Банку закрито, всім дуже дякую 💕💕💕

Відкриваю допоміжну банку для збору моєї доброї знайомої @o.prvdvts. Лесін чоловік служить на донецькому напрямку. Його підрозділ потребує допомоги на ремонт машин, бо покривати цю потребу власними коштами доволі важко.

Мета банки: 35к грн.
Моя ціль: 5к грн.

Прошу всіх небайдужих долучитися донатами, поширеннями, реакціями.

Якщо ви знаходитеся у Львові та хотіли б отримати від Лесі зйомку за донат, можете закинути грошиків на основний збір і написати їй. Умови отримання зйомки у пості на сторінці @o.prvdvts.

https://send.monobank.ua/jar/2sT1N9tACE

Я була нещасливою у великих містах і у маленьких містах,
я через всі ці вулиці несла
свій біль. Ходила довгою дорогою,
записувала лінією друкованою
у телефоні все, що зі мною ставалося.
Я бувала в інстаграмі радісною і в житті радісною.
А бувала в інстаграмі радісною, а в житті пригніченою.
Я мала звичку звинувачувати.
Я зичила
у знайомих книги та не читала їх роками,
але зрештою читала.

Я була чутлива
до чужої думки, хоча здебільшого робила вигляд, що не чутлива.
Я чинила
опір там, де було потрібно, і там, де було не потрібно.
Я відмовлялася від солодкого, але булки з повидлом
і заварний крем займають надто багато місця у моєму серці —
відмовитися не вдається.

Я жила вдома і далеко від дому, колись я навіть жила біля моря.
Я дослідила, що час лікує, нехай не повністю, та лікує.

Я хочу вміти писати тексти і говорити в них не про себе,
але приходить чергове слово,
я придивляюсь — це знову «я».

Переклала текст про спільноту, на жаль, є речі, в яких він вже не зовсім актуальним, але хочеться вірити, що колись знову буде💔

Вони читають вірші під псевдонімами і своїми іменами, під своїми іменами і псевдонімами.
Вона дивні, але красиві, красиві, але здаються дивними,
їх майже ніхто не розуміє.

Нічого поганого не подумайте, у нас тут творче комʼюніті.
Ми всі не знаємо, куди нам йти, куди себе нести,
тому приходимо до бару і читаємо тексти.
У нас тут таке собі братство,
якщо хочете, сестринство.
Всі люди — поети, або всі поети — люди, чи не всі поети — люди?
Якщо чесно, я вже трохи заплуталась,
але хуй із ним.

Якщо у когось вистрілить, ми не стерпимо змін.
Але це, звичайно, за замовчуванням —
не вголос, не в словах.
Я відключу звук, ти даси мені знак,
і у чиємусь домі
ми обговоримо
велич цих бездарностей, нікчемність цих геніїв —
у нас тут творче обʼєднання.

Ми закохуємося один в одного по колу,
обговорюємо Хвильового Миколу,
Винниченка та Пратчета,
повертаємося додому, повертаємося на роботу, повертаємося до реального світу, щоби сплачувати
ці нескінченні рахунки за комунальні послуги, лікарів і таксі.
Ми не такі, як всі,
розриваємося між самозакоханістю та емпатією.
Нічого не подумайте, у нас тут творче комʼюніті —
ми єбануті є.

Це місто тисне, як завузька сукня або маленька людина, в якій після розмов про новини і погоду і сходити нема куди.
Різні кути
споглядання на предмет дійсності
роблять відстані
між колись близькими людьми більшими за тихий океан чи африканську пустелю.
Святе місце пустує,
заповнюю простір сумом.

Місто моєї радості
знаходиться на іншому боці –
країни, реальності, всесвіту,
все не то,
коли не можу пройтись його вулицями,
потупити на станціях його метро.

Час не зупиняється, поки ти береш собі перерву на подумати,
погорювати, перечекати війну,
і тому
я постійно поспішаю,
постійно маю кудись бігти,
збираючи з брухту
своєї нервової системи щось ціле
або принаймні візуально ціле.
Минуле вкривається цвіллю,
але я вперто тримаю
фокус уваги на чому завгодно,
крім дійсно важливого,
з однієї єдиної причини –
я не знаю, що дійсно важливе.

