Ми всі вміємо майстерно опиратись змінам. При чому, як прийдешнім, так і тим, що відбуваються, і навіть тим, що вже сталися.

Ми одночасно прагнемо і до розвитку, і до стабільності. І звісно, маємо повне право обирати друге.

Але варто враховувати ціну, яку ми платимо за такий вибір.

Ми можемо відчувати, що застрягли і ходимо по колу.

Ми можемо розщепляти себе і жити в двох реальностях: тій, яка є, і тій, якої ми хочемо, вкладаючи енергію в те, чого не існує.

Ми можемо не привласнювати досвід і не перебудовувати свої знання про себе і світ.

Ми можемо страждати від неможливості розслабитись, бо підтримування опору, очевидно, потребує багато сил.

Нам може бути складно робити нові вибори, бо наша здатність обирати буде заблокована.

Ми можемо так старанно себе захищати від змін, що сформуємо надто щільний кордон, який нас буде захищати і від важливого і живильного також.

Ми можемо знецінювати те, що в нас є, бажаючи того, чого вже (чи ще) немає.

Чи варто це все того, щоб не змінюватись? Кожен обирає сам.

Сьогодні у світі так багато самотності. Буквальної, коли поруч немає того, хто розділить життя, і обраної, коли людина приймає рішення, що краще вона все сама.

Не випадково, що зараз навколо так багато депресивних процесів, тривоги, різних залежностей, апатії. Людині важливо мати поряд того, хто буде свідком її життя, розділить почуття, підтримає словом або просто присутністю.

Знаю по собі, що відкривати свою душу не дуже хочеться. Це може бути виснажливо, бо треба вкладати в стосунки сили, яких і так не прям багато. Також це може бути ризиковано — бути вразливою, допускати когось близько.

Так, стосунки це не є безпечно, пізнавати себе не є безпечно, пізнавати іншого не є безпечно, бути близькими не є безпечно.

І в той же час, чи варто підтримання ілюзії безпеки того, щоб бути самотніми? Того, щоб не жити.

Хочеться нагадати (в першу чергу собі), що все що є в цьому світі, є і в мені.

Якщо здається, що «ну ок, може й так, але ось цієї якості ну точно в мені немає, а є вона тільки в неприємних людей», значить:

а) вона 100% в мені є
б) вона витіснена, відщеплена, пригнічена. Разом зі значною кількістю ресурсу, що в ній міститься.

І ще певна кількість моїх сил йде на те, щоб цю свою частину витісняти, відщеплювати, пригнічувати.

Замість того щоб її визнати, пізнати та мати до неї доступ на випадок підходящих для цього ситуацій.

Нас вчать, що треба завжди робити найкращий вибір, «правильний» вибір. Хоча інколи те, який саме вибір ми зробимо, взагалі неважливо.

Важливіше побачити, що немає єдиного найкращого вибору, а є різні достатньо хороші вибори під різні потреби.

Навчитись поважати свій вибір, яким би він не був. І поважати себе, що би ми не обрали.

Усвідомлювати, що жоден вибір не може бути ідеальним, хоча би тому, що обираючи одне, ми змушені відмовлятись від іншого.

Мати право змінити свій вибір, передумати і помилитись у виборі, залишаючись для себе хорошими.

Адже яка різниця, що ми оберемо, якщо ми будемо знецінювати свій вибір і безкінечно гризти себе сумнівами. Тоді легше взагалі не обирати.

Раніше я думала, що всім людям треба піти в терапію і жити собі щасливо. Тепер я думаю, що:

а) терапія не гарантує щастя
б) кожна людина може жити так як їй важливо, в тому числі нещасливо.

А терапія взагалі далеко не базова потреба, необхідна не всім і, більш того, не кожному корисна ?

Людина, яка прагне все контролювати, може почуватись дуже самотньою. І поруч з нею також може бути самотньо.

Адже стосунки не про контроль.

Стосунки про те щоб проявлятись різним, ризикувати, зустрічатись зі своєю вразливістю та нужденністю. А це процеси непідконтрольні.

Якщо нам щось дуже треба від світу, але ми цього не отримуємо, можливо, питання не в тому, що нам не дають, а в тому, що ми не робимо зусилля брати.

Я можу мати для людини дуже багато всього, але як мені це їй дати, якщо вона не простягне руку.

Цікаво, як ми обираємо не спиратись на свої почуття.

Наче якщо їх не переживати — вони розвіються.
Наче якщо з ними не контактувати — їх не стане.
Наче якщо ними не ділитись — вони щезнуть.

Ми так звикли шукати і знаходити відповіді, що можемо безкінечно довго мучити себе і «нагинати світ», щоб тільки не залишатись в невизначеності.

Ми шукаємо відповідь де можливо: в своєму дитинстві, у інтернеті, в діагнозах, в книжках, в натальних картах, в тік-токах, в древніх вченнях і подкастах сучасних експертів.

А що як питання важливіше за відповідь? А якщо більш цінно витримати себе незнаючим? А раптом відповідь не знаходиться, бо її просто немає?