Відбулась розмова Зеленського і кандидата Трампа, наче вже нам повідомили, що він остаточно буде переможцем.
Навіть якось не хочеться прощатись з образом дяді Джо - справжній витвір американської політики та «демократичної партії», достойний кривавий ковбой. В його «деменцію» я досі не вірю, як і в «американську демократію». При американських демократах несправедливі війни в світі, за звичаєм, - примножуються. І ця каденція не зрадила традиції.

Повертається інший дід - справжній витвір американської культури з рекламою піцца хат, солярієм та комедійною мімікою, наче з сіткома. Його президентство вже випадало на те, що вони тоді називали «українською кризою» і також напередодні виборів наш вітчизняний політикум штормило від застережень щодо «про-путінського Трампа, який приведе всіх нас до ганебної поразки». За час його президентства в «українській кризі» не змінилось майже нічого, або глобально нічого. Ну наче 20 джавелінів наші випросили у Львівську область.

Як і тоді, так і зараз, російська пропаганда ліпить з нього «нетакусю», тобто контроверсійного політика США, який прагне виправляти помилки всіх попередників. Й навіть «миротворця»! Наприклад, дуже дотепно було читати тези одного російського політолога, що представлений Трампом вірогідний віце-президент Венс - це «справжній ворог європейських яструбів». Прямо після короткого опису його біографії з військовою карʼєрою морпіха та роботою воєнкором в Іраку - ось такий от голубок миру, да.

Але дійсно, Трамп повторює у своїй публічній риториці обіцянки «закінчити АТО за три дні», або як це було в 2016 - «вивести війська з Афганістану і всього Близького Сходу».
Під час спроб мирних перемовин з Талібаном був спалах гибелі американських офіцерів. В арабо-ізраїльському конфлікті він загострив кути відкриттям посольства США в Єрусалимі. Перемовини між Україною та РФ почались тільки після/завдяки зміни президента в Україні та зустрічі нормандського формату в Парижі (і ми всі памʼятаємо, як це нідочого, окрім обміну політвʼязнями/полоненими, не призвело). Вивести війська з Афганістану він так і не встиг. Обіцяне скорочення присутності ВС США в Іраку так і не відбулось через чергову активізацію «ІГІЛ» в регіоні. А ближче до закінчення свого правління вирішили вбити Касема Сулеймані, від чого здійнялась перша масштабна хвиля мемів про «третю світову війну», яка мʼяко перейшла в добу короновірусу, за якою вже «демократичний» Білий Дім зустрічав нові війни, ще більш криваві. <ви знаходитесь тут>

Складається враження (о, я можу помилятись!), але є певний попередній висновок, або взагалі оманливе упередження!, що Трамп у ролі миротворця…не дуже.
Ось і все.

А ще він «стіну з Мексикою» будував і не добудував, памʼятаєте? Декілька кривих деревʼяних піддонів вертикально поставили на окремих ділянках, які встигли розвалитись ще до Байдена.
Щиро здивуюсь, якщо цього разу буде інакше (якщо буде).

В усій цій начебто дискусії мене вражає не тільки прямолінійна наївність, а також відсутність довгострокових рішень. Все це створює небезпечний клімат для будь яких рішень.Іноді складається враження, що ми не знаємо що робити після взяття Часів Яр/Словʼянська/Павлограда так само, як у випадку, якщо ворог в один день самовільно залишить всі наші території до смугастих стовпчиків 91го року.
І ось це, якщо чесно, лякає більше, аніж можливість ганебного «договорнячка».

Той, хто каже, що «не хоче залишати війну своїм нащадкам», а готовий закрити цю історичну епоху в наступне десятиліття - неприборканий оптиміст. Такі сподівання могли бути тільки на етапі боротьби за острів Тузла, що водночас була вісником ще більших баталій. «Ніколи знову» не буває в історичних перспективах, особливо з континентальними державами.

Нас розбестили пропагандою «Великої Вітчізняної війни», коли переказували сльози ветеранів й зітхання бабусь, які «страждали за вас, діточок, аби не було більше війни». Для покоління народжених в незалежній залишились відголоски вже простих, старих та втомлених людей, яких ми за замовчуванням сприймаємо з жалем й хочемо протягнути їм гвоздічку в їхні теплі руки, які насправді, у свій час, могли й німця задушити, й єврея-сусіда мародерити. А потім їх взагалі не залишилось, тому ми слухали їхні зітхання на оцифрованих плівках, але все ж таки стариків, а не молодих, активізованих людей, що вірили у щось, керувались якоюсь ідеєю, або навіть проживали свою ненавість.

