чашка чаю

холодний чай стоїть на столі,
я знов залишаю напівповну чашку.
в моїй кімнаті вже їх з дюжини дві,
і я знов обіцяю прибирати все зранку.
гнів і сум наповнюють мене до країв,
а я почуваю себе новою чашкою чаю.
але рідину солону вже хтось отруїв,
і про обіцянку свою я черговий раз забуваю.

безіменний монстр

блукаючи один одвічним світом,
шукав того, хто дасть йому ім'я.
шлях довгий керуючи лиш вітром,
що загублений поміж людськими "я".

він один, навкруги безкраїй простір,
особистість на двох той розділив.
на таких ж пустих, голодних монстрів.
тепер бажання, мов вулкан, бурлив.

їх поділили два полюси світу, -
захід і схід, як прірва поміж благ,
як зима й гаряче вічно літо,
немов пустіш та новий архіпелаг.

і ніяк вже бурю не спинити.
крові жадав, як більше захід йшов.
тваринну сутність нічим не замінити,
"своє" ім'я він, все ж таки, знайшов.

оминувши все, вони зійшлися знову,
інший обрав залишитись ні з чим,
дві сутності не знайшовши спільну мову,
як на початку стали враз одним.

момент тиші штормом заятрився.
горів ім'ям, що той завоював.
тепер монстр більше не лютився,
хоч не було, хто б ним його позвав.

Сліпий лісОстанній промінь гріє чащу,
Через вітраж широких крон,
Під тінню монстра він погасне,
І змахи крил утворять шторм.

Спазмують з криком небеса,
Імпульси божі життя стирають,
І діти лісу - крихти світла,
Безпомічно у небуття пірнають.

Луна смерті утворює тишу,
Сліпий ліс тепер в темряві тоне,
Зникло сяйво його нащадків,
Буття стало сумом і горем.

Та на вологій землі припавши,
Оживе ясний спалах впору,
Чи зможе світлом своїм дитя
Очі лісу відкрити знову?

простота

білий лист, світ тіней і прірва.
блукає відчай, який сіє війна.
простота в людині безмірна,
проте в ієрархії за все є ціна.

керуючись істотними примхами,
відображенням потворної простоти,
вони кидають виклики битвами,
сліпо ведуть за собою флоти.

легкі шляхи шукаючи дурістю,
на звичайному "ід" тримаючи курс,
люди плутають легкість із мудрістю,
де забули про чесне "борюсь".

море

сум ховався на березі моря.
з плачем хвиль лунав в унісон,
він людського не бачачи горя,
ховав емоції сотні персон.

на пероні стомлені тіні,
капелюхи тримають в руках,
під підошвами розтоптані мрії,
як сліди на вологих пісках.

у волоссі солоні піщинки,
кольорові мушлі в кишені штанів.
за вікном пролітають домівки,
і від моря віддаляється зір.

серце у грудях до болю беззвучно,
натхнення лишилось серед бурь і штормів,
доля митця, здається, вже штучна,
його реальність на березі, де залишки днів.

час

ви казали,мов "час минає"?
час стоїть,минаєте ви.
хоч життя ваше далі триває,
на минулому лишаються шви.

горизонт небом п'яним блекоче,
знов хвилини добігли кінця.
і сміялися б ви зараз охоче,
якби в собі не зростили бійця.

але ворог ваш незупинний,
він не знає ні страху,ні сліз.
тільки образ його геть безвинний
на обличчі залишає поріз.

нитка часу не належить нікому,
аріадна вже не спасе.
не підвласне розумінню людському,
як ваша старість спотворить усе.

сон

я бачу крізь роки пекельний сон.
вогонь і страх,який димить довкола.
ми з тріском тим давно вже в унісон,
доки не настане його соло.

та моє тіло висить на цім столбі,
сильніш за вітер зв'язані кінцівки.
моя душа не належить більш мені,
і всі кричать,мов спорчені платівки.

диявол

ніч була темна, і лиш я в глухій самоті,
відчуття липкого страху поглинало, мов буря
я рв'яно благав, захлинався в своїй німоті,
всередині голод гріха пронизував, мов срібна куля.

я викликав диявола в цю темну ніч.
на допомогу, на милість, на вірність свободи.
але все, що я чув, була тиша, і мій глухий клич.
звук власного страху, що чекав своєї нагоди.

ніч втрачала сенс часу, зачаровано вела за собою,
я загубився в тіні, і не було нікого, хто б провів сліпого додому.
я крикнув востаннє, в бажанні милості над жалкою судьбою,
щоб тихий диявольський сміх віддав мою душу чужому.

ви

я вас кохала, лиш вибачте за грубість.
тремтіння блідих рук, блиск стомлених очей.
як ваша ласка, все ж, змовчу про байдужість.
щоб постать знов згубити у натовпі людей.

ви бачили мій погляд, як він до вас прикутий.
у слід від холоду проймало до кісток.
і крізь роки ви, я гадаю, більш не змогли збагнути,
скільки надій сховали сяяння зірок.

я вас кохала, як кохають лише хворі.
у відповідь також не знала на що йду.
ваші емоції були, мов бите скло, прозорі.
розбите також серце, де спокою я більш не віднайду.

ghost of memories

in the night, when the wind is cool and calm,
i often wonder why my heart still yearns,
and in my sleep, i drift back to that time,
when we were young and full of life and warmth.

a time before the war and all its pain,
a time before the darkness closed its grip,
a time when love was still an innocent game,
and our hearts were pure and unbesmirched by guilt.

but now time's arrow only flies forward,
and all that was is gone forevermore.
all that remains is the memory of love,
and all that was... and all that is, and all that will be.

in the night, when the wind is cool and calm,
my heart still aches for what was lost,
and i wonder if she thinks of me too,
or if my memory is now a ghost.

but if she walks alone and thinks of love,
i believe, I pray, I hope that I'm her light.
and so in the darkness, when I see my ghost,
i hold out hope that she sees it too... and smiles in spite.