"Не знаю, де є це дно ницості і невігластва" - написала мені одна дівчина в контексті однієї історії зневаження з боку незнайомців. Я подумала про це і згадала, що ми щораз дивуємось черговій крінжовій ситуації і вже жартома говоримо, що "дно пробито". Ми чомусь завжди переконані у тому, що є межа людській ущербності і рано чи пізно деградація завершиться. Але ні.

Насправді, межа може бути лише "зверху". Людина, яка виховує себе і прагне бути гідним членом суспільства і загалом представником людського роду, обмежує себе чеснотами, які спрямовані на загальне благо. Благочестиві люди однакові у своїх стосунках з суспільством, адже дотримуються одних і тих же принципів та орієнтирів. І справа не у світогляді. Це можуть бути політичні чи релігійні опоненти, але внутрішній каркас у них буде однаковий - вони вестимуть чесну боротьбу і прагнутимуть блага для суспільства. І кожний гідний вчинок не веде людину до "вищого рівня" благочестивості, а лише утримує її на досягнутій точці.

Але межі у занепаді немає. З кожним ганебним вчинком людина стає здатна до ще гірших дій, слів та думок. Як тільки втрачається внутрішній каркас, душа пускається береги. Саме тому нам так легко слідувати пристрастям і слабкостям, і так важко утримувати себе в належному дусі, відчуваючи значний "відкат" після найменшого негідного проступку.

Здорове суспільство підтримує і заохочує благочестя, та засуджує ущербність. Але для існування такого суспільства необхідні моральні та етичні принципи, які слугували б "відправною" точкою для виховання. В наш час відсутності істини та постгуманістичних покручів мораль та етика вважаються репресивністю та обмеженням індивіда. Однак, злий жарт полягає в тому, що це слугує обмеженням лише для негідників, які таким чином отримали легітимацію свого статусу як рівноправного стану в суспільстві. Тобто, гідні люди, для яких самообження є нормальним і бажаним станом, втрачають свій авторитет і значення через урівняння з ущєрбними істотами, сила яких переважає через більшу кількість, що зумовлена "легкістю" та прийнятністю такого існування.

Такими людьми легко управляти і, мабуть, кожний Левіафан прагне множити цей тип людей. Але ж, люде! Ми самі обрали відрізняти добро і зло! Невже задля того, аби пізнати глибину нашої ницості? Ми нічого, окрім вічних страждань, там не знайдемо, адже вона нескінченна. А тому треба виявляти і засуджувати негідників, обмежувати прояви ущербності та повернути авторитет благочестивості. Хіба у нас є інакший вибір?

Вже кілька днів тримаю нотатки про шоу відкриття Олімпіади. Але думаю, що всі трохи схаменулися і можна розібрати це дійство.

Реакцій було багато: одні обурювались такою "інтерпретацією" Таємної Вечері, інші шукали численні причини її "нормалізації" від іронічних насмішок над християнством до "раціональних" пояснень, що будь-яка "теза" має "антитезу", а тому все норм.

У вирі цих емоцій режисер шоу почав виправдовуватись, мовляв, ви неправильно зрозуміли, це цитування іншої роботи і зображення язичницького свята, яке присвячене "олімпізму". І можна було б у це повірити, але...

По-перше, "референс" належить нікому невідомому художнику, а сама робота зберігається навіть не в Парижі. Тобто, це не той твір, за допомогою якого можна комунікувати зі СВІТОВОЮ спільнотою. Чого не скажеш про Таємну Вечерю, чия іконографія настільки впізнавана, що жодні декорації не приховають відсилку до неї. Режисер акцентує увагу на Діонісі, однак візуальною та ідейною домінантою був не він.

Людина, яка професійно займається творенням образів, чудово розуміє, які символи і яким чином будуть сприйматися в конкретних обставинах. Хтось почав виправдовувати режисера і цим же принижуючи обурених глядачів, тим, що в постановці було зашито багато відсилок до французької культури, до літератури і міських легенд. Мовляв, ви дурні, тому і біситесь. Країна, яка приймає велику міжнародну подію, авжеж має право на те, аби вписати у шоу оповідність про себе. АЛЕ це речі мають бути зрозумілими людям з різних точок світу. І саме таким образом була Марія Антуанетта, а не богиня річки Сени чи сцена зі Знедолених.