Згодом додався ліберальний індивідуалізм, що волів би всім остаточно зламати волю, й обмежити її консьюмеристичним потенціалом - мати квартиру з хюґе, прости Господи, вайб, автівку для закупок в супермаркеті, книжки про тайм-менеджмент, інстаграм sad beige mom естетік, счастливі пузаті фотосесії, страховка, «фінансова подушка», й підписки на серіали. Для тих, хто запідозрив в цьому обман, але не зміг довести цей логічний ланцюжок до кінця - субкультурні приблуди, легалайз, тік-ток вакханалії, кольорове волосся, доступна порнографія, вітчкрафт сувеніри, зооактивізм, екологія та інший фемінізм. Все те, що також залишає людину в утробі комфортної ілюзії та надає швидке вдоволення тілесних та псевдо-соціальних потреб.
Бути здоровим вже не потрібно, головне бути «щасливим», й впиватись самозадоволенням, залишаючись експлуатованим всередині системи.

Це важливо повторювати і розуміти. Категорії - це завжди культурний конструкт, а критерії ось цього сучасного «нормального життя» - взагалі рукотворний, а в нашій добі ще й надзвичайно швидкоплинний контент.

Історія - завжди маніпулятивна, але навіть вона вказує нам на зворотнє. Вона проголошує очевидний висновок: якщо не ваші діти, то ваші онуки будуть воювати; якщо не ваші діти, то ваші онуки будуть ухилятись. Ухилятись від революцій, міждержавної або громадянської війни, та хоч світової завжди знайдеться від чого.

«Договорнячок»? Від цього слова в мене, як і у вас, кров закипає. Потенційні «мирні перемовини» - потенційно не хочеться приймати у жодному вигляді.
Втім. Я песимістично налаштована завжди і скрізь. Тому подібну вирогідність я розглядаю, якщо можна сказати, тактично-есхатологічно.

Можливо хтось вважає, що після умовного «договорняку» затихає артилерія, всі підуть додому журбу горювати, національний сором запивати й звинувачувати владу на кухні, між територіями виникне непереборний мур, а на екрані з’являються фінальні субтитри - Ганебний Кінець! Тут треба розуміти, що ганебний кінець дійсно може бути, але тільки започаткувати свій шлях на тому, що здається нібито фіналом. Історія памʼятає народи, які просто зникали з різних причин, але найчастіше від розбещеності та профанації. Народи зникають тоді, коли вони більше не називають себе так, як називали раніше, або (рідше) були знищені нищівним геноцидом. Все це може статись і з нами. А може і не статись. А може і не може взагалі, бо не буде суттєвих підстав для цього.

Більше за «коли і як» станеться «договорнячок» мене особисто цікавить подальша стратегічна конвертація цього. Ну наприклад, як ми будемо працювати зі «спірними територіями» (якщо все ж таки не станеться «кордонів 91го»), чи сконцентруємось на здійсненні внутрішньої кризи на наших (тимчасово окупованих) територіях, чи загально на РФ, також на чому будемо готувати вже наш казус беллі, які нові альянси створювати задля реваншу, або хоча б навіть план будівництв підземної інфраструктури, щоб прям тунелі між великими містами були й так далі. Звичайно, тут багато що залежить від умов, в яких ми опинимося та які проміжні висновки щодо власних недоліків ми винесемо.

Додому глушити водку та варити лапті не піде й наш ворог, а також буде використовувати цей час «затишшя», коли б він не настав - з Путіним чи без нього.
Мінливість будь яких «домовленостей» й «перемирʼя» розуміють навіть наші «західні партнери», але наврядчи мають подальше бачення.

Війна не закінчиться, люди з бойовим досвідом також не зникнуть, що важливо для обох сторін війни.
Виникає також питання, чому багато хто вважає, що досягнути «кордони 91го року» закінчить війну остаточно? Невже думають, що ворог махне рукою? Стільки років минуло після Хрущова, а вони все одно за Крим не забули.

В модернових пост-світових війнах не було прецендентів передачі якихось земель від однієї держави іншій державі в один етап. А ми живемо в епосі найбільш чітко виражених кордонів держав, аніж коли небудь.
Завжди є якісь розпливчасті формулювання транзитних зон, автономій та спеціального районування. Ці зони потім неодноразово спалахують. Остаточне вирішення питання навіть щодо Карабаху немає. Можливо зʼявиться, можливо ні. Більшість перекреслень кордонів були наслідками громадянських війн, або розвалів якихось формувань. Україна визнає Палестинську автономію, але не визнає Косово, наприклад і так далі.

