Хочеш, востаннє зварю тобі кави?
Зимно на вулиці, місто у спокої.
Грудень до нас вже не зовсім ласкавий,
Сирістю віє давно в передпокої.

Жалю немає і щирість удавана,
Завтра зупиниться час серед меж.
Рішення прийняті, біль уже завдана.
Що буде далі, ми знаємо теж.

Хвіртка відчинена, міри зʼясовані.
Хмари снують, зловтішається дим.
Тільки слова не для всіх адресовані
Римою йдуть невимовно за ним…

Зшивати себе по стібках.
Збирати себе зі шматочків,
Тримати в натертих руках
Застругані болем клиночки.

Чекати зірок крізь туман
Розбавити  темряву світлом.
Розкрити залізний капкан,
Тендітно. Водночас- гранітно.

Забути сплетіння образ.
Укрити свій день оксамитом,
Любити. Крізь вік, попри час.
Чекати. І вірити. Й жити.

СИМФОНІЯ МАЙДАНУ

Майдан стояв, коли згасали сили,
Коли життям сплатити лиш могли –
І навіть смерть пробачення просила
У тих, що так жертовно полягли…

Провал ЄС на Вільнюсу землі,
Розгін студентів, недоречний ніби –
По партитурі, писаній в кремлі,
Грав увертюру «український вибір».

Солодке гасло «всі ми рідні браття»,
Тиран, з яким вже поряд гидко сісти –
За крок чекав тріумф «народовладдя»
Із черговим ярмом на років триста….

Та молитви здолали нотні стани,
Мелодія обрала інший лад –
Взяли на себе соло барабани,
Рояль волів звучати з барикад.

Втішавсь Тарас з живого моря люду,
Що простір взяв до обрію в полон –
Зійшлись за гідність в гніві звідусюди,
В землі гудінні рухавсь той мільйон.

Помстилися манкурти злої сили –
Країни прапор був їм ненависним,
В скаженій люті берцями місили
Тих, хто лежав розсипаним намистом.

Ревла орда біля Лядських воріт –
Немов Батий знов вдерся в стольний град,
І, як тоді, уперш за сотні літ,
На битву Київ підіймав набат.

Вже всі навкруг зачищені тили,
Безсонням стисло вечори й світання –
Про них вдесяте в кремль доповіли,
Що ще година, і впаде останній.

Лишалась сцена, а на ній розп’яття,
І вітер, що велінням всіх богів
В небесній карі полум’я й прокляття
Пекельним страхом ніс на ворогів.

 Тікали вбивці в паніці поразки,
В агонії лиш купка упирів
Впритул стріляла у блакитні каски,
В довічний траур вбравши матерів…

Відкриті труни реквіємом плачу
Хрещатик на колінах зустрічав,
І безперервно рвала серце «Кача»,
Чергуючись з хвилинами мовчань.

Ця сотня перша йшла в небесну путь –
Голублять ангели їх аріями раю,
А вслід за ними тисячі ідуть
Героїв, що від смерті не вмирають.

Хто живе в помочі Всевишнього, поселиться в покрові Бога небесного. Скаже Господеві: Ти - мій помічник і моє пристановище, мій Бог, я надіятимуся на Нього, бо Він мене визволить з засідки ловців і від тривожного слова. Своїми плечима тебе отінить, і надіятимешся під Його крилами. Його правда щитом тебе окружить. Не злякаєшся нічного страху, стріли, що летить в дні, діла, що проходить в ночі, припадку і полуденного демона. З твого боку впаде тисяча і десять тисяч - по твоїй правиці, а до тебе не приблизиться. Лише твоїми очима впізнаєш і побачиш віддачу грішників. Бо Ти, Господи, - моя надія. Всевишнього поставив твоїм пристановищем. До тебе не прийде зло, і бичування не наблизиться до твого поселення, бо Своїм ангелам заповість про тебе, щоб тебе оберегти на усіх твоїх дорогах. На руках тебе понесуть, щоб часом ти не ударився об камінь твоєю ногою. На аспіда і васіліска наступиш і потопчеш льва і змія. Бо він на Мене поклав надію і Я його визволю. Покрию його, бо він пізнав Моє ім'я. Закличе до Мене, і Я його вислухаю, Я з ним в журбі і його визволю і прославлю. Я наповню його довготривалістю днів і покажу йому Моє спасіння.