Хтось на карнизі Всесвіту звішує ноги і дивиться
Їхнє життя, неначе цікаву смішну виставу.
Він режисує навіть його дихання їй в потилицю
І сміється з їхньої теорії про збіг обставин.

Він насолоджується колою і карамельним попкорном,
Ставить на паузу їх, щоб замовити щось у барі.
Для нього це мелодрама з елементами жорстокого порно,
І під настрій по ходу він вносить правки в сценарій.

Цей режисер доволі підступний і хитрий:
Вони щось планують, мріють, а він все напише інакше!
Коли все закінчиться, він зупинить плівку на титрах
І запише на неї якихось нових персонажів.

Ольга Криштопа

останній півтеплий промінь — надвоє
об грубе ребро гранчака:
знов ніч неминуча і знов неминуча
під небом нічним лічба

хмільнá одинокосте мóя, удвох нам
не вперше отак горілиць
про все видихати й себе видихати,
очима тривожачи синь

ти ще раз мені дорікнеш справедливо:
"Звичайно, вона не прийшла!
Та в першій затяжці
пристрасті більше..."
й закуриш на свóїх словах

а я — ані слóва, як зáвжди, лежатиму
й, мокру ковтаючи сіль,
до ранку лічитиму білі, як зорі,
родимки в небі нічнім

• Степан Пенкалюк

В метро ходить дідусь-письменник з своїми книгами
Продає… намагається
Так заглядає в очі, ніби благає

Чому це так болить?
Довбана емпатія 😭

Я гойдаюся у тобі (відчуваєш?) хвилею, хвилею,
морем всередині, знаєш, таким прозорим, до самого дна прогрітим.
Я скаженію, дурію, бурхливію,
коли не потрапляю з тобою в один досконалий ритм.

І наші човни ледве-ледве тримаються на плаву,
тіло моє хитке каламутить, у порох його розмелюють жорна.
Я хитаюся у тобі, я реву,
і твій голос стає відлунням цього шторму.

А шторм – то штука проста і до болю чесна.
З розгону ранюсь твоїми скелями кам’янистими,
наражаюсь на тихі балтійські сосни, зав’язлі в піску прибережнім,
в пошуках вогнищ кидаюсь на тебе тілом вологим, вистиглим,
і, ясно, знаходжу. По нас узбережжя вкриває вологий дим –
переплетення наших душ, наших доль гіркувата мішанка.
Я у тобі (відчуваєш?) хвилею, морем – лагідним і ясним –
влягаюся тепло і стишено.

Олексій Чупа

Я спочатку подумав як розпочати, але...це зробить хтось за мене.

Зелені вуста нафарбовані травами скажуть слово, потім два.
Ніч одягнена у мій теплий светр затікає у вени
і я множу кожну літерочку на твої слова.
(Тепер не на свої)
Тепер у серці холод не стоїть. (плаває)
Тепер вдома стіл забитий стравами
і завжди тепло.
Тепер над люстрою літають метелики, а над люстерком
Зайчики безсмертні
І кожен із них хоче ласки.

Слухай, є цікава інформація про з тобою із нас
Тобто, про нас із тобою.
Виявляється, я люблю весну і медові пальці
люблю прокидатися раненько і вдарятися в танці.
Виявляється я часто сплю і не люблю холод.
А ще мене часто мучить втома.

А ти...ти прекрасна, як розлитий яблучний сік у склянки з долонь.
Ти прекрасна, як запах вишень у розпалі січня.

І я буду грішником вічним, якщо не продовжу.

Інколи, ти пастила, інколи портулак.
Інколи — галактика зібрана в кулак.
Інколи простирадло на пальцях квіток.
Іноді, ти магія, загублений квиток в один кінець, іноді навіть у два.
Іноді — жива ягода
Іноді нежива.
Іноді ти співаєш, затуляючи мої вуха.
Іноді посміхаєшся і просиш послухати.

Іноді закриваєш вікна у домі без кисню.
Іноді... стара-нова пісня, але...

Іноді — ти вічна.
Іноді ти світ і зелень.
Іноді у твоїх очах свято стелиться
червоною доріжкою з тих самих січневих вишень.
Іноді, якщо послухати тебе, то ти вища за мене (це неправда).
Іноді залишаєш мене під котячою вартою (та куди ж я втечу)

Іноді закрити двері важче, ніж закрити ключ.
А далі...далі в долоні потече яблучний сік

і я попрошу, ловиии!
І закрию кран.
Пісня підійде до кінця, трикрапка проставиться.
А я лежатиму на сонечку
і співатиму твоє ім'я.
Та тут я.
Тут я.
Тут я.

Андрій Мальва