Не пишеться кілька місяців,
але все одно це лишається найважливішим, що зі мною стається.
Вночі на відкритому балконі
розказувати сторонній
людині про свої непрості відносини зі словом.
Якби не було слему,
я сформувалася б як авторка зовсім інакше,
можливо, значно краще (а може, значно гірше),
та хто вже скаже,
що б я створювала
без впливу Зоріної
ще у ті часи, коли вона писала римами,
куди б пливла
у цьому стрімкому потоці словесності
без текстів
Помазана і Мар’ї,
через яку марлю
фільтрувала б свої речення,
якби ніколи не бачила,
як Кир’ян кричить на людей віршами зі сцени.
Впевнена,
зовсім інакші робила б акценти, розставляла коми.
І нехай я ніколи не розуміла текстів Роми,
скептично ставилася до Фрідріха та ОПГ
(хоча кого воно гребе),
кожен із них –
цеглинка будинку моєї творчості,
його двері, вікна і дах,
всі важливі – навіть Середа.

Якби я ніколи не зустріла Інну, мою любу дівчинку,
що б я знала про відчай
і про талант, який не описати жодними величинами вимірювання.
У паралельному вимірі
кавун виходить на сцену з Безпальцевим на голові,
а у цьому – ні.
У цьому до міста приїжджають Левіза з Сергієм
з міста ще більш східного,
щоб розказати нам про нього,
про стадіон “Шахтар” і ті йобані терикони,
і це чудово.
У цьому балерина Науменка
стоїть переді мною майже живою,
розказує свою сумну історію,
і я думаю,
що саме так
виглядає талант.
У цьому Фіалка, тендітна та витончена,
дійсно, що та квіточка,
показала нам
зовсім інший фінал.

Якщо не знати Нату,
який приклад наводити,
коли говориш про щось дійсно варте.
Якби не Савченко, хто б виходив так ефектно до мікрофону, красивий, наче давньогрецький Бог.
Якби не Олена Го,
хто б робив з голосних і приголосних справжню музику,
грався звуками, неначе нотами.
Якби не Морті,
Естер та Оля,
хто б створював у Львові
це тепле відчуття поетичного дому.
Якби не Діма Клімов
(Діма Клімов – це вже рима),
хто б декламував біля градусника,
пам'ятаю це,
наче не пройшло стільки зим.
Каролінин спів, Тюльпин речитатив –
такі свіжі спогади,
настільки поряд все,
що минуле мішається з теперішнім, поезія розчиняється у часі,
і звучить прозорістю, чудесністю Асі.

Коли я вперше побачила Кудя, подумала, що це найгарніша у світі людина,
коли я вперше почула його вірші, подумала, як дивно,
що вони написані не мною,
скільки болю, скільки краси і болю.

У моєму ідеальному світі
ми з Катею
у харківському напівпідвальному барі
спостерігаємо,
як Ельф, якого вже майже відпустило,
розказує правила, набираючи темп,
і сповіщає, що все буде слем.
Ми міняємо порожню тару на повну тару,
і найбільша біда у житті – не пройти до другого туру.

У цій країні нестерпна концентрація болю на метр квадратний,
ця країна знає все про втрати.
Перелякана, бліда, змарніла,
не впізнає власного тіла —
чи мої це руки, вимощені кровʼю,
чи моє це лихо, якому немає кінця-краю?
Як подурніла, а була така краля.
Чи мої це ноги всі в опіках і відкритих ранах,
чи мої кістки ламаються нощно і денно?
Чи на моїх плечах усі ті руїни,
чи у моєму череві догнивають мертві невинні?

Але як зійде сонце над обстріляним містом, і як зійде над містом незайманим,
як покличе гуляти вулицями, де зустріне вітер обіймами,
небагато у чому впевнена, я одне тільки точно знатиму,
що любов — то синонім до рідна країна.

Кажи, що тобі не треба, бо зараз таке не прийнято,
кажи, я не з твоїх ребер, я зовсім окрема нібито.
Кажи, я не хочу родину, дитину та інші традиції,
я в них вірогідно загину, і значить, воно не годиться.
Кажи, я легка і весела, у мене все танці та вірші,
мені що міста і що села з тобою не кращі, не гірші.
Бреши, що не стану складною, чи хворою, чи божевільною,
бреши, буду тільки з тобою. Бреши, доки правда не вигорить,
не стане частиною цілого цей попіл, ці залишки чесного.
Бреши йому довгими зимами, люби його теплими веснами.
Кажи, не боюся самотності, і смерті, і навіть безцільності,
а те, що всередині бореться, всередині хай і залишиться.
Ставай перед ним непохитною стіною, горою, березою,
приймай по ковтку його літери, але залишайся тверезою.

грудень, 2019