Скрегіт спрямований зверху вниз
Дуговим звуковим маршрутом.
Мушу сказати,
Що то перманентно тяжка ноша —
Ці ваші спогади.

Ти знаєш що все тайне
Рано чи пізно стане дуже явним
[Тоді з нас хтось помре]
Тому під час процесу занурення в спальні
В думки
Говори про це тільки з собою
Але ліпше не говори

15 вересня 2024, Володимир

Може ізолюватися від зовнішнього світу?

Дитячі мрії проштовхують шлях.
Я проштовхую теж.

Страшно від того наскільки жахи ураз стають дійсністю
Легше від того що все це можна змінити

Батьки навчили, що з кожного гівна в житті можливо знайти мінімум один вихід
Головне не шукати у вікнах.

Раніше в мене бувало внутрішнє відчуття примусу в спілкуванні з деякими людьми, які траплялися мені на життєвому шляху. Це відбувалося циклічно скільки себе пам'ятаю. Сьогодні я відпустила таку людину знову. На цей раз востаннє. 

БУРЕВІЙ

Грім чимдуж б'є по віконних шибках. Дощ віднайшов час для свого розливання цілком співпадний з відчуттям втрати чогось надміру важливого, але ще важко головним недрам зрозуміти що саме. Що саме так коливається всередині, намагаючись відпасти, з кожною новою хвилею проливання дощових вод по балконному вікну в залі? Студно. Холодок так ковзає, що б'є по шийному відділу настільки боляче і часто, що заснути цієї ночі наврядчи вдасться. Буря в свій час тільки ширше розгортає свої обійми, перетворюючи сутінки в жах для епілептиків. Цікаво як вони там зараз, епілептики?.. Вітер виколихує за вікном дерева до тієї межі, що вони не витримують і падають на проїжджі частини й яро очікують на будь-який фінал, аби біль від вирваности з домівки в вигляді землі, прокладеної навколо бруківкою, припинив нищити розум хоча би на долю секунди. Як жеш рідний дім там без рідного дерева?.. Пустує. Йому також болить. Як і кожному й кожній з нас, коли виривають із дому майже з корінням, викидуючи в різні частини світу після погромів. Ми розлітаємося і втрачаємось поміж інших національних характеристик, інтересів, планів на наступне життя. Міграція — штука важка і не для всіх. Особливо в великі міста. На початку ж ти намагаєшся вижити: вчиш мову, шукаєш підхожі групи осіб для більш тривалої комунікації, ніж на один день.. З часом адаптуєшся під виживання і воно вже не здається тобі таким страшним, як у перші тижні. Стало наче комфортно. Тільки навіть через майже три роки тебе не відпускає думка про рідну огорожу з бруківки. Ти все рвешся туди і рвешся, але вже ніби і тут вкорінена. Все. Ти і там не та, і тут не своя. А буря все продовжує свій шлях, розмітаючи навколо свої проливи, грюкотіння і мерехтливі сяйва. Відгортає трупи решти дерев, заходить в інші міста, на які інші лем занепокоєно споглядають... В момент усі роздуми хутко зникають і ти провалюєшся у пітьму. Рано вставати.

13 липня 2024, Варшава

Привітик, Неймовірносте!

За декілька секунд Я опублікую Свої перші потуги в написанні прозових текстиків. Буду рада, кіть поділишся Своїми враженнями нижче і/або кинеш бодай якусс реакцію ❤️??

Але насамперед Я хочу висловити свою вдячність моєму пречудовому Адаму. Якби не Ти, то цього набору слів ніколи би не сталося, як і багатьох інших. Дяку'у ??

Тут Ти можеш ознайомитися з поєтичними і прозовими творами Адама
https://t.me/aphi_sense

А тут.. також з Його прозовими творами, але ще й з можливістю пописати разом із Ним!
https://t.me/freephishka