Борис Гуменюк, «Заповіт»:

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.

Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.

Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.

Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.

Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.

Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)

Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

говорили надламано – схрипуючи, як ворони,
яким час чи то летіти кудись, чи то повертатися звідкись –
гойдаючи сухе гілля голосу, як колиску без немовляти –

бачили у очах паркан невикрикуваного – п’ястуками гатили
у небо – і все злітало, тріскалось, падало, розшматовувалося –
за зачиненим замком серця, його мерехтливою аритмією

курили багато – більше, ніж треба, і менше, ніж досить, щоби померти –
ховались за димом, щоб не побачити зайвого – не зустрітися поглядом
з тим, з чого не вийти – тепер і ніколи – з чого не виростити

ні щирості, ні брехні – лише паузу,
довгу і не зручну, як одяг з чужого плеча
(того, хто оратиме землю цю віднині й довіку)

вдягали в цю паузу птаха з чорним одненьким крилом
й носили на шиї, і вітер вертали на кола свої

і літо плечима здригало
йшло вздовж ріллі й не оберталося

22.09.2024

сміх ділили на всіх, а плач лиш на двох –
для себе і серця червивого у яблуці часу,
що чвалає тепер, шкутильгаючи, на руці,
почорнівши і зморщившись, як годинник того,
хто віднині – лише довга хвилина мовчання,
що стоїть тепер поміж нас (бо як тут піти)
і тримає за руки – заламує, скручує руки

звук, кажуть сміливці, – секундна стрілка життя,
тож коли після обстрілу відчайдушні птахи
заливають легені вогнем – спів рухає світ –
піднімаєш знічено брову й ховаєш слова
десь у волоссі, яке тепер – степова ковила,
срібний дзенькіт ключів від бур’янистої пам’яті

дзиґа тиші підстрибує під язиком – коле рвучко,
як медсестра, майже без крові, бо слова – кропива
у дикім полі любові, а український глевкий чорнозем –
ніжний вітер обличчя, розтертого в грудці між пальців,
тінь, завмерла при дверях глухого спорожнілого дому

11.09.2024

розмовляємо так, ніби не говоримо, а кричимо
ніби прокашлятися, хоч що роби, не виходить

хоч що роби, а війну ніяк не виходить вихаркати
виблювати, висякти, випорожнити

хіба сплюнути гірко на землю, яка ні в чому не винна

хтось скаже, що це просто травмованість
хтось запропонує таблетки від горла
хтось скаже, що хлібом мовчання усіх не нагодуєш
хтось знову порадить помирати тихіше

а мертвому вітру ніколи слів не забракне

09.07.2024

Як підтримати "Охматдит" після сьогоднішнього обстрілу.

https://www.ohmatdytfund.org/donate

Ohmatdytfund

ДОПОМОГА | Фонд Охматдит

Тривають протести у Сакартвело.