замкнулися двері спогаду
які я вже не відчинятиму:
раптом ти коли-небудь прийдеш
мов по загублену сережку
і я буду тут
а ти й не бачитимеш.
іноді місяць оселяється
поміж твоїх повік
де був мені дім колись

той хто знає як дихати
пробитими легенями
вкаже путь якою піду:
ось ця відсутність стежки
яка знов і знову приводить туди
де більше немає місця для мене

[бронзові дні]

і
хиткий місток допровадив нас
до самотнього берега і тепер
немає нікого побіля мене

доводиться скинути цю вагу
бронзових днів —
але так
дихати тільки важче

іі
прикра людино що вранці випльовувала
зміїний язик
а він до вечора відростав
ніхто тепер не згадає про тебе
а ти не підступишся ні до кого

смерть і та не хоче знати тебе:
стільки разів ти вмирала разом зі мною
прикра людино що маєш язик зміїний
і відганяєш од мене всіх хто збирається стати поруч

навіщо ти знову торкаєш мене
чому руки твої — вогонь

ііі
сонце закінчувало той день
важким променем
котрий увійшов у граніт і лишився в ньому
щоб нам було не так холодно тут
у темряві
на зеленій стіні золотих воріт

ми досі є
та нас більше немає —
зовсім неначе комахи у бурштині

iv
оселись у давньому часі
і я навідуватиму тебе там
бо пісня зозулі мусить закінчуватись —
навіть у ці бронзові дні
яких ми не просили для себе
а зараз не хочемо відпускати

срібний князю що живеш відлюдьком
ти дозволив сарані
сісти тобі на плече
й привітав її наче друга

вона проминеться тобі —
і ти собі проминешся

срібний князю, у цій мандрівці
ти хочеш лише віконця собі
щоб крізь нього дивитись
як позначки при дорозі змінюють одна одну —
і тільки б людини тут не зустріти або
тільки б зустрітися поглядом
або тільки б не

внутрішнє мерехтіння це притча
у втомлених язиках
вулиць якими ходили дні мої
вчорашні й позавчорашні —
поки розчуєш то й рік промине
мов смутне болеро

і знову: хрущі
бʼються об землю наче дедал
якому немає для кого жити

але цього разу я обернуся кимось
хто нагадає що тіло зрадливий порадник
надто коли хоче переконатися
що на ньому не збільшилось місць
котрі нічого не відчувають

символ відсутності це камінчик
який муляє в черевику
кожного хто приходить
сюди
на поле памʼяті

зустріч стає очікуванням
марним мов пошук зернини
в розпоротому мішку
і тільки й думок що про
порожній обрис людини:
може колись ми були тут водночас
та не помітили одне одного
може колись мені варто було
йти трохи швидше
чи зачекати зайву хвилину

гіркий цвіт що росте тільки тут
змушує знову й знову спинятися і чекати
хоч у ногах
правди немає

що розповість нам про нас,
тодішніх?

паркан
що здається тепер низьким
а колись був бодай до плечей мені
та облущена фарба на перекладинах
до яких тепер
нікому немає діла
(ми часто лізли туди
і всі вміли спускатися по трубі
а я ні)

тільки дерева сміються:
ми ростемо —
й вони ростуть

[премудрості]

і
дар мовчання не гірший
від дару мов але
продавець дзеркал
всоте виходить з кімнати понурий:
правнуки славних прадідів
знов упізнали в собі тільки погане
і не побачили вітру
що в тілі речей тече

іі
рахубу деревам розним вчинили до нас
і найпізніших птахів хтось уже сполохав;
навіть в замковій шпарині немає місця
ще для одного погляду

можливо найбільше знання —
відмовитись від знання
можливо найкраще прохання — «не дай мені»

там звідки ми родом
жінкам сниться вагітність
та їхні лона не плідні більше

їм сниться прихід
улюбленої дитини
та навіть вістка від неї
давно не приходить

одна рука тепліша за іншу —
щоразу Бог думає
якою карати
якою милувати

ніхто не радіє зустрічі так
як краї рани котра
нарешті затягується

шкіра знайшла свій дар тривкості:
тріщини в кризі й собі хотіли б
робитися шрамом
та їм не дано цього.

міст не фальшивий
ним можна було піти,
ним досі можна вернутись додому —

після плавби що видалась надто довгою
мудрець сушить одяг і гучно сміється