What a time to be alive! На наших очах створюється нова привілейована страта, яка під гаслами захисту демократії ухиляється від виконання обов'язку, що суперечить їхнім гаслам про "русоріз" та "недостатню русофобію".

І цим процесом напряму керує держава. Пригодовані чиновники і політикани чудово розуміють, що органічне формування нової еліти з людей доброї волі несе пряму небезпеку існуванню не лише їхнім статкам, а й існуванню української держави версії 1991 року, яка зросла на корупції та використанні державних механізмів для особистого збагачення.

Тому еліта має бути "ліцензована". Україна-1991 свідомо і успішно використовує волонтерів та активістів, адже це чудовий інструмент прикриття розкрадання людей під патріотичними закликами, обираючи серед них найбільш послужливих.

І проблема не лише у державі, а в людях, які продовжують сліпо вірити у праведність цих людей, вбачаючи у них рятівників, світле майбутнє України та необхідні для нашого виживання цінності. Невже й досі пелена покриває наші очі?

А потому что никто не любит слабых, вялых, теплохолодных деэскалаторов. Вривайся у третю світову.

Сьогодні 1 листопада, а це значить, що почався Movember - місяць, який присвячений проблемам чоловічого здоров'я. Він починався як флешмобом з відрощування чоловіками вусів для привернення уваги та збирання коштів для дослідження раку простати та інших захворювань у чоловіків. Але це також привід охопити питання чоловічого здоров'я як такого.

Під час війни ця тема без перебільшення актуальна. Тисячі чоловіків отримали важкі проблеми зі здоров'ям через участь в бойових діях. Деякі з них ми бачимо, але більшість - сховані глибоко всередині, впливають на стан і роботу органів, центральну нервову систему та психічний стан, що ускладнює саме виявлення цих захворювань.

На жаль, в нашій країні досі існує багато перешкод і труднощів, які унеможливлюють повноцінну реабілітацію, гідне забезпечення у стані непрацездатності, а наявні пільги часто не відчутні, коли доходить до реального лікування.

Тому не ігноруйте збори на лікування та реабілітацію. Кожна травма лягає важким тягарем на кожну таку сім'ю. Не ігноруйте підозрілу та незвичну поведінку/вигляд свого чоловіка/друзів/родичів, яка може свідчити про хворобу. Звертайте увагу і на свій стан. І не бійтеся просити про допомогу, якщо вона вам потрібна.

В умовах війни ми, українці, як ніхто розуміємо важливість мужності та готовності захищати своє. Але все це має велику ціну. Наша уважність і турбота можуть допомогти у збереженні того, що для нас є цінним.

"Не знаю, де є це дно ницості і невігластва" - написала мені одна дівчина в контексті однієї історії зневаження з боку незнайомців. Я подумала про це і згадала, що ми щораз дивуємось черговій крінжовій ситуації і вже жартома говоримо, що "дно пробито". Ми чомусь завжди переконані у тому, що є межа людській ущербності і рано чи пізно деградація завершиться. Але ні.

Насправді, межа може бути лише "зверху". Людина, яка виховує себе і прагне бути гідним членом суспільства і загалом представником людського роду, обмежує себе чеснотами, які спрямовані на загальне благо. Благочестиві люди однакові у своїх стосунках з суспільством, адже дотримуються одних і тих же принципів та орієнтирів. І справа не у світогляді. Це можуть бути політичні чи релігійні опоненти, але внутрішній каркас у них буде однаковий - вони вестимуть чесну боротьбу і прагнутимуть блага для суспільства. І кожний гідний вчинок не веде людину до "вищого рівня" благочестивості, а лише утримує її на досягнутій точці.

Але межі у занепаді немає. З кожним ганебним вчинком людина стає здатна до ще гірших дій, слів та думок. Як тільки втрачається внутрішній каркас, душа пускається береги. Саме тому нам так легко слідувати пристрастям і слабкостям, і так важко утримувати себе в належному дусі, відчуваючи значний "відкат" після найменшого негідного проступку.

