я пʼю каву десь двічі на день
і твій сміх два рази на тиждень.
буває, разом з кавою.

ідем, посмієшся
зі мною,
з мене.
програєш мені в шахи.
послухаєш про мої плани ніколи більше не мати планів.

я тримаю в пальцях твого білого короля,
та це зовсім не виглядає пафосно,
як мені б хотілося.

коли ми поряд, моє тіло —
моя пастка.
була б я, скажімо,
новорічною гірляндою,
я б на тебе хоча б
світила.

а так,
я з тобою лише говорю.
увесь час щось говорю тобі.
торкаюсь твоїх вух
не язиком, як раніше —
лише жартами.
торкаюсь твоїх грудей
ізсередини —
через твій сміх.

(порою думаю: він —
єдині оплески, які мені потрібні)

4.12.2024р.

я б спалила свої щоденники й не відчула нічого.
я всерйоз над цим думаю.
і коли я над цим думаю, на думку спадаєш ти.
твоя усмішка, твій погляд, твій голос,
усі присвячені тобі записи і рядки,
зошити і сторінки.

все, що про тебе написано, переповнене болем,
підлітковою нерозділеною любовʼю,
але сни…
коли ти мені снишся, я відчуваю себе вдома.
а в мене немає дому. і в мене немає тебе.
а ти…

ти зʼявилася раніше
за будь-яку з моїх історій, будь-який з моїх віршів,
раніше за мою польську і за мою англійську.
ти була завжди.
до тебе було лише… ну не знаю. дитинство?
няньки? ляльки?
я памʼятаю тебе краще, ніж Крим,
ніж саму себе.

я памʼятаю твій одяг, твої дивні руки, кожну рису твого обличчя,
твій сміх звучить в моїй голові варто мені того захотіти.
ти мені снишся. ти єдина мені снишся.
не припиняй. ніколи звідси не йди.
снись мені у своїй ідіотській шапці,
снись мені — як сьогодні — у снах про зиму, сніг і якісь ярмарки,
снись мені у Дніпрі, у Варшаві —
я охоче не прокидатимусь
взагалі.

якщо я спалю усі свої щоденники
(я вже обрала місце — на березі річки,
за законом там можна розпалювати вогонь)
ось в чому буде справа:
моя памʼять легко позбудеться усього,
усіх,
окрім тебе.
усе зникне.
і з усього, ким я стала,
ким я зараз на жаль є,
я залишусь тільки тією,
що все ще тебе кохає
і щоночі лягає спати з надією на зустріч уві сні.

25.11.2024р.
може це банально, я хз, але це все правда. мені здається, моя памʼять, моя підсвідомість готова викинути що завгодно і кого завгодно, окрім

готика

«тобі личить темна помада».
я знаю.
дякую.

рукавички у сіточку,
«Дракула»
Брема Стокера.
моїй депресії личить готика.

мені личить темна помада.
а тобі — її слід
на щоці.

черговий жовтень
по одному місцю.
черговий жовтень
без pumpkin spice latte.

а любов —
вона вже була.
справжня,
перша,
остання,
принаймні
якась
була.
і на тому дякую.

вибач мені,
що ніяк її не забуду.
вибач мені,
що досі бажаю більше.
вибач мені,
що говорю про самогубства
і про те, як дозвіл на вогнепальну зброю
впливає на їх статистику.

вибач мені.
не я вирішувала
і не ти,
хто з нас перший
розлюбить.

10.11.2024р.

спочатку
на сайті
майже кожного видавництва країни
висить попередження:
«поезію не надсилати»

а потім
ми задаємось питанням:
де наш «бестселлер по версії New York Times»?
де наша Рупі Каур?
чого в нас не вистачає?
молока чи меду?

чому в нас так мало нових поетів?

дійсно,
чому
?

9.09.2024р.
моя римська імперія це те, що якби уся наша талановита молодь народилася в англомовних країнах, ми б вже видавалися тисячними тиражами. усі, з ким я вчора була на літературнику.

я купила собі торбу
на вінтажному маркеті.
тепер в мене є торба і розлючена мама,
переконана, що з речами з секонду я забираю
чуже життя
і чужі прокляття.

особливість магії в тому,
що не можна довести, що вона є
або
що її нема.
може буть, мама має рацію.
і ця торба
несе у собі щось зайве
окрім бирки і тих бумажок,
що пхають всередину, аби вона не помʼялася.