В якому форматі Росія передбачає «передачу» наших територіальних одиниць - досі не було сформульовано. Одних публічних заяв Путіна про 4 області та Крим тут недостатньо. Регламент про «референдуми щодо незалежності» в 2014 році насправді був не настільки одіозним, аніж їхня стратегія зараз. Поки що їхня основна мета - це підпалити геополітичну буферну зону, тобто ослабити шановних західних партнерів через Україну. На жаль їм це вдається.

Ситуація загалом дуже кепська для нас. І фундаментального вирішення тут немає.
Війну не зупинить договірняк.
Війну не зупинить війна.

Війна та страждання це просто дійсність, в яких ми вимушені перебувати. Так буває. І певна зачарованість, що ми можемо прямо зараз вирішити тисячолітнє питання або через війну до капітуляції ворога, або через договонячок - це все ще невтішна фантазія.

Бывшего командующего сухопутными войсками РФ обманули с помощью дипфейка Сергея Собянина и замминистра МВД Александра Горового. Генерал армии Николай Кормильцев и его жена поверили мошенникам и перевели им 400 тысяч рублей, — Baza.

«Крим — мій»

Из-за разговора о статусе Крыма с кассиршей в магазине пожилого жителя Алушты Анатолия Голяковича арестовали на 15 суток и оштрафовали на 30 тысяч рублей по двум административным протоколам. Его также заставили записать видеоизвинения.

Голякович выразил желание платить наличными, так как живет «по-украински, а не по-российски». Когда кассирша заметила, что они «живут в России», мужчина ответил на украинском языке: «продались, так продались. А мы дождемся. До свидания!»

Видеозапись разговора распространил пророссийский телеграм-канал, после чего к Голяковичу явились силовики. Полицейские сообщили, что его конституционные права «обмежені» (ограничены — укр.), а затем спросили, кому, по мнению мужчины, принадлежит полуостров.

Голякович долго молчал, затем повернулся к силовикам и сказал «Крим — мій» («Крым — мой»).

Як відомо - я дуже люблю ядерну тематику. Про трагедію на АЕС я дивилась багато документального кіно, останній - «Чорнобиль 22» про перебування ВС РФ на території Зони.

Варто визнати, що ми дуже вдало націоналізували ці події, попри те, що вони - радянські. Про білорусів в цьому контексті майже не згадують. Але від багатьох інших радянських подій, ми навпаки - невдало відмежовуємося, що накладає на нашу культуру певний дисонанс.

Основний висновок, що ми публічно визнаємо щодо Чорнобилю - винуватий «тоталітарний радянський режим», який з великим запізненням розпочав заходи безпеки, приховував правду від населення, проводив першотравневі мітинги, бо боялись «нагнітання паніки». Нічого не нагадує? Різні ланки ієрархії тоді були скуті страхом докладати про дійсність вищому начальству, а також визнавати реальність перед самим собою. Чекали, аби «спершу розібратись», перекласти відповідальність на інших, а може воно само провітриться, чого людей лякати!

33 роки як не існує цього «тоталітарного режиму», а існує райдужна демократія. І ми повторюємо весь той самий алгоритм спроби уникнення відповідальності, тільки в умовах війни.
Доповідати начальникам погані новини спроможні одиниці, навіть серед «народжених вільними в незалежній Україні». Бо треба почекати, може ніхто не помітить втрату позицій та дезертирство десятка людей; а оперативна ситуація може бути будь-яка, але точно не та, що треба доповідати; навіщо начальство засмучувати, то нехай інший доповідає!; і так далі.
Можновладці наші не вважають, що потрібна тотальна мобілізація, в тому числі трудова, бо більш пріоритетніше показувати, що в нас все «під контролем».
Верховна політична влада приховує різні фронтові поразки від населення, відтягуючи момент визнання втрати якогось населеного пункту. Згадайте тільки, як пала «фортеця Бахмут» і наскільки довго тягнули визнання цього, що потім ляпнули поспіхом, коли вже всі все знали. Першотравневі марші в нас також відбуваються, тільки не за права робітничих, а просто так. Це суть речей однієї природи.

В нашій призмі культурного сприйняття історії українці наче зникли на сотню років і зʼявлялись тільки коли страждали (Голодомор), або коли робили літачки (Антонов). Наше невизнання власних помилок і відсутність спроби хоча б їх знайти та зрозуміти їхню сутність - доповнюють ці симптоми, доказуючи що ця хвороба триває й досі.
Ми повторюємо Чорнобиль майже щодня.