Мої улюблені книжки про стосунки (просунутий рівень)

“Journey of the Heart. The Path of Conscious Love”
– про стосунки як джерело і майданчик особистого та духовного розвитку.

“Say What You Mean”
– ненавильницьке спілкування, помножене на mindfulness. Краса усвідомленості і цінностей в комунікації.

“Act With Love”
– психологічна гнучкість як інвестиція в здорові стосунки. Почати реалізовувати свої цінності в стосунку, а там вже як буде ?

“ACT for Interpersonal Problems”
– прямо ґайд для пар, з табличками, вправами, тестами. Структура!

“Eden Project: In Search of the Magical Other”
– Джеймс Холліс. Повільне, вдумливе читання з купою метафор та глибоких тверджень – і жодних інструкцій. Бо зростати все одно доведеться самостійно.

«Ми маємо служити справедливості, тому що наше становище несправедливе, сприяти щастю й радості, тому що цей світ нещасний»

Альбер Камю, «Щоденники»

Вчора був Bucket List Day – день списку справ, які хочеш зробити за життя. Напевно, дехто з вас має такі списки (зазвичай це 100+пунктів). В кого є?

Я от сьогодні передивлялась і оновлювала свій такий список і побачила, як крізь нього просвічують ще більш глибокі питання. Виписала і вирішила поділитися:

- в які зміни в світі я хочу інвестувати?
- яку спадщину я би хотіла залишити після себе? яким чином запамʼятатися?
- які особисті якості я би хотіла привносити більше в свою роботу, стосунки, дозвілля?
- які якості і риси я хотіла би в собі розвинути?
- яким би я хотіла бачити своє мислення і світогляд?
- які стосунки я би хотіла будувати? як би я хотіла, щоб себе почували інші люди поруч зі мною?
- які стосунки з собою я би хотіла побудувати? як би я хотіла чутися в стосунку сама з собою?
- що може стати на перешкоді і яким чином я можу допомогти собі в русі до всіх цих важливих речей?

Користуйтеся цими питаннями і ви, якщо вам відгукується :)

Аналізуючи власний досвід пережиття втрати і досвід людей, з якими працюю, бачу, що одна з ключових речей при втраті – розуміти, що з тобою відбувається. Тому ось майже півтори години психоедукації з приводу горювання.

Що трапляється з нами, коли близька людина йде з життя? Як ми проживаємо горе, які процеси є нормальною реакцією на втрату, а які потребують додаткової психологічної допомоги? Що каже про стадії горювання сучасна наука і яку мудрість ми можемо віднайти в українських традиціях жалоби?

Стаття, заснована на розмові з психіатром та психотерапевтом Олегом Романчуком, а також сам запис розмови про горювання – тут.

Привіт! Дивіться, що маю ?

“На стороні клієнта”— просвітницький проєкт про те, як безпечно вибрати психолога/психотерапевта в Україні.

На жаль, наше законодавство поки не надто прозоро регулює психологічні послуги, тому можна натрапити на сумнівного спеціаліста. Але попри війну, неконтрольований ринок психологічних послуг і попередній негативний досвід люди мають право на якісну допомогу.

У цьому ролику зібрані реальні історії клієнтів, коментарі від експертів з психічного і громадського здоров’я, людей, що брали участь у розробці законопроектів у цій сфері, а також поради перевірених психотерапевтів.

Дивитися відео тут.

Внутрішній критик – популярна назва процесу надмірної самокритики – часом є дуже стійкою історією. В КПТ та схема-терапії є окремі види роботи з цим процесом, адже він може дуже негативно впливати на якість життя людини.

На його формування можна дивитися під різними кутами. По-перше, як на продукт імпринтингу – відкарбовування в психіці стилю поведінки значущих дорослих. Простими словами: якщо дитину надмірно критикували, в тому числі за звичайні «дитячі» прояви в поведінці, якщо сильно засуджували, булили тощо – вона потенційно сформує доволі жорсткого внутрішнього критика. Мовою схема-терапії, в таких випадках у людини не були достатньо добре задоволені базові емоційні потреби, і задача в терапії – опрацювати цей минулий неприємний досвід, допомогти навчитися бачити ці емоційні потреби і задовільняти їх в здоровий спосіб.

Внутрішній критик також може мати функцію «захисника»: стримувати, заганяти в рамки того, що сприймається як норма. Умовно, якщо батьки сильно сварили за безлад, дитина має сформувати «внутрішнього батька», який заздалегідь налякає покаранням, щоб уникнути реального покарання. Це може бути умовно функціональним з тими, з ким в контакті сформувалося, але ж переноситься на інші сфери, інших людей і може з часом лише множитися і бути абсолютно дисфункційним.