По-друге, ми маємо своєрідне трактування язичництва та олімпізму. Сучасними постмодерністами звернення до античності є популярними, адже через цей наратив в їхньому трактуванні дозволяє їм естетично протиставляти себе християнству і суспільству, що виховано на християнських цінностях. Оголене тіло, різноманітні сексуальні практики, полігамія, гедонізм - це загортається в язичницьку обгортку і набуває ідеологічного змісту. Те, що це може не відповідати реальному стану речей в минулому для них зовсім не є важливим, адже окремі факти екстраполюються на глобальний стан речей. Дане шоу не є зверненням до "олімпізму", адже являє собою вакханалію - протилежність аполлонічного свята сили та краси, якими є Олімпійські ігри.

Сукупність цих образів, які викликали найбільше реакцій, загалом можна характеризувати як певну маніфестацію "проти старого світу", що підкреслює образ Марії Антуанетти з відсіченою головою. "Старий режим" у вигляді гетеросексуальності, моногамії, поділу на дві статі, здоров'я, сили та краси, а разом з ним і християнство - все це має зникнути у вирі нової революції. І це не шоу на якомусь музичному фестивалі - це використання символу Олімпу задля його ж знищення. При чому, для цього використовується не пантеон олімпійських богів, а пантеон сучасної політики ідентичності - товста жінка нівелює як Христа, так і Аполлона. Вона нівелює навіть античних богинь. А її "свита" спотворює розмаїття людської природі в образах богів заміщенням постмодерністським "різноманіттям" розщепленості людини.

У контексті справи Ірини Фаріон підіймається теза про те, що російські спецслужби таким чином хочуть розколоти українське суспільство, а тому ми маємо єднатися. З метою я погоджуюсь, вона очевидна, однак питання єдності викликає питання. Вона можлива за спільної ідейної рамки існування, з якою погоджуються різні групи суспільства з відмінними поглядами. Коли різні політичні сили пропонують свій шлях досягнення спільної мети, а не своє бачення майбутнього.

Ультраплюралізм у вигляді діаметрально протилежних проектів подальшого розвитку країни приводить до внутрішньої кризи і підвищення емоційного накалу в суспільстві, що створює замкнене коло: люди вимагають "швидких та ефективних рішень", політики вдаються до популізму і радикальних заяв, що не допомагає вирішити проблему. Це ми бачимо в Європі, яка після періоду тимчасового затишшя ліволіберальної програми розвитку починає подавати голос незгоди. Котел з різних рас та культур замість "відкритого суспільства" формує відособлені угруповання, найрадикальніші з яких вдаються до вбивств (місцевого населення чи білих мігрантів). Адже і у них є плани на подальшу долю Європи.

Тому я почала скептично сприймати заклики до єдності всередині України (хоча раніше щиро вірила в це і підтримувала дану тезу). Вона неможлива, адже у нас відсутня глобальна візія України майбутнього, а різні соціальні та ідеологічні групи ставляться одна до одної вороже (часто не безпідставно), що все ще є наслідком нашої необережності і відкритості для індоктринації як зі сходу, так і з заходу. У нас навіть немає чіткого уявлення про бажане завершення війни, окрім емоційних закликів по типу кордонів 1991 року (залюбки, але чи забезпечить це наша матеріально-ресурсна база?).

А тому реальне об'єднання громадян з різними політичними вподобаннями неможливе, адже від останніх напряму залежить і візія завершення війни. Ждуни та індиферентні будуть підтримувати якнайшвидші переговори на будь-яких умовах, щоб "завершити війну політиків"; орієнтовані на Захід будуть виторговувати "більш вигідні умови перемир'я", щоб Україну швидше взяли до ЄС і НАТО; прихильники самостійництва не погоджуються зі зливом наших територій ворогу та замороження поточної ситуації, адже це призведе до другого, але вже сильнішого та жорстокішого нападу на Україну.

