Я виросла у дитячому будинку. Чужі люди назвали мене Анжелою. Чужі люди виховували. Сповна я скуштувала гіркого, впереміж із солоними слізьми дитбудинківського та інтернатівського хліба.
Малій мені дуже хотілося в сім'ю. Подруг одну за одною розбирали у родини.
-А тебе додому не візьмуть, бо ти "негритянка"- вдоволено показувала язика Маринка.
Тоді я ще не розуміла, що таке "негритянка"  і чому мене не візьмуть, якщо багатьох уже взяли, як і не усвідомлювала, чому у мене ручки, личко не такі біленькі, як у інших дітей. Я навчилася сама себе захищати, сама давати собі раду, бо знала, що допомоги та підтримки нема звідки чекати.
Коли подорослішала, мені  захотілося якнайшвидше залишити ці ненависні інтернатівські стіни, піти в самостійне життя і довести   всім, що я така сама людина, як інші. Ну й що, що колір шкіри не такий? Але ж на місце   під сонцем претендують усі. І світ так створений Господом, що цього місця всім вистачає.
З одержанням свідоцтва про неповну середню освіту я отримала   на руки особову справу, з якої дізналася, що в мене є брат. Як же я зраділа такій новині! Брат!   Рідна кров… Отже, я не сама в цьому світі!  Я звернулася на телепередачу «Чекай на мене» — і завдяки   журналістським пошукам уперше,   через шістнадцять років, зустрілася з Андрієм. Він — білошкірий, бо рідні ми лише по матері. Він теж зазнав інтернатівського життя, також був подивований звісткою про існування сестри. І навіть шокований, коли побачив «шоколадку» при зустрічі. Але це не завадило нашому подальшому спілкуванню. Почали ми родичатися і взялися за пошуки біологічної матері.
Знайшли її теж за допомогою телепередач і Їздили до неї в гості за кордон. Слід віддати належне цій жінці, що по сплину стількох літ не зачинила перед своїми вже дорослими дітьми дверей — вона слізно розкаювалася і просила вибачення. Ми ж, звісно, простили матері помилки її молодості — мами ж бо потрібні завжди, в будь-якому віці. А тим дітям, які весь час були позбавлені щастя мати  маму — й поготів.

Поділитись історією

Щовечора я повертаюся з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку онучку. Вона із захватом розповідає мені про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживаю від дитячого щебету: голублю дівчинку поглядом, несміливо всміхаюсь, торкаюсь долонею світлого волоссячка. І так стає світло на душі, тривоги та втома відступають. І в котре розумію, що діти- то наше теперішнє та майбутнє, яке точно не дасть нудьгувати.

Поділитись історією

У мене дуже легке ставлення до одягу. Я не з тих, хто купляє одну дорогу річ і все життя в ній ходить. Ні, я купляю багато дешевого одягу. І тут мені друг каже, що з точки зору психології як ти ставишся до одягу, таке в тебе відношення до протилежного полу. І я злякалася, бо я нема- нема та й секонді щось візьму. Щось там раз- раз і с подругою помінялися. Перебираю тепер свою шафу і думаю, що з цим робити. Може й правда змінювати життя починати зі зміни одягу?

Поділитись історією

Гуляли в лісі з собаками та знайшли людину в костюмі Зебри!  Виявився корпоратив на галявині з аніматорами, випили, погуляли, заблукав бідолаха ввечері, переночував у лісі, втратив голову зебри і пішов куди очі дивляться. Бачили б ви квадратні очі собак, коли це диво на нас вигрібло))

Поділитись історією

Будь-яке буває, але такого, ні до, ні після з нами не траплялося.  Зібралися ми якось з братом з'їздити у вихідні на рибалку з дітьми: свіже повітря, намети, уха на багатті і решту принад.  Напросився з нами наш спільний знайомий Грицько – взяли, як не взяти.  Нудно йому, людина розлучена, та й рибалку він сприймає якось по-своєму – випити, висловити своє захоплення як тим, що відбувається, так і природою в цілому, і з почуттям виконаного обов'язку повзти спати.  Нормальний, загалом, чоловік.  Ось і на цей раз не був винятком.
Час близько четвертої ранку, діти сплять у палатці, Гриша давно спить в авто (палатки не визнає принципово), я і брат сидимо біля вогнища, ведемо розмови за життя і неквапом допиваємо пиво.  Краса.  Дивлячись на схід крізь верхівки високих сосен, проглядається ледь помітна передсвітальна смужка – година і з'явиться сонце.  І тут, з боку болота, долинає трохи чутний рик.  То знову з'явиться, то раптом різко обірветься.  Ми з братом переглянулись:
— Та ні, не може бути, — сказав спантеличений брат.
— З боку болота навряд чи, якщо з бору приперся, — припустив я.
— Не ходили вони тут ніколи.  Ходімо, побачимо, — додав я.
Взявши по сокирі, ми висунулися до автомобіля - він стояв трохи вище осторонь.  І знову пролунав тривалий і утробний рик.
- Материй, с@ка, - резюмував трохи чутно брат, перекладаючи сокиру з руки в руку.
Підійшовши до авто, ми зупинилися, і почали вдивлятися в ледве світліший ліс.  З озера віяло ранковою прохолодою, недопите пиво грілося біля багаття.
Я притулився до машини, прислухаючись до тихого літнього лісу.  Раптом авто захиталося, повертався Грицько.  І одночасно з нього долинув Гришин утробний храп...
Навіть наш із братом ржач не зміг розбудити цього "кабана".

