ЗНАЙШЛИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

У КОГО Є МАНГАЛ?

Ніч холодна і тихіша за думки,
серед темряви виростають тіні сумнівів.
Я сама створила цілу казку
про взаємність, яку лише можна думати.

Шепіт тиші в голові звучить,
ніби правдиві слова, які ніколи не були сказані.
Чому не можна зупинити нашу спільну мить, яка лише для мене не залишилась марною?

Тривога пронизує

як лезо, що торкається шкіри,
та страх перед запитанням сильніший,
ніж невідоме, що стоїть на порозі.

Я ховаюсь за завісою

своїх думок, де кожне почуття,
кожен погляд перетворюються на нездійсненні надії.

Але що, якщо це лише мрія,
яка ось-ось розвіється в світлі?

Я не можу

Сексі хлопчики
Як я хочу вас з'їсти
Пробачте мені

віршезамінник

холод скручує шию віршами про нещасне кохання
про те як страждає герой і те, як напився востаннє
депресія б'є графоманів і розрізає у них позитив
метри рубають цукерково-букетний штиль

відсутність подій продукує відсутність віршів
немає чим дихати у цій верлібристичній ніші
на літературках наповнюєшся лише одним контрафактом
наче чув про кров, а вдома любов'ю відхаркнув

я багато чув за війну і навіть бачив її у смартфоні
тепер ті, хто читав у Хмелі - завтра на полі воїн
післязавтра шукаєш на вулицях свій віршезамінник
тому що не знаєш, чи титан виживе чи загине

тому що не знаєш, чи вистачить тобі яєць
читати те, що більшість просто зітре нанівець
читати те, що тобі вже не приносить щастя
думки в твоїй голові з'їдає накрутів паща

і через тиждень ти шукатимеш на вулицях віршезамінник
і через місяць ти шукатимеш у полі віршезамінник
і через роки серед трупів шукатимеш віршезамінник
але в підсумку виявиться що ти ескапізму невільник

#поезія #вірші

Прапороносці

Формування ґрунту
Відсутність страху
15 кілометрів в минуле
Першопроходці в раю

Споживаємо небо
Видобуваємо спів
Взаємне кохання
Один хрест на всіх

Виступаю на літературнику! Приходьте

І коли закінчиться
Остання експедиція до твого серця?
Під буреломами
Та в свіжовиритих могилах.

Тандемом закопуючи яму,
Чи відвертаючи обличчя
Перед пострілом
Вигукуючи якісь слова
Що не мають змісту поодинці
Але ж ми стоїмо разом?

Я пам'ятаю той день, коли хотів аби всі померли
І першим став би в чергу
Я помилка бога, якого не визнаю

І коли помру, не матиму ні тіла, ні діла
Наче досвідчений ескапізм, якому навчаєшся все життя
Єдине що торкатиметься мене - вітер

Як танки, що починають виповзати з глибин лісу,
Прокопуючи величезні траншеї
Лишаючи лише громіздкі сліди та ями

Губитися у послідовності помилкових подій
І робити все, аби не було пустоти
Зникати, наче ніколи більше не існувати
Заперечувати власне життя.
А ти, благаю, будь в порядку.
Збирай рюкзак неспішно
І пішли в гори**.

(с) Звісно**#мої_рідні_люди#спосіб_безсмертя

космосу більше не буде
у нього провалився дах
астронавти заховались по стінах
чекаючи нагоди,
щоб знайти астероїд
який стане для них новим домом
у якому їм стане так само спокійно
неначе в обіймах коханої
так комфортно,
неначе дивитись на хмари
і уявляти різних химерних тварин
тримаючись за руки
із нею

маленька біла цятка
докладатиме власні зусилля
щоб у новій будівці була ноосфера
із травичкою, худобою та квітами
господи, як же вона любила квіти...

якби мав можливість, то посіяв би улюблені квіти
які росли б під її улюблений музичний плейлист
який слухає вона навіть тоді, коли приймає ванну
і коли цілує мене своїми волошковими губами

навіть тоді
коли не буде її поруч
зі мною будуть десятки дивовижних квітів
і у кожній із них буде вона

© Євген Остапчук

#поезія #вірші

ПОТОП НАПИСАВ ПРО АНДРІЯ КУРАНОВА