Однак, це не значить, що потрібно розбігтися кожний у свій куток і продавлювати свій дискурс. Об'єднуватись дійсно потрібно, однак це має бути доволі практичний та ідеологічно нейтральний аргумент. Що наша мета - вижити і жити в незалежній Україні. Адже всі ми бачили, що робить окупант на захоплених землях. І державна пропаганда мала би постійно про це нагадувати, аби у людей не виникало питань "заради чого ця війна?". Більшість України звикла до війни, адже в тилу вона проявляється окремими спалахами, які через кілька днів зникають в стрічці новин. А проблеми з електроенергією почали сприйматись як забаганки влади, а не (доволі низька) ціна нашої свободи.

Реальна єдність майже неможлива, адже влада впроваджує таку політику, яка йде врозріз з очікуваннями суспільства. Однак, нам необхідно знаходити точки дотику, адже зовнішня робота над нашим розколом буде розгортатися далі. І це вигідно не лише росіянам, а й Заходу, для якого "розгул неонацизму" в Україні може стати вагомим аргументом для підваження подальшої допомоги. І ці тези вчергове будуть лакмусовим папірцем для виявлення антиукраїнських елементів як проросійського, так і прозахідного спрямування.

Тим не менш, заклик до єдності видається мені челенджем для досягнення зрілості - коли у важких ситуаціях ти можеш відсунути свої переконання на другий план задля виходу з кризової ситуації. Вийти зі звичного патерну поведінки та мислення, стати більш виваженим. Нас провокують на радикалізацію та емоційну нестабільність, а це значить, що нам потрібно робити протилежне.

Вчора забрала з пошти нові книги, серед яких була "Сльози і святі" Еміля Чорана від @shrapnel_publisher. Коли розпаковувала, нічого не помітила, а вранці на підлозі знайшлося послання, яке випало з книги. Ранкове нагадування для продуктивного дня.💫

Я думала, вчорашня новина про "веселку над водою" мене вивела з себе. Але я помилялась. Зізнаюсь, що реально недооцінювала до кінця всратість нашої влади. Тема демографії, хоч і є однією з таких, що найчастіше обговорюється, але до сих пір не отримувала належної…

Telegram

RAGNAROCK PRIVET

***🔵***Законопроект про «демографічні» податки відкликав автор документа, – нардеп Железняк.

Мені тут в коментарях запропонували зробити листівку з Кобзарем. Власне, а чому ні? 🤔

Але це також чудовий привід дізнатися про ваших улюблених постатей, які я могла б використати для створення нових листівок чи іншої поліграфії.

Тому пишіть у коментарях під цим постом тих діячів (з будь-якої сфери), яких ви вважаєте цікавими/важливими, які також цінуються у вашому оточенні і продукцію з зображенням яких ви потенційно придбали б (за донат).

Вчора під час обстрілів Києва було зруйновано один з корпусів Академії декоративно-прикладного мистецтва імені Михайла Бойчука. У 1937 році Бойчука та його учнів знищили совєти. Століття змінюються, однак окупантська політика лишається сталою: знищити нас фізично або асимілювати і стерти нашу ідентичність.

До другого варіанту росія завжди ставилась дуже серйозно, адже українська здатність до творчості та вітальна енергія століттями живили імперію і творили її культуру. Те саме продовжується і зараз, однак вже з гострим політичним підтекстом.

Державний інститут сценічних мистецтв в Санкт-Петербурзі запустив спеціальну програму з навчання для молодих людей з окупованих територій Донецької області. Мета - підготувати кадри для Маріупольського драмтеатру, який "місто-побратим" Санкт-Петербург збирається відновити. Про це зняли окремий пропагандистський ролик.

Одні подумають, що це цинічно і гротескно. Інші відмовлятимуться сприймати це всерйоз, віджартовуючись другосортністю імперської культури. Треті просто не звернуть увагу, мовляв, яке нам діло, що коїться на болотах?