На процес надмірної самокритики також можна подивитися з точки зору звички. Це «прокладена внутрішня дорога», спосіб мислення, нейромережа, яка використовується нами і тим самим підживлюється. Тобто чим частіше ми «ведемося» на цей процес і залучаємось в нього, продовжуючи подібні думки без свідомого аналізу, тим вірогідніше наступного разу ми автоматично оберемо саме такий спосіб ставитися до себе. І тут є задача – вчитися розпізнавати, зупинятися, не залучатися автоматично, а обирати спосіб сприйняття себе і ситуації свідомо і відповідно до реальності, а не до «фантазій внутрішнього критика».

Але сьогодні я подумала: що якщо в ригідності цього процесу є ще певна екзистенційна складова? Людські створіння – дуже вразливі істоти, які усвідомлюють свою смертність, наслідки певних дій, є свідомими різноманітних страждань. Абсолютно зрозумілим є прагнення мати «сильну руку», якусь дорослу фігуру, яка би – хай як жорстко – встановлювала рамки і правила, була гарантом послідовності, безпеки, передбачуваності. Про це вже говорив Фрейд, коли описував «над-я», але він робив акцент на тому, що ключова роль цього процесу – стримувати «воно». Мені ж здається, що роль не тільки в стримуванні, але й в тому, щоб надавати сенс, окреслювати, встановлювати правила, які б робили і світ, і мене більш зрозумілими – хай і ціною психічного здоровʼя та процвітання.

Впевнена, що я не перша, хто має таку думку, проте з такої точки зору мені стає ще більш зрозумілим, якою є внутрішня задача (одна з них) людини, що хоче допомогти собі з самокритикою: цілеспрямовано вирощувати в собі здатність стикатися з невизначеністю, фрустрацією, нерівномірністю та неоднозначністю як себе, так і людей і світу в цілому. Витримувати дискомфорт, який породжений цим, розширювати світогляд, бачити себе як процес (а не фіксоване «я») і допомагати собі зростати і вписувати все нові і нові досвіди в картинку світу.

Зараз вчуся на курсі Trauma-Focused ACT with Dr. Russ Harris, і тут є абсолютно чудове про довіру.

Існує сліпа довіра і усвідомлена довіра.

Сліпа довіра (blind trust) – коли я йду в стосунки і думаю «я просто довірятиму цій людині», і навіть не намагаюсь бути дійсно присутньою в цих стосунках, орієнтуватися в процесі, чи дійсно саме цій людині можна довіряти і наскільки, не проявляю і крихту обережності. Власне, я не є насправді присутня в цих стосунках.

Усвідомлена довіра (mindful trust) – ґрунтується на розсудливості та піклуванні про себе. Коли я усвідомлено довіряю, я дійсно звертаю увагу на цей стосунок, є присутня в ньому, бачу людину-як-вона-є, і звертаю увагу на три речі: щирість, надійність та відповідальність.

Щирість: чи людина дійсно має на увазі те, що говорить?
Надійність: чи людина послідовна і дійсно робить те, про що говорить?
Відповідальність: ми всі робимо помилки, і коли людина зафейлилася в щирості чи надійності, чи може вона взяти за це відповідальність, визнати, вибачитися і виправитися, щоб покрити збитки і забезпечити зменшення таких епізодів в майбутньому?

І, звичайно, ці три якості-навички не є дорогою з одностороннім рухом. Якщо ми культивуємо в собі їх, ми теж можемо бути справді більш вартими довіри.

Давно не робила книжкових рекомендацій, тому ось.

Я не люблю поняття «чоловіча психологія», «жіноча психологія», проте в цьому дописі точно книжки про чоловіків та їхню внутрішню реальність. Я хочу не просто порекомендувати вам літературу – я хочу показати вам ширшу перспективу, яку намагаюсь здобувати сама.

*✨«Why Does Patriarchy Persist?», by Carol Gilligan and Naomi Snider*
Ця книжка дасть занурення в важливий контекст. Патріархат – культура, заснована на гендерній бінарності та ієрархії; система понять чи оптика, котра:
- примушує розділяти людські якості на «чоловічі» та «жіночі», віддаючи при цьому перевагу чоловічим (тому розділення на «чоловічу» та «жіночу» психологію мені неблизьке).
- віддає деяким чоловікам верховенство над іншими чоловіками та всім чоловікам — над жінками.
- проводить різницю між «особистістю» і «стосунками» таким чином, що у чоловіка є особистість, а в жінки в ідеалі особистості немає; при цьому жінки знаходяться у стосунках, які підспудно обслуговують потреби чоловіків.