Здорове суспільство підтримує і заохочує благочестя, та засуджує ущербність. Але для існування такого суспільства необхідні моральні та етичні принципи, які слугували б "відправною" точкою для виховання. В наш час відсутності істини та постгуманістичних покручів мораль та етика вважаються репресивністю та обмеженням індивіда. Однак, злий жарт полягає в тому, що це слугує обмеженням лише для негідників, які таким чином отримали легітимацію свого статусу як рівноправного стану в суспільстві. Тобто, гідні люди, для яких самообження є нормальним і бажаним станом, втрачають свій авторитет і значення через урівняння з ущєрбними істотами, сила яких переважає через більшу кількість, що зумовлена "легкістю" та прийнятністю такого існування.

Такими людьми легко управляти і, мабуть, кожний Левіафан прагне множити цей тип людей. Але ж, люде! Ми самі обрали відрізняти добро і зло! Невже задля того, аби пізнати глибину нашої ницості? Ми нічого, окрім вічних страждань, там не знайдемо, адже вона нескінченна. А тому треба виявляти і засуджувати негідників, обмежувати прояви ущербності та повернути авторитет благочестивості. Хіба у нас є інакший вибір?

Вже кілька днів тримаю нотатки про шоу відкриття Олімпіади. Але думаю, що всі трохи схаменулися і можна розібрати це дійство.

Реакцій було багато: одні обурювались такою "інтерпретацією" Таємної Вечері, інші шукали численні причини її "нормалізації" від іронічних насмішок над християнством до "раціональних" пояснень, що будь-яка "теза" має "антитезу", а тому все норм.

У вирі цих емоцій режисер шоу почав виправдовуватись, мовляв, ви неправильно зрозуміли, це цитування іншої роботи і зображення язичницького свята, яке присвячене "олімпізму". І можна було б у це повірити, але...

По-перше, "референс" належить нікому невідомому художнику, а сама робота зберігається навіть не в Парижі. Тобто, це не той твір, за допомогою якого можна комунікувати зі СВІТОВОЮ спільнотою. Чого не скажеш про Таємну Вечерю, чия іконографія настільки впізнавана, що жодні декорації не приховають відсилку до неї. Режисер акцентує увагу на Діонісі, однак візуальною та ідейною домінантою був не він.

Людина, яка професійно займається творенням образів, чудово розуміє, які символи і яким чином будуть сприйматися в конкретних обставинах. Хтось почав виправдовувати режисера і цим же принижуючи обурених глядачів, тим, що в постановці було зашито багато відсилок до французької культури, до літератури і міських легенд. Мовляв, ви дурні, тому і біситесь. Країна, яка приймає велику міжнародну подію, авжеж має право на те, аби вписати у шоу оповідність про себе. АЛЕ це речі мають бути зрозумілими людям з різних точок світу. І саме таким образом була Марія Антуанетта, а не богиня річки Сени чи сцена зі Знедолених.

По-друге, ми маємо своєрідне трактування язичництва та олімпізму. Сучасними постмодерністами звернення до античності є популярними, адже через цей наратив в їхньому трактуванні дозволяє їм естетично протиставляти себе християнству і суспільству, що виховано на християнських цінностях. Оголене тіло, різноманітні сексуальні практики, полігамія, гедонізм - це загортається в язичницьку обгортку і набуває ідеологічного змісту. Те, що це може не відповідати реальному стану речей в минулому для них зовсім не є важливим, адже окремі факти екстраполюються на глобальний стан речей. Дане шоу не є зверненням до "олімпізму", адже являє собою вакханалію - протилежність аполлонічного свята сили та краси, якими є Олімпійські ігри.

Сукупність цих образів, які викликали найбільше реакцій, загалом можна характеризувати як певну маніфестацію "проти старого світу", що підкреслює образ Марії Антуанетти з відсіченою головою. "Старий режим" у вигляді гетеросексуальності, моногамії, поділу на дві статі, здоров'я, сили та краси, а разом з ним і християнство - все це має зникнути у вирі нової революції. І це не шоу на якомусь музичному фестивалі - це використання символу Олімпу задля його ж знищення. При чому, для цього використовується не пантеон олімпійських богів, а пантеон сучасної політики ідентичності - товста жінка нівелює як Христа, так і Аполлона. Вона нівелює навіть античних богинь. А її "свита" спотворює розмаїття людської природі в образах богів заміщенням постмодерністським "різноманіттям" розщепленості людини.