що я могла отримати бонусом,
по акції
від її попередньої власниці?

торба чорна і невелика.
я була б не проти
її стриманості і схильності до мінімалізму.
вона гарна, але невідомої марки.
мені б мати такий смак
і вміння
пересуватися без орієнтирів.
вона ношена — це видно.
але мені б її обережність,
охайність.

вона продана.
чому це раптом?
через нестачу грóшей?
це, звісно, страшно, але це прийшло до моєї родини раніше за цю торбу.
через переїзд,
неможливість забрати з собою усі речі?
я люблю це місто
до сказу,
але інколи мрію про втечу,
про можливість почати усе з початку,
там, де ніхто мене ще не бачив,
ніхто не знає
про мою любов до вінтажних маркетів.

можливо, ця торба принесе мені нещасливе кохання.
вибач, торбо. місце зайнято.
мені вже немає куди його класти,
як твоїй колишній хазяйці —
тебе.

може, вона притягне з собою якусь хворобу?
я намотаю на неї ружанець із хрестиком, бо так зараз модно.
думаю, допоможе.
носитиму в ній екзорцизмовану сіль —
я таку маю, —
подолає усі прокляття,
усі порчі,
прожене злих духів…
якщо тільки вони не подружаться із моїм
янголом.

вертаючись, однак, до торби.
до того поганого, що вона у собі носить.
усе може бути. теоретично — усе.
окрім бирки з прихованим написом:
«допоможіть, мене тут утримують, я вмираю з голоду».

7.09.2024р.
трошки на реальних подіях, трошки містично, трошки про фаст-фешн.

скажу ще:

я дуже задоволена тим, як усе вдалося з цією збіркою, і усім, хто купив, дуже сильно вдячна ?

у закріпленому дописі ви можете побачити, що я казала, що на продаж піде менше збірок. я думала, що роздарю їх десь штук 15, а по факту я подарувала збірки:

- мамі
- моїй колишній, про яку там багато віршів ахаха
- Діані, яка допомагала мені з багатьма віршами і взагалі дуже підтримувала на початку мого переходу на українську в поезії
- діду-поляку з моєї роботи, який її навіть не може прочитати, бо не знає української (а ще він дуже релігійний гомофоб, до речі)
- організаторці літ.вечорів, на які я ходжу у Варшаві, тому що без цих заходів і підтримки, яку я отримувала там, цієї збірки не було б
- дві я лишаю собі (але одна з них не з накладу)
- і одну відкладаю для людини, яку ще не знаю

іншим людям, яким я розраховувала подарити збірку, виявилося ~~кришталево похуй~~ це зовсім не потрібно. ще одна людина — я знаю — прийняла б її з вдячністю, але я не наважилася подарувати — в збірці забагато про неї

ось такий підсумок
сподіваюсь, вам було (і буде) цікаво читати, що я думаю про цей свій проєкт
я вважаю його вдалим, особливо в порівнянні з попереднім (про який ми тут не згадуємо)

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
ти мав на увазі, напевно, мольберт,
палітру, фарби і пензлі.
її у просторій, залитій сонцем майстерні,
у сукні з відкритою спиною.
як сидить вона там
задумлива, гарна,
з бокалом вина…
раз на рік.

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
я забула, що ти — чоловік.
що під словом «творча» ти навчений розуміти
щось інше.

що твоя мрія
ліпить з глини,
і руки в неї залишаються чистими.
пише музику,
інколи,
по вечорах,
після приготування вечері,
але більше просто сидить з інструментом,
маючи загадковий вигляд.
пише книжку,
не потребуючи плану і часу
— у гарному нотатнику,
гарним почерком,
після того, як у вашому мешканні
витертий пил і помита підлога.
пише вірші,
ніколи не називаючи це мистецтвом.
створює сюжети,
що не потребують твоєї уваги.
співає
і не бажає, щоб хтось слухав.
шепче щось надихаюче тобі на вухо
і в цьому знаходить свій сенс.
ніколи не має творчої кризи,
має здорову кукуху,
її робочий стіл не схожий на поле битви —
там свічка, зошит і квіти —
все під лінійку.
її творчість ніби святкова сукня —
виймається з шафи тільки коли потрібно
похизуватися перед друзями
і запостити сторіс у інстаграм.

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину,
варто було здогадатися,
що ти мав на увазі
картинку.

31.08.2024р. ?