Гуцули і коні породи Гуцулик

https://www.youtube.com/watch?v=yylJZLnJV6k&ab_channel=Ukra%D1%97ner

YouTube

Австрійці України. Хто вони? · Ukraїner

Матеріал про Австрійців України вже можна прочитати за посиланням: https://ukrainer.net/avstriitsi/ Представники австрійської громади в Україні мешкають на Закарпатті: в селах Усть-Чорна, Німецька Мокра та в інших селах долини річки Тересви, куди їхні пращури…

Рахівщина. 1920-ті

​Останній люлькар
Михайло Шмадюк із села Лазещина вже півстоліття робить гуцульські топірці і - люльки
Мосяжництво – так зветься це рідкісне ремесло виготовлення прикрас до виробів та цілих творів зі спеціального сплаву металів, "мосяжу". Гуцули знають це діло з 15 століття. Такому, як творчість старого гуцула, не вчать у жодному навчальному закладі. Ще б пак: топірці Шмадюка - прямі нащадки зброї опришків.
"Як навчивсє? То в мене прадід був спеціаліст від цего, та й вуйко - я з них навчився. То така родина… Нікора, що опришком ходив з Довбушем, то мій прапрадід. Він топірці їм робив. І пістолі опришківські…", - оповідає гуцульський майстер.
У Лазещині діда знають передовсім як майстра, що до місцевої церкви виготовив оправу для Євангелія. Для Закарпаття ж загалом він – останній люлькар. Його твори (більше – топірці, адже вишукані люльки робить переважно на замовлення) – окраса ринку сувенірів на Яблунецькому перевалі. А ще й - музеїв, хвалиться Шмадюк: "В Україні нема і не було такого музею, аби моїх рук не було. І держави трудно знайти такої, щоби не було – всюди є. І в Німеччині, Угорщині, на чехах, Польщі - скрізь. Закази приходили, і робив усілякі фіґлі…"
Без топірця і люльки – гуцул не гуцул, вважає дідо Шмадюк. За своє життя виготовив сотні оригінальних виробів. Аби зробити топірець, треба не менше двох днів. "Оце така сокирка, - каже гуцул, показуючи металеву заготовку, - зробив відливку, тепер треба обточувати, обробляти, інкрустувати, а чи різьбити – дивитися, аби було модне. Затим приладнати топорище, і його інкрустувати…"

З люлькою справа ще складніша. Таке ремесло – дуже тонка робота, в якій важлива кожна деталь. "Цей сплав металу по-гуцульськи називаємо баконт, ото люльки – баконтові. Можуть мати чубук як металевий, так і отакий – дерев’яний. Ото зробив одному дідкові просту люльку, бо ж просив – дорого платити інкрустовану, зроби, щоби курити. А ви не хочете люльку купити?", - усміхається дідо Шмадюк.
Побивається - гуцули втрачають мистецтво люлькарства. "Уже люльку нема кому робити. Ще є майстер один у Косові – Роман Стринадюк, знаєте про нього?.. От. То він може таке зробити. А більше на Україні крім нього і мене - нема кому. А було таких майстрів-люлькарів…", - літній гуцул перераховує прізвища колег по своєму мистецтву…
А ще про Шмадюка розповідають: і на мольфарстві знається. Сам же гуцул лукаво усміхається у вуса: "я тєго не багато навчивсє", мовляв, не можна усім займатися, "людина має бути родима до того, як ото кажуть – пан до танцю, циган до смальцю, а хлоп до роботи"… І одразу береться за оповідки про гуцульських ворожбитів з сусідньої Франківщини. Саме там, до речі, і найбільше його творів. На Закарпатті ж Михайло Шмадюк – єдиний такий майстер. Пишається улюбленою люлькою, але каже: вона йому хіба для паради - уже давно кинув курити. А от непросту свою справу волів би не лишати – гуцульські руки не можуть без роботи… "Так, хоч і бачу вже зле, але без роботи не годен, усе кортить щось зробити…", - усміхається останній закарпатський люлькар.
Джерело:
Алла Хаятова, "Закарпатська правда"

Микуличин. Станція Ділок (Швейцарія)

Будинок відпочинку Карля Годена на полонині Гаджина

Писати про те хто ж такий Кароль Годен це окрема стаття, а все що нам про нього треба знати так це те, що він був менеджером туристичного притулку на Заросляку до 1935 року. Тоді набравшись досвіду ведення цієї справи, він купує землю на полонині Гаджина та за допомогою гуцулів у 1934 починає будівництво свого притулку. Завершується будівництво 1938 року і одразу притулок набуває популярності серед туристів. Будинок був дерев'яний, на мурованому фундаменті, який чудово вписувався в навколишнє середовище, і був розміщений на галявині на висоті 1175 м. Туристам надавались послуги як і літніх піших прогулянок по горах, так і лижні тури, риболовля в місцевих водоймах, а сам власник притулку з радістю проводив час з туристами чим завоював до себе велику любов та популярність.

Та не довго тривало щастя господаря, з приходом Радянської Армії у вересні 1939 року його заарештовано, через деякий час його випустили та починати нове життя не було з чим, адже усе залишилось в будинку на Гаджині, він встиг забрати лише чайник та кулінарні книги, а 1944 року його депортують до Німеччини. А з того часу будинок починає занепадати і на даний час від нього залишились лише руїни фундаменту.

Пам"тник Юзефу Пілсудському в Коломиї. фото: Тадеуш Яворський, зазнімковано до 1921 року. Потім на цьому місці "стояв" ленін, зараз "сидить" Шевченко Тарас Григорович

https://youtu.be/LiAmoE8SLAU?si=RZyJRplizZXfj6as

YouTube

СПАДОК: ГУЦУЛЬЩИНА

Команда Ґазолін радіо у співпраці з оператором та режисером монтажу Євгенієм Цапом, при підтримці ГО «ШУМ РЕЙВ» та сприяння фонду ІЗОЛЯЦІЯ презентують аудіо-візуальну документальну історію про експедицію у витоки української культури. Це оповідь про те,…

"Мамине щастя". У карпатських горах на Рахівщині на полонині Менчіл Квасівський. Сфотографував двох гуцулок Войтех Гайн. 1934 рік.Джерело : фб>Мийхайло Маркович

21-місний автобус марки "SAURER" виготовлений швейцарською фірмою Adolph Saurer AG. Транспортні засоби цієї фірми широко використовувалися в континентальній Європі, особливо у міжвоєнний період (1918-1939).
У 1923 автобус придбав Давид Тіллінґер для перевезення пасажирів маршрутом "Яблунів - Коломия". Фото 1925 року.
Джерело: держ архів Івано-франківської обл.