«Робота письменника в тому й полягає, щоб дисциплінувати свій темперамент, не застрягати на будь-якій незрілій стадії свого розвитку, в хибній тональності. Проте, якщо він геть позбудеться ранніх впливів, то тим самим убʼє в собі імпульс до творчості».

«Величезні маси людських істот загалом несамолюбиві. Приблизно після 30 років вони втрачають особисті амбіції, а найчастіше — майже зовсім втрачають відчуття індивідуальності, і живуть переважно для інших».

Треба шукать, як свою індивідуальність розвивати, живучи для інших. Мабуть, десь в політиці, як каже автор, але тільки в тому його сенсі, найширшому. А найширший сенс неможливий без естетичного.

https://youtu.be/ZwlHuY0S-D4?si=XhgjxyHnJtlL51Ne

“… global military expenditures reached a record $2.44 trillion in 2023…”

“For example, every day, 500 women and girls in conflict-affected countries die from complications related to pregnancy and childbirth”.

https://news.un.org/en/story/2024/10/1156016

Саша Демарьов написав про оповідання Марка Черемшини «Зрадник». Із оповідання, окрім останніх речень, починаючи з «Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?», мене зачепило це: «Отік би тверда креміниця роздавила його Марічку і його дитину».

Схожа тема в оповіданні «Лист засудженого вояка до своєї жінки» Ольги Кобилянської, про нього я вже згадувала — сильна річ. Для мене сильніша чомусь навіть.

А ще у фільмі «Взвод» про війну у Вʼєтнамі теж є схожа сцена, як у Марка Черемшини, мабуть, найважча в цьому кіно.

На початку роману «Сестри Річинські» Ірини Вільде також є епізод, який душу тривожить. Там теж забирають від сімʼї на страту «зрадника», але ще сильнішою є вся історія цього моменту тому, що «зрадника» «порекомендував» один із важливих героїв роману. Цьому герою вдалося хитрістю взяти власну совість і навіть вмовити себе, що так треба.

Цікаво дуже, на що готова людина, коли треба довести собі, що вчиняєш правильно. І як бути, щоб дійсно правильно вчиняти, а не, як кажуть, «домовлятися із собою».

Коротше, є над чим думати, і добре, що твори мистецтва допомагають в цьому, хоча б ворушать щось в тобі.

Telegram

Письменник середньої руки

Добре мати проблеми із зором Ось вичитую оповідання Марка Черемшини. Довго вичитую, втомився. Вже який раз бачу текст, а проймає як вперше. Не можу втриматись, сльози виступають. Перевіряю, чи ніхто не бачить мої сльози, які ось-ось потечуть щокою. Може…

Читаю новини і для мене вони, як «Новина» Стефаника. Звичайно, це різне, та все ж схоже. Гинуть діти від рук дорослих. А дітей так нелегко у світ привести, життям вести, а скільки страждання у всіх від того, що маленькі страждають. Навіщо тоді це? Як цього не допускати? Як виховувати так, щоб людей хотілося і моглося виробляти, а не знищувати?

Вчора на гуртку обговорювали главу «Сутності християнства» під назвою «Таємниця віри — таємниця чуда». Порушилася тема, що сьогодні діти для значної частини світу — це чудо, а декілька дітей в сімʼї — це перевиробництво.

Я після того згадала, що навіть у моїх родичів, сильно релігійних людей, яким народжувати велить віра, не у всіх є діти. Пригадалась бездітна давно заміжня двоюрідна сестра, майже мого віку. Для протестантів це незвично.

І ввечері того ж дня мені написала дружина мого дядька, мама цієї двоюрідної сестри, яку я згадувала вранці, що у них новина: моя сестра має девʼять тижнів, я перша з родичів, кому розказують, ще не можуть повірити і дуже хотіли зі мною поділитися. «Ніколи не думала, що це таке важке діло!» — додала мама сестри.

Виявилося, що сестра з чоловіком вісім років намагалися (з лікарями заодно) і не мали результату. А тут — чудо!

Все, як у главі вчорашній. Тільки краще. А краще тому, що не тільки віра і чудо, але й життя і чудо — нерозривні. Чудо є в самому житті, та щоб його побачити, потрібно вірити в нього, чекати, плекати, шукати всіма можливими способами (як діти, наприклад, шукають його в усьому і знаходять).

Чудо без віри неможливе, але й віра різна буває. Віра в те, що особисте щастя, продовження життя, радість пізнання нового — це можливо, — це ж необовʼязково релігійна віра. Віра в чудо, за Феєрбахом, обмежує тим, що людина чекає на чудо і нічого при цьому не робить. Чудо, каже Феєрбах, — це перетворення одного в інше без врахування обмежень (наприклад, часом), без зусиль, старань, діяльності, чудо — це безпосередній перехід від бажання до здійснення його, тобто перехід без перехідних етапів. Це діяльність фантазії.

Мені здається, що сутність чуда не стільки в «миттєвому перетворенні», в тому, що «бажання не зважає ні на межу, ні на закон, ні на час», а в самому сенсі того, на що чекають. Чудо — це щось прекрасне, те, що варте і чекання, і віри, і бажання, щоб воно здійснилося якомога скоріше і далося якомога легше.

Та і якщо прийняти, що чудо — це «найшвидший», «найлегший» перехід від бажання до його здійснення, то, я думаю, що це і є тим, до чого людина прагне, до чого людство весь час іде і навіть має багато досягнень в цьому напрямку. Що мінімізація перехідних моментів, витрат, втрат в процесі переходу від бажань до їхнього здійснення — тобто перетворення фантазії в дійсність найбільш людським способом — це і є мета людської діяльності. І віра в цьому має величезне значення, адже без віри у те, що це взагалі можливо, цього ніколи не досягнеш (або ж ніколи не повториш випадкового досвіду в трохи інших умовах).

Феєрбах говорить, що віра в чудо — це не реальна діяльність, а діяльність фантазії. Але ж робота над фантазією — це діяльність реальна. Фантазія століттями розвивалася людством і, сподіваюсь, розвивається далі (а якщо не розвивається, то це означає, що роботи тут ще більше, ніж ми думали, — закачуємо рукава). Віра в таке чудо, що виробництво людини може бути метою суспільства і що досягати цієї мети можна найкращим для всіх, найпростішим способом з мінімальними зусиллями та втратами, — це не щось безглузде, неможливе, неповʼязане з реальністю, навіть якщо на якомусь етапі це робота фантазії. Така віра треба для того, щоб такі найкращі шляхи взагалі бачити та шукати їх. Наприклад, Феєрбах такі шляхи шукав, він помітив, що християнство стримує людину і бачив сенс у тому, щоб доносити те, що він пізнав, іншим, щоб наступні філософи, використавши його досягнення, змогли ще скоротити шлях людини до пізнання істини та набуття щастя. А ще він бачив велику силу людини у любові, але про це я зможу, мабуть, говорити пізніше, коли дочитаю.

«Бог як бог, як істота проста є істота самотня — абсолютна самотність і самостійність, бо самотнім може бути тільки те, що самостійне. Здатність до самотності є ознака характеру та розумової здібності. Самотність є потреба мислителя, спілкування – потреба серця. Думати можна одному, любити треба обов’язково іншого. У любові ми залежні, тому що вона є потреба в іншій істоті; ми самостійні лише в одиночному акті мислення. Самотність є незалежність, самовдоволення».

«Сутність християнства», Людвіг Феєрбах

Ніколи не думала про те, що одиноким може бути лише той, хто самостійний.
Виходить, дитина, яка не самостійна, не може бути одинокою. І це прекрасно.
Хоча її залежність від іншого може бути болісною і навіть травмуючою. Якщо цей інший діє так, щоб дитина ставала і відчувала себе не тільки самостійною, а й самотньою.
Велике мистецтво стосунків в тому, щоб цю самостійність кожного не доводити до самотності.
Як етап та як момент ця самотність необхідна і неминуча, але цілісності людини самотність, яка визначає життя, заважає, адже вона про обмеження самим собою. А що може бути більшим обмеженням, ніж обмеження собою?

«Одним словом, релігійна людина має свій літопис, осередок, ціль і, отже, твердий ґрунт під ногами. Не воля як така, не просто знання, лише доцільна діяльність, що об’єднує теоретичну і практичну діяльність, дає людині моральнісну основу і витримку, тобто характер. Кожна людина повинна мати бога, тобто переслідувати якусь мету. Кінцевою метою є свідоме, добровільне, суттєве життєве прагнення, погляд генія, світоч самопізнання – єдність природи та духу в людині. Хто має кінцеву мету, той кориться закону, бо він не тільки керує сам собою, а й підпорядковується керівництву. Хто не має кінцевої мети, той не має батьківщини, не має святині. Відсутність мети є величезне нещастя. Людина, яка переслідує навіть звичайнісінькі цілі, щасливіша за того, хто, можливо, і кращий за нього, але не має мети. Мета обмежує, але обмеження є наставником чесноти. Людина, що має мету, таку мету, яка істинна і істотна сама по собі, має тим самим релігію, якщо і не в обмеженому сенсі богословської черні, то, у всякому разі (що і потрібно), у сенсі розуму, у сенсі істини».

«Сутність християнства», Людвіг Феєрбах