Поділитись історією

На травневі свята ми вирішили виїхати на природу.  Погуляли ми добре, деякі навіть дуже добре.   Коли ми вже вирішили, що настав час повертатися додому, один з тих хто дуже добре (Льоша) погуляв вирішив, що йому все ще мало і вирішив піти поплавати (травень місяць, температура градусів 10, не більше), відмовляли ми його всією компанією.  Начебто відмовили.  І тут якимось дивом (інакше я це назвати не можу) його мобільник летить у воду, в очерети.  Льоша (це той, який ще 2 хвилини тому дуже хотів купатися) видає фразу: — Ну і хто полізе за моїм мобільним телефоном?  Давайте, чи що, тягнути жребій?  На що чоловіча частина нашої компанії чемно йому нагадала, що це він хотів купатися, і він з ними зрештою погодився.  Поліз він у воду, а там де впав мобільник — очерети і вода каламутна, взагалі нічого не видно, стояв він стояв, а потім видає ще геніальнішу фразу: — Ну подзвоніть мені хтось на мобільний, він там (у сенсі в  воді) завібрує, пустить бульбашки і я його швидко знайду!
Мобільний він все-таки знайшов. Через годину.

Поділитись історією

Мені було років 10, приїхала на літо до бабусі до села.  Гуляли з сестрами біля лісу, там будинок стояв згорілий.  Я допитлива була, полізла туди, а сестри залишилися, кажуть, це відьмова хата.
Я пішла сама.  В одній кімнаті були дві дівчинки маленькі, у світлих сукнях трохи сажею забруднені.  Одна із лялькою.  Я говорю, що чого ви тут граєте, виходьте на вулицю.  А вони мені: "Ми не можемо, ми тут згоріли!"
Блін, пишу, а волосся дибки від спогадів((
Потім дізналася, що там справді згоріла сім'я із двома дітьми.  Жінка була знахаркою, подейкують, що їх підпалили.

Поділитись історією

Років п'ятнадцять тому чоловік втратив посвідчення водія.  Перерили всю квартиру та машину.  Зникли й усе тут.  Здобув тимчасові права.  З ними з'їздили машиною на море.  Згодом тимчасові замінили на постійні.  Минуло близько двох років із того моменту. Одного ранку пішов у гараж за машиною і бачить на пасажирському сидінні лежить зникле посвідчення, хоча напередодні, коли ставив машину в гараж, на цьому сидінні нічого не було!  Шок був неймовірний!

Поділитись історією

На уроці домоводства вивчали тему – як крохмалити комірці та манжети (справа була давно, у 80-х).  Завдання з цієї теми було видано і додому.  Власне, що було зроблено: розвела крохмалю загалом у відрі.  Здається, я крохмалила все, що можна, але розчин так і не зменшувався.  Виливати його було шкода.  Раптом мені спало на думку порадувати тата.  Я зібрала всі шкарпетки, які тільки-но знайшла в будинку і старанно накрохмалила їх.  Була зима, вирішила розкласти шкарпетки на батареї, щоб вони швидше висохли.  Все це сталося вже надвечір, коли батьки спали.
Вранці тато прокинувся і, як завжди, поспішав на роботу.  Де ж були шкарпетки?  Я радісно оголосила: "Тату, ми на уроці домоводства вивчали, як крохмалити одяг, і я накрохмалила твої шкарпетки!"  Ви можете собі уявити, що трапилося з цими шкарпетками за ніч?  Папа побачив їх, і його реакція була просто бомбічною: "Ну і що мені тепер робити із цими БУМЕРАНГАМИ?"

Поділитись історією

А я своє дитинство згадав.  Далекий 1981. Мені було 5, брат тільки народився.  Жили небагато.  Тато після народження брата "пішов за цигарками".  Мати одна двох малолітніх виховувала, плюс її бабуся паралізована на ній "висіла". Загалом на якісь заощадження вирішила мати порадувати себе.  І купила собі  шапку з мпесця на зиму.  Тут хтось із рідні прийшов.  На кухні сіли чай пити.  Ну я і вирішив похвалитися маминою покупкою.  Натяг на себе і почав красуватися перед гостями... біля газової плити. Коли гості відчули запах паленої шерсті песцової, на шапці вже красувалася хороша така "лисина" з дорослий кулак.  Мене не били.  Мати навіть не лаялася.  Але як казала – всю ніч потім проплакала.  Залишки шапки де поділися вже ніхто не пам'ятає.

Поділитись історією