Не дивлячись на те, що чоловіки мають багато переваг через патріархат, вони також дуже від нього страждають. Авторки стверджують, що патріархат зберігається, бо він виконує психологічну функцію: вимагаючи від нас жертвувати любов’ю заради ієрархії, патріархат захищає від вразливості любові та стає захистом від втрати.

*✨ «Under Saturn's Shadow: The Wounding and Healing of Men», James Hollis*
Чудово продовжує і накладається на попередню книжку, але вже з точки зору юнгіанського аналізу. Джеймс Холліс розповідає про 8 психологічних травм чоловіків, які зʼявляються не лише через певні події в житті конкретного чоловіка – але і через патріархальну культуру загалом.

*✨«The Men on My Couch: True Stories of Sex, Love, and Psychotherapy», Brandy Engler*
Більш легка в читанні, навіть розважальна книжка, з акцентом на дослідження сексуальної сфери. Проте і тут не все так просто: секс далеко не завжди – лише про секс. «Чоловікам можна бути сексуальними і агресивними, проте не можна бути вразливими» – помічаєте червону нитку?
Досліджуючи сексуальні фантазії (або їх відсутність), сексуальні вподобання і сексуальні розлади, можна багато дізнатися про більш глибокі шари внутрішнього світу: особливості особистості, неусвідомлені емоційні потреби та можливості для більшої психологічної зрілості.

*✨«The Intentional Father: A Practical Guide to Raise Sons of Courage and Character», Jon Tyson*
Абсолютно чудова книжка про те, як бути гарним батьком своєму синові, і як допомогти йому перетворитися з хлопчика в чоловіка. Зворушлива, глибока та мудра. І вона в цьому списку, бо дає відповіді на запитання: що ж робити? Я впевнена, що читання цієї книжки і виконання вправ (нехай не всіх), навіть якщо чоловік не має сина, може допомогти зцілювати власні внутрішні рани.

Коли мене перестало трусити і я змогла відірватися від новин (десь після оновлення про те, що в пологовому вдалося врятуватися – і малятам, і мамам, і медикам), я сіла за піаніно.

Вже довший час я просто граю те, що вмію, щоб не забути, і не вчу нічого нового. Але мене заспокоює доторк до прохолодних клавіш, заспокоюють звуки, а ще – відчуття впливу, бо це я – та, хто спонукає звуки народитися.

І от я заземлювалася, поверталася до свого тіла, в ту хвилину, відновлювала відчуття впливу на реальність, дивилася на клавіші – білі і чорні, – і думала про те, як важливо бачити реальність цілою.

Активна пропаганда позитивного мислення (читай: уникнення думати і говорити про все неприємне), гасла «не розповсюджуйте негатив» мають гарний мотив – допомагати справлятися. Проте мають і зворотню сторону: чим більше ми втікаємо від темного боку реальності, тим менше витримки і мужності маємо.

А нам треба плекати витримку і мужність, друзі. Бо якими б дієвими, важливими та корисними не були техніки самозаспокоєння і стабілізації в моменті, в решті-решт мужність – єдине, що довгостроково може допомогти проходити крізь випробування, тривогу та вразливість.

І це відповідь на питання, навіщо я зараз читаю книжку про воєнні злочини в колишній Югославії.

Бо бачити чорні і білі клавіші одночасно – єдиний шанс могти впливати, могти створювати і чути цілісну мелодію.

Декілька кроків – чвакаючі звуки, далі – більш глухі: дощатим сходами – на терасу. Ще пара секунд і низький брязкіт ключів змушує сонний будинок позіхнути великим прозорим ротом.

Я думала, мені захочеться писати ледь не одразу, як зістрибну в напоєний талим снігом ґрунт. Проте перші дні я лише скоса дивлюся на записник і припалий деревʼяною стружкою ноутбук.

Коли приїжджаю в такі місця, як це, коли мене поглинає вогке дихання гір, а рукавички залишилися в іншій машині, в іншому селі, – в іншому самовідчутті, – луна зворушеного серцебиття пробуджує в мені рахманний, погідний зір. Навіть не зір – чуття. Навіть не пробуджує – перетворює мене на нього.

І я відчуваю. Безхмарно, смиренно, тихо.

У текстів, як і у змін, свої закони і свій темп. І тексти, і зміни вдячно відгукуються на сповільнення, уважність, сміливість, повагу та терплячість. Це якось особливо видно на висоті 1100 метрів над рівнем моря, коли довкола – самі лише гори, їхній сміх і гоструваті паростки зими; коли погода розхристана, зухвала і жива.

А щодо внутрішньої погоди, то моя – мʼякий сніг, що безтілесно кружляє в теплому світлі ліхтаря.