У контексті справи Ірини Фаріон підіймається теза про те, що російські спецслужби таким чином хочуть розколоти українське суспільство, а тому ми маємо єднатися. З метою я погоджуюсь, вона очевидна, однак питання єдності викликає питання. Вона можлива за спільної ідейної рамки існування, з якою погоджуються різні групи суспільства з відмінними поглядами. Коли різні політичні сили пропонують свій шлях досягнення спільної мети, а не своє бачення майбутнього.

Ультраплюралізм у вигляді діаметрально протилежних проектів подальшого розвитку країни приводить до внутрішньої кризи і підвищення емоційного накалу в суспільстві, що створює замкнене коло: люди вимагають "швидких та ефективних рішень", політики вдаються до популізму і радикальних заяв, що не допомагає вирішити проблему. Це ми бачимо в Європі, яка після періоду тимчасового затишшя ліволіберальної програми розвитку починає подавати голос незгоди. Котел з різних рас та культур замість "відкритого суспільства" формує відособлені угруповання, найрадикальніші з яких вдаються до вбивств (місцевого населення чи білих мігрантів). Адже і у них є плани на подальшу долю Європи.

Тому я почала скептично сприймати заклики до єдності всередині України (хоча раніше щиро вірила в це і підтримувала дану тезу). Вона неможлива, адже у нас відсутня глобальна візія України майбутнього, а різні соціальні та ідеологічні групи ставляться одна до одної вороже (часто не безпідставно), що все ще є наслідком нашої необережності і відкритості для індоктринації як зі сходу, так і з заходу. У нас навіть немає чіткого уявлення про бажане завершення війни, окрім емоційних закликів по типу кордонів 1991 року (залюбки, але чи забезпечить це наша матеріально-ресурсна база?).

А тому реальне об'єднання громадян з різними політичними вподобаннями неможливе, адже від останніх напряму залежить і візія завершення війни. Ждуни та індиферентні будуть підтримувати якнайшвидші переговори на будь-яких умовах, щоб "завершити війну політиків"; орієнтовані на Захід будуть виторговувати "більш вигідні умови перемир'я", щоб Україну швидше взяли до ЄС і НАТО; прихильники самостійництва не погоджуються зі зливом наших територій ворогу та замороження поточної ситуації, адже це призведе до другого, але вже сильнішого та жорстокішого нападу на Україну.

Однак, це не значить, що потрібно розбігтися кожний у свій куток і продавлювати свій дискурс. Об'єднуватись дійсно потрібно, однак це має бути доволі практичний та ідеологічно нейтральний аргумент. Що наша мета - вижити і жити в незалежній Україні. Адже всі ми бачили, що робить окупант на захоплених землях. І державна пропаганда мала би постійно про це нагадувати, аби у людей не виникало питань "заради чого ця війна?". Більшість України звикла до війни, адже в тилу вона проявляється окремими спалахами, які через кілька днів зникають в стрічці новин. А проблеми з електроенергією почали сприйматись як забаганки влади, а не (доволі низька) ціна нашої свободи.

Реальна єдність майже неможлива, адже влада впроваджує таку політику, яка йде врозріз з очікуваннями суспільства. Однак, нам необхідно знаходити точки дотику, адже зовнішня робота над нашим розколом буде розгортатися далі. І це вигідно не лише росіянам, а й Заходу, для якого "розгул неонацизму" в Україні може стати вагомим аргументом для підваження подальшої допомоги. І ці тези вчергове будуть лакмусовим папірцем для виявлення антиукраїнських елементів як проросійського, так і прозахідного спрямування.

Тим не менш, заклик до єдності видається мені челенджем для досягнення зрілості - коли у важких ситуаціях ти можеш відсунути свої переконання на другий план задля виходу з кризової ситуації. Вийти зі звичного патерну поведінки та мислення, стати більш виваженим. Нас провокують на радикалізацію та емоційну нестабільність, а це значить, що нам потрібно робити протилежне.