Саме час молитись і каятися
Це вершники апокаліпсису

[Звучить як погроза, не дотримано наш tone of voice. Знайдіть більш дружнє формулювання]

[Колеги, за контрактом має бути чотири вершника, де четвертий?]

Аж ось і четверта конячка
Їй трохи лячно
Така витончена і ніжна
На ній вершник у білосніжному
Він їхав довго, тож трохи розхристаний
Це Христос. Чи Антихрист
Рухи його легкі, він не відкидає тіні
Заходить у світ - і це його володіння
Але ж від кого прийшов, від кого?
Від диявола? Чи від бога?!

[Колеги, потрібен чіткіший опис, щоб аудиторія сприйняла наш меседж однозначно. Просимо уточнити, хто це. Давайте зупинимося на варіанті, що це позитивне вирішення ситуації]

[Чекаємо від вас уточнення, що це таки Христос]

[Колеги?! Дуже чекаємо на вашу відповідь!]

[...]

"Богонатхненна галіматья"

Саме так Апокаліпсис свого часу назвав Тарас Шевченко. Попри свою любов до Біблії, яку поет намагався читати щоденно, до завершальної її книги він ставився вкрай негативно, в основному через те, що за своїм зізнанням, там все було для нього незрозумілим.

Такими думками він якось поділився з товаришем Володимиром Далем, який на той момент фанатично захоплювався шведським псевдо-містиком Еммануїлом Сведенборгом. Останній проповідував, що вільно може бродити духовним світом, розмовляти з ангелами й демонами і взагалі що друге пришестя вже Христа вже відбулося саме через нього.

Даль захотів втягнути й Шевченка у секту послідовників Сведенборга і дав тому почитати свій коментований переклад Апокаліпсису. Реакція останнього по прочитанні була яскравою: "Читал и сердцем сокрушился, зачем читать учился" (Щоденник, запис за 18 грудня 1858 р.)

Тоді ж поет пише припущення, що Іван Богослов писав цей твір як закодовані послання для одновірців, щоб вони могли зрозуміти зміст, а римські сторожі (якщо перехопили б листування) - ні. Згодом Шевченко йде ще далі в своїй теорії: може апостол так хотів переконати своїх же приставів, що він вже від старості з'їхав з глузду, пише всяку маячню і що його вже можна випускати.

Іронічно, але напівглузливі гіпотези Шевченка не такі вже й далекі від правди. Християни з Малої Азії дійсно могли відчитати "іносказання" з Апокаліпсису, бо вони були основані на їх же традиціях і на знайомих для них образах. У той час для римських сторожів текст дійсно міг здаватись просто нісенітницею. Про таку мотивацію написати Одкровення як книгу, сповнену символізму, зараз реально говорять християнські коментатори. Таким чином Тарас Шевченко вмудрився жартома випередити в часі богословів і екзегетів свого часу, навіть сильно над цим не стараючись. Справді Пророк, що тут ще можна додати?

7 фактів про Жінку, Одягнену в Сонце (Од 12):

1. З'являється "на сцені" не під звук арфи та спів ангелів, а під акомпанемент громів, блискавок, землетрусів і градів (див. Од 11:19).

2. Цей образ можна інтерпретувати і як Діву Марію, і як Народ Божий/Церкву (як продовження юдейської традиції, де в пророчих текстах жінка символізувала народ).

3. За Місяцем будували календар і загалом міряли час. Тут він під стопами Жінки, бо хоч зараз вона живе в часі, в історії, але це не її кінцеве призначення й вона вища за це: "Зараз ви перебуваєте в світі, але ви не зі світу" (Ів 15:19)

4. Сонце, зірки, вінець, світлі одежі - це все образи, з якими протягом цілої книги асоціюється сам Христос. Тож Жінка тут представлена як та, що має уподібнюватись до Нього в Його силі й славі, але також і в стражданнях (див. наступний пункт).

5. Після славного представлення, Жінка в наступному ж вірші зображена в момент найбільшої вразливості: атакована ворогом прямо тоді, коли народжує, коли фізично неможливо ні битися, ні втікати. Саме в цей момент Бог втручається й рятує її.

6. Образ народу, який мучиться, описаний як жінка при пологах, ми можемо зустріти також і в Іс 26:16-18. Але якщо Ісая каже, що наразі ці страждання були безплідними ("ми родили хіба що вітер"), то тепер автор Одкровення відповідає старозавітньому пророку, що його надія сповнилась - дитя нарешті народилося.

7. Маріологічна і еклезіологічна екзегези цього видіння розходяться, коли йде мова про дитину, яка народилась. Марія буквально народжує Ісуса як людину, а Церква покликана "родити Христа" в світі через проповідь і через добрі справи й помноження чеснот.

Що вам зробив Білий Вершник?

Чотирьох вершників Апокаліпсису назагал сприймають як одну банду, що разом роз'їжджає по світу й творить лихо. Та взагалі-то в Од 6 вони не разом, вони кожен виїжджає поодинці й кожен має свою "роботу".

У поп-культурі вершників назвали так:
Чума (білий кінь),
Війна (вогнистий кінь),
Голод (вороний кінь)
та Смерть (блідо-зелений кінь) на основі слів із Од 6:8: "дано їм владу над четвертою частиною землі — убивати мечем, голодом і мором, і звірами земними". Але проблема в тому, що швидше за все ці слова стосуються не чотирьох вершників, а лише останнього (на ім'я Смерть) і Аду, який описаний, як його супутник. Та й ім'я має лише цей наїзник, решта безіменні.

Головний побічний ефект такого збивання чотирьох верхових докупи є те, що перший, Білий Вершник тепер сприймається як негативний образ. Але от яка проблема: білий фактично всюди в Одкровенні є кольором Христа і Його народу: Він сам увесь зображений як увесь білий зі світлим, як сніг, волоссям (Од 1:14), а його послідовники вбираються в білий одяг,причому вибілений в крові Агнця (Од 6:10; 7:9-14). Апофеозом цього є тріумфальний похід, де все Боже воїнство їде на білих конях і вбрані в білий вісон (Од 19:14). Тому якщо вбачати в першому їздці Мор/Чуму тощо, то це порушить цілісність цього символу в цілій книзі. А в ній образи переважно мають стале значення.

Тому вже досить давно біблійні екзегети прийшли до висновку, що Білий Вершник - це Христос, це Йому дано лук, щоб перемагати. Як заперечення цьому, з'явилась інтерпретація, що тут зображений Антихрист, який вдає себе за Агнця-Переможця. Але проблема в тому, що видіння Івана Богослова нам показані немовби з Божої перспективи. Ми бачимо в книзі речі такими, як вони є насправді і будь-яке зло у всій решті книги показане явно і потворно. Для чого автору нас навмисно заплутувати славним і прекрасним образом антихриста в книзі, яка претендує на розкривання всього прихованого?

Тільки тепер питання: а чого Христос з'являється в компанії інших вершників? В тому й суть, що Він не їде разом з ними, він їх випереджає. Наступні верховодці, які позначають репресивні політичні системи, чинять терор з допомогою війни (вогняний кінь і воєначальник), економічної несправедливості (третій кінь та купець-спекулянт) і моренням до смерті (четвертий кінь). Вони думають, що їм дана абсолютна влада, від якої вони біснуються, але їх кінець близько. Бо ще перед тим, як вони почали, перемога була дана Христові.