Помер французький актор та просто ікона Ален Делон — AFP.

Джорджо Агамбен опублікував коротку замітку, в якій заперечив існування української національної історії. Цікаво, що італійський історик узагалі пропустив факт існування УНР і кількадесятилітньої історії національно-визвольних змагань. Ні, відразу після Російської імперії — Радянський союз.

Окремо історик ужив уїдливе формулювання — "ця так звана незалежна держава".

Прикре самогубство.

https://www.quodlibet.it/giorgio-agamben-qualche-notizia-sull-u2019ucraina

Quodlibet

Giorgio Agamben, Qualche notizia sull’Ucraina - Quodlibet

Edizioni Quodlibet - Volumi pubblicati, Appuntamenti, Recensioni e Anteprime - Acquista con sconto del 15%, spedizioni gratuite in Italia per acquisti sopra 29 euro.

В кінці тридцятих до Езри Паунда в Рапалло приїжджає молодий американець, який провів дитинство в Римі. Його батько був бізнесменом і прихильником Муссоліні. Це молодий студент Єльського університету на канікулах. З поетом їх поєднувала передовсім поезія, а також любов до гри в теніс. Згодом Паунд друкувався в літературному журналі Furioso («надії американської літератури»), редактором якого був цей молодик. І здійснив у кінці 30-их на його запрошення візит до США для читання публічних лекцій, зокрема в Гарварді. Потім Езру Паунда стали вважати його «хрещеним батьком». Попри всю контраверсійність персони поета-фашиста (та візити до нього в повоєнний час) це ніяк не заважало його кар'єрі. Джеймс Джизес Енглтон працював керівником контррозвідки ЦРУ з 1954 по 1975 рік, до відставки через Вотергейт.

x: neivanmade

(мій улюблений для читання вголос)

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

З книги «Вересень», 1927

Раніше нападник на словацького премʼєр-міністра Роберта Фіцо Юрай Чінтула став автором поетичної збірки «Сон бунтаря». Також його перу належить роман «Послання жертви».

Пишуть, що він міг належати до проросійського воєнізованого угруповання.

Якщо ж слідство зʼясує, що Юрай Чінтула діяв із власних мотивів, вважаймо, що він спробував повернути мистецтву його наступальну функцію. У наш час давно перестали боятися письменників — а даремно!

​​В новому фільмі Алекс Ґарленд продовжує свої постгуманістичні студії. Проте в «Повстанні штатів» фокус зміщується з холодних загальних планів на ближні, а тематика з зосереджується на такому людському відчуженні. Неочікувана кіноескапада від Ґарленда після останніх його науково-фантастичних експериментів. Більше роуд-муві, ніж бойовик чи антиутопія.

Візуальна оповідь націлена шокувати глядача, про що попереджає рейтинг. Проте для наших широт у фільмі немає ніякого направду чутливого контенту. Тортури? Масові поховання? Вбивства цивільних? Так це ж було вже! Там, де західний глядач здригнеться, в українського глядача навряд узагалі сіпнеться око. Це кіно адресоване людям із підвищеною чутливістю до сцен насилля, а отже — не для нас із вами.

Особливо сумнівно в картині виглядають сцени бойових дій, що відверто далекі від реальності сучасної війни: починаючи з відсутності елементу радіоелектронної боротьби, закінчуючи винятково безглуздим штурмом урядового кварталу, хаотичним застосуванням усіх засобів вогневого ураження. Від того ще сумніше читати західну критику, яка хвалить кіно за уважну роботу з деталізацією.

Деякі персонажі картини просто вчать нас любити свою долю, бо вимушені померти за сценарієм. У той час як у нас розгортається дискусія з подачі інструктора з такмеду, що поранення сонної артерії та яремної вени з обох боків шиї не обов'язково смертельне за належної та своєчасної допомоги, один із персонажів стрічки просто повільно стікає кров'ю. Тим паче гротескними виглядають подальші сцени переживань і страждань інших персонажів, які навіть не спробували йому допомогти.

Що далі герої заглиблюються у вир історії, зближуючись за сюжетом, то все більш віддаляються вони одне від одного емоційно. Лише той, хто досягає найбільшого відчуження, зможе здійнятися до вершин соціальної ієрархії. Той, хто переступить труп друга й кумира, може зайняти його місце. Хто повірить у себе більше, ніж у будь-кого.

Проте якщо розглядати сукупність візуального гротеску як прийом, то режисеру вдалося зняти політичну сатиру, зобразивши громадянську війну в її первозданному сенсі — суспільне квіпрокво. У світлі масової тривоги та поглиблення розколу в американському суспільстві, переоцінці світового лідерства та турбулентності напередодні президентських виборів, ця картина могла би стати пересторогою. Але перед чим? Можливо, запізно шукати консенсус, коли в руках у противника вже націлена проти тебе зброя. Або те, що втекти від політики неможливо (на майбутнє вважатиму хрестоматійною сцену з містечком, що живе поза політикою), — можна тільки віддати власну долю в чужі руки. Або те, що медіа-реальність — це вкорінена в корисливості сфера, в якій неможлива об'єктивність. Усе одно історію, називаючи це громадянською війною, напишуть уже переможці.

Насправді темряви не існує, адже навіть чорнота є лише прояв світла. Все, що нагорі, направду, те і знизу. Світ приймає світло божественного, а земля тягнеться до неба. Чоловіче запліднює жіноче. Народжується світ.

Книжку Марсіліо Фічіно можна було б на манір Мішіми назвати "Сонце і ртуть". Під однієї обкладинкою зібрано два трактати мага і священника Марсіліо Фічіно і один трактат, який може не належати філософові.

Перші два – "Про Сонце" і "Про світло" розповідають нам про пізнання Сонця і світла, про їхні прояви, еманації. Про те, що все є лише проявом божественного. Фічіно пише довгого красивого вірша, але не варт думати, що його захоплює лише примат естетичного. Зовсім ні. Для Фічіно дуже важить апологія і традиційна спадковість тих знань, які він несе. Будучи неоплатоником, Фічіно зводить в один корпус християнські (себто, авжеж, семітські) концепції і старе європейське язичництво (себто індоєвропейську протокультуру). І саме цим Марсіліо підводить основу від те, що невдовзі стане інтегральним традиціоналізмом (що там якихось 400 років?), об'єднавши найкраще від спадку християнства і далеких відлунь язичницького співу. І, можливо, таку велику задачу сам Фічіно собі не ставив, а втім таки досяг її.

Третій трактат, "Про алхімічне мистецтво", належить, скорше за все, не руці мага. Він подає алегоричну інструкцію (радше корпус порад) щодо створення, а вірніш осягнення Каменя Філософів. В тексті левова частка приділена алегоріям залежності божественного і земного, чоловічого і жіночого, активного і пасивного, гарячого і вологого. Але тут проступають певні самозапереченя, які і доводять, що автором була, ймовірно, інша людина. А втім, можливо, ми маємо справу з шифром чи пак просто змінами світогляду. Факти губляться в часові.

Фічіно геніальний автор, повний поетичних метафор, але читання його не для слабкодухів. Тексти ці написано складно (і не дивно – 15-16 століття), вони шифровані (і не дивно – інквізиція), в них проступають натяки на погляди автора (віра в переродження), численні посилання на єврейських (Рамбам), перських (Ямвліх), арабських, ясна річ, грецьких авторів (першочергово, авжеж, Платона).

Книжки Фічіно, зібрані під однією обкладинкою за прекрасного перекладу Віталія Щепанського і вмілої редактури Анни Врядник, стають іще однією сходинкою від становлення до буття.

На Віллі Еона також ось такий збережений фрагмент мозаїки на підлозі