У дитинстві зі мною іноді няньчився дідусь. І ось ми з ним сідали пити чай. Мені було чотири роки. Він нарізав білий хліб, мазав вершкове масло і зверху мед! Мед таким добрячим шаром, що пальці бруднилися! Це один з тих спогадів, які залишаються чіткими крізь роки, коли багато іншого стирається. Зараз мені 30. Коли залишаюся вдома без солодощів, згадую це блюдо. Витягаю хліб, масло, мед. Боже! Це ж у сто разів смачніше, ніж будь-які солодощі зараз! Дякую, дідуню!

Поділитись історією

Я зараз нікому не даю свій номер телефону. Багато вважає це за дурість, але один випадок змусив мене поглянути на "безневинний" обмін номерами по іншому.
Так от. Ні для кого не секрет як зараз в основному знайомляться люди. Правильно, в інтернеті. Познайомилась я з хлопцем, дуже приємний в спілкуванні, переписувалась днями. Запропонував зустрітися. Поки все по стандарту. Київ місто велике і знайти один одного важко, особливо коли ви ні разу не бачились. Обмінялись телефонами для зв'язку.
Підійшовши до місця побачення і побачивши це... А потім почувши його голос. Хотілось втекти. Взагалі я дуже толерантна, але тут не було слів. Фото були кількарічної давнини і від того хлопця не лишилося вже нічого. Але суть не в цьому.
Я намагалася якнайшвидше злитися із цього побачення. Він буквально мене не відпускав. Благо він жива людина, і його покликала природня потреба. Я швидко схопила речі і вискочила з ТЦ, добре що метро прямо під ним. Він мене не наздогнав би якщо навіть дуже хотів.
Адресу і будь-яку іншу інформацію окрім номеру телефону я не давала. Заблокувала його одразу скрізь де могла, бо те як він мене утримував в кафе уже лякало.
Колишній рід його діяльності, як виявилось, лишив йому багато можливостей і з одного номеру телефону він зміг витягти все. Буквально все, навіть імена моїх батьків. (І вам по секрету, якщо ви подавали електронні заяви для вступу, то вас можна легко знайти де ви навчаєтесь, просто погугливши ваше ПІБ.)
Він не давав мені проходу, ловив мене перед універом, біля дому. Телефонував з чужих номерів. Благо я живу в чудовому районі, де прямо поруч всі правові структури. Одного дня він знову стояв біля мого будинку і запримітивши мене почав швидко йти в мою сторону. Я вчепилася в першого ліпшого поліціянта і почала волати, щоб він забрав від мене цього чоловіка, бо він мене переслідував. Так як біля мого дому поліція, ми всі заочно, а з деякими особисто знайомі, бачимось кожного дня і навіть вітаємося. Його забрали в один кабінет, мене в інший. Це вже була точка кипіння. Переписки я ніколи не видаляю і це дуже знадобилося. Він почав писати жахливі речі. Я подала всі переписки, де було видно, що ніякої інформації про себе я не надавала, що він мені погрожує. Не були б ми знайомі зі слідчим, можливо б нічого не робилося, але тут він зробив свою роботу. Завів того неадеквата, пояснив, що той попав одразу на декілька статей, і якщо я напишу заяву, йому буде непереливки. Він людина боягузлива, тому в усьому зізнався і слізно просив не писати заяву. Я її все-таки написала, залишила всі докази і сказала, що в разі повторення ситуації, справа буде запущена. Ті перелякані очі я не забуду ніколи, як і ті кошмари, що потім снилися мені ночами.
Тому я нікому ніколи не даю свій номер телефону.

Поділитись історією

Сходили з подругою на концерт. Після вирішили взяти перекусити і засісти на лавочку в найближчому дворі, щоб поділитися враженнями та перевести дух. Проходимо біля гаража, вже сутеніє. Я бачу, що хтось лежить і не ворушиться. Кажу: "А раптом мертвий, підемо подивимося?". І на всю вулицю: "Та живий, бл*ть, живий!" Ми аж заверещали..

Поділитись історією

Я виросла у дитячому будинку. Чужі люди назвали мене Анжелою. Чужі люди виховували. Сповна я скуштувала гіркого, впереміж із солоними слізьми дитбудинківського та інтернатівського хліба.
Малій мені дуже хотілося в сім'ю. Подруг одну за одною розбирали у родини.
-А тебе додому не візьмуть, бо ти "негритянка"- вдоволено показувала язика Маринка.
Тоді я ще не розуміла, що таке "негритянка"  і чому мене не візьмуть, якщо багатьох уже взяли, як і не усвідомлювала, чому у мене ручки, личко не такі біленькі, як у інших дітей. Я навчилася сама себе захищати, сама давати собі раду, бо знала, що допомоги та підтримки нема звідки чекати.
Коли подорослішала, мені  захотілося якнайшвидше залишити ці ненависні інтернатівські стіни, піти в самостійне життя і довести   всім, що я така сама людина, як інші. Ну й що, що колір шкіри не такий? Але ж на місце   під сонцем претендують усі. І світ так створений Господом, що цього місця всім вистачає.
З одержанням свідоцтва про неповну середню освіту я отримала   на руки особову справу, з якої дізналася, що в мене є брат. Як же я зраділа такій новині! Брат!   Рідна кров… Отже, я не сама в цьому світі!  Я звернулася на телепередачу «Чекай на мене» — і завдяки   журналістським пошукам уперше,   через шістнадцять років, зустрілася з Андрієм. Він — білошкірий, бо рідні ми лише по матері. Він теж зазнав інтернатівського життя, також був подивований звісткою про існування сестри. І навіть шокований, коли побачив «шоколадку» при зустрічі. Але це не завадило нашому подальшому спілкуванню. Почали ми родичатися і взялися за пошуки біологічної матері.
Знайшли її теж за допомогою телепередач і Їздили до неї в гості за кордон. Слід віддати належне цій жінці, що по сплину стількох літ не зачинила перед своїми вже дорослими дітьми дверей — вона слізно розкаювалася і просила вибачення. Ми ж, звісно, простили матері помилки її молодості — мами ж бо потрібні завжди, в будь-якому віці. А тим дітям, які весь час були позбавлені щастя мати  маму — й поготів.

Поділитись історією

Щовечора я повертаюся з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку онучку. Вона із захватом розповідає мені про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживаю від дитячого щебету: голублю дівчинку поглядом, несміливо всміхаюсь, торкаюсь долонею світлого волоссячка. І так стає світло на душі, тривоги та втома відступають. І в котре розумію, що діти- то наше