Але діло є і завжди буде. З самого початку повномасштабного вторгнення росія запустила свою пропагандистську машину: численні історичні та мистецькі виставки, фінансування тематичних фільмів, залучення культури у стратегічні плани. В цей час в Україні всі яскраві культурні прояви створюються виключно за рахунок ентузіазму окремих митців/творчих груп. На рівні ж держави вирішуються хіба що питання позбавлення себе культурного спадку "незручного минулого".

А росія нічим не гребує (і це її перевага перед нашою гіперболізованою перебірливістю) і продовжує творити міф про велику культуру, гуманізм і затребуваність в мистецтві, використовуючи сильний емоційний аргумент - можливість нового життя для дітей війни. Але мене особисто чіпляє горизонт планування та інструменти досягнення цілей. Цих людей взяли на навчання терміном у 7 років і вони вчаться з впевненістю в тому, що по завершенню їх чекатиме їх особистий рай у вигляді Маріупольського театру, а вони самі будуть світочами життя і сили для цього міста. Використовуючи важку силу, росія жодним чином не забуває про важливість сили м’якої, завдяки чому продовжує свою політику інфільтрації умів і творців через імперський центр.

Ось деякі цитати з відео. В ньому, до речі, жодної політики. Лише мистецтво і стражденна юність у часи війни. Якісна робота.

"Я всегда верила в русского человека, он никогда в беде не оставит" - кураторка програми з навчання дітей з окупованих територій Донецької області.

"Наблюдать за тем, как город потихонечку становится нелюдим. Это было очень тяжело" - 32-річна студентка родом з Маріуполя.

"Должен ли человек жить так?" - 22-річний студент з Донецьку про життя у часи війни.

"И вот тут я разревелась. Для меня театр это святое, для меня театр это дом" - кураторка програми про свої враження, коли зайшла у зруйнований Драмтеатр в Маріуполі.

"Нести людям свет и радость со сцены. Особенно в Мариуполе. Безусловно, в Мариуполе это сейчас очень важно, так как искусство помогает пройти через определенные трудности" - 19-річна студентка з Ясинуватого.

А які горизонти планування у нас і яке місце культури в ньому?

YouTube

«Людям нужно искусство»: как живут и учатся будущие актёры Мариупольского драмтеатра

После бомбардировки в марте 2022 года в жизни Мариупольского драматического театра началась новая глава. С сентября прошлого года в Российском государственном институте сценических искусств в Санкт-Петербурге по целевой программе обучаются актёрскому мастерству…

На війні загинули діти 2004 та 2005 років народження. Діти, які через йобану росію стали воїнами та загинули в бою. Замість того, аби викладати в інсту десяту історію про своє хіхі з вбитими своєю ж владою рускіми в крокусє, викладіть наших малих. Нахуй вам ті рускі?

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/58wFXSYAeR

💳Номер картки банки
5375 4112 1617 8579

Борець та Вальдемар в строю! 🫡

Дійшли до мене новини про Національний музей історії України у Другій світовій війні. Очільники комплексу оголосили про зміну експозиції та наміри демонтувати монументальні скульптури в парку.

Не змогла пройти повз цього чергового загравання з дискурсами-симулякрами та намаганнями написати "правильну історію". Я не кардинально проти змін, переосмислення і т.д., однак я чітко розрізняю якісні зміни з врахуванням об'єктивного стану речей та необдумані ідеологізовані зміни, які лише шкодять.

Моя реакція та роздуми про мистецтво, пам'ять та ідентичність за посиланням.

Посилання на новину.

Telegraph

Політика чи руйнування пам'яті?

Національний музей історії України у Другій світовій війні оголосив про плани щодо зміни експозиції та демонтажу скульптур . "Деколонізатори" нічим не відрізняються від комуністів, яких публічно зневажають, але в той же час використовуютьїхню ж методологію.…

Думаю, ви чули нещодавню новину, що у Франції право на аборт внесли в Конституцію. Очікувано, це викликало бурхливу реакцію як з боку консерваторів, так і від прогресистів. Особливо радіють феміністки, адже це тепер є прецедентом закріплення за жінкою офіційної монополії на це рішення.

Я не беру до уваги причини цієї зміни і не торкаюсь етичної складової питання абортів як таких. Натомість хочу зосередити увагу на одному з рівнів, який дуже рідко обговорюється в нашому контексті.

Слідом за західними феміністками у нас повторюється теза, що аборт - це право жінки і лише вона може вирішувати, що робити їй з її тілом. Навздогін це все підкріплюється емоційними тезами про безвідповідальних чоловіків, які кидають жінок чи не беруть участь у вихованні дітей.

І тут я хочу зупинитися. Питання чоловіка і батька в нашому суспільстві, м'яко кажучи, обговорювати не прийнято. Навіщо цікавитись проблемами гнобителя? Однак, з боку фемінізму йдуть прямі сигнали, що чоловіки мають змінюватись: у стосунках, в сексі та сім'ї. Але питання - для чого? Для досягнення гендерної рівності. Під цю тезу підбираються факти позитивного впливу на стосунки та сім'ю внаслідок зміни чоловічої поведінки. Феміністки називаються це позбавленням патріархального мислення, однак тут можна обійтися без ідеології, адже ці зміни настають внаслідок побудови стосунків на засадах взаємоповаги та довіри, а не в рамках "чоловічих/жіночих обов'язків".

Спільне ведення господарства та виховання дітей мають бути не тому, що потрібно досягнути рівності, а тому що це наслідок рішення жити спільне життя, в яке чоловік та жінка привносять щось по-своєму унікальне. Особливо це важливо для виховання дітей. А проблема відсутності батька вже не одне десятиліття нависає над західними суспільствами, що все більше дається взнаки.

Авжеж, батько має бути залучений у процес виховання дітей і не лише на рівні "зводити в зоопарк на вихідних", а з побудовою близького емоційного зв'язку з дитиною та своєю дружиною вже у ролі матері. І консерватори, і феміністки, думаю, тут сходяться в думках.

Але тоді виникає питання - якщо ми визнаємо, що чоловіки є рівноцінними учасниками виховання дітей і сімейного життя загалом, то і його роль в зачатті дитини і прийняття рішень відносно її життя і здоров'я так само є рівноцінною жіночій. Але тут феміністки вийдуть з чату і почнуть говорити про жіноче право на аборт.

Це лицемірна позиція, яка демонструє прагнення "гендерної рівності" у специфічному вигляді, де жіночий голос матиме більшу ціну. Але як тоді можливо прагнути до гармонійних та повних сімей, якщо у жінки апріорі буде більше прав?

Так, жіноча здатність завагітніти біологічно зумовлена і чоловікам ця опція не доступна. Фемінізм використовує це як аргумент на жіночу монополію на аборт. Але ж зачаття відбується внаслідок дії чоловіка та жінки, як і виховання в подальшому. До того ж, поки жінка вагітна і в декреті, чоловік перебирає на себе обов'язки турботи про добробут матері та дитини. В цьому моменті роль чоловіка та жінки важко порівняти (і чи варто?), але ж чи мають окремі біологічні особливості давати права чи позбавляти їх?

Сексуальна і життєва відповідальність, криза інституту сім'ї та знецінення шлюбу, погляд на дітей як на тягар, економічні та соціальні питання - це все велика сукупність проблем, які не вирішуються і, зрештою, призводять до необдуманих рішень. Питання абортів (а в Україні за роки незалежності було проведено близько 20 мільйонів абортів!) є комплесним і не може бути розцінене як "право". Також ця тема є лакмусовим папірцем для визначення ролі чоловіка в сім'ї та суспільстві.

Якщо ми погоджуємось, що шлюб та міцна сім'я - це цінність, якої ми прагнемо, то наша позиція має бут непохитною - чоловік та жінка УДВОХ створюють союз і УДВОХ мають приймати всі рішення.

Наявні численні винятки і шлях досягнення відповідних для цього умов - це вже інше питання, яке, однак, не зможе бути вирішеним, якщо на початку не буде визначенно спільної цінності і прагнення до неї.