Якщо вони знову відчують
себе живими, це буде схоже на смерть.
Тому, поки вона існує
Щось, між його штурмами,
Щось, між її буднями, робить їх людяними

Щось веде його, звіра,
До племені хижого, і вертає в ході пониженій.
Вона завтра буде жива,
Якщо він сьогодні виживе.

І на їхній голос весна прибіжить і зимою знову.
Якщо нас ніхто не приспав,
Нас ніхто не поборов.

Пахнуть літери квітами свіжими,
самотністю свят і самотністю буднів.
Той, хто живим ходив тут раніше,
зараз ходить присутнім.

Дихають вічністю вписані дати -
найкоротша дорога з маршрутів.
Ніхто із них не хотів покидати,
Ніхто із них не міг залишатись,
Кожен хотів повернутись.

Тому коли вкотре не матимеш слів
і будеш мовчати без успіху.
Згадай про єдиних, про кого і без слів
ти не можеш згадати
й без усміху.

В одній добі почути голос з ям,
І в тій добі гукати тишу з раю.
Якщо ти не втома моя -
То я тебе не відчуваю.

В одних очах знайти свою печаль,
І в тих очах її порозуміти.
Якщо ти не сум на моїх плечах,
то як тебе відпустити?

В одній любові вбити все в собі
І потім в ній усе і народити.
Якщо хоч один тут зумів,
То іншому - як не зуміти?

Зронить вечір печаль останню,
він сьогодні печальний й без мене.
Що надія чиясь - не марна,
І що тиша чиясь - скінченна.

Хтось важливий укотре нині,
не почує свого «навзаєм»,
Важко йти одному по стежині,
А ще важче іти по стежині,
з тим, хто вкотре по ній не вертає.

Скільки страху у цій любові,
що цей страх і стає любовʼю,
завтра буде чекання нове,
Може й світ не почнеться знову,
бо немає світу в неволі.

Зронить вечір печаль до краю,
І вона когось й заколише.
Важко жити посеред тиші,
А ще важче посеред звуків,
де нічого не сповіщає.

Очі - сузірʼя знайомої смути,
Сили усім, хто зрячий
на головне з видозмінених значень,
де народитися – це присягнути.

Складене все існування в присягу,
Сни - у пейзажі останню бою,
любов усе більше складається з болю,
А смерть, як бачиш, - з звитяги.

Де нам нам з тобою ще стільки зважено,
ніби ми більше, ніж люди.
З прапорам, піднятим нашими,
й життя повертається в груди.

Немає насправді ніякого спокою,
Лишайся сполоханим хижим звіром.
Світ давно збожеволів і дав нам це розуміння:
ніхто нас не зрозуміє.

Немає насправді жодного саду,
а ти впізнаєш в мені квітку,
І руки тепер стають не руками,
а нитками.

Зшивають серця, що лишались позаду
У спільний серцевий гамір!
Але немає жодного саду.
тим більше немає між нами

Настане погляд, і ти
побачиш,
(не уявляй завчасно),
як щастя трісне по швах –
не на щастя.

Настануть руки, і ти
торкнешся
початку нового краю.
Ти ж не бігла цей час –
Ти його наздоганяла.

Настане серце,
і замість тріщин
буде вибух фугасний.
Ти ж не з тих – кому гірше,
І не з тих, кому краще
Ти - за межами щастя.

Серце горить і нема йому вогнегасника,
Я чую - під ним догорає екліптика.
Поки земля вигукує гаслами
Хтось в небі кричить у відповідь.

Каже: продовжуй,
скільки не було б втрачених змістів,
яким би усе не здавалось повторним.
Поки ці звуки вбивчого свисту,
російської кулі,
російського слова,
російського голоду і терору,
не будуть обернені проти самого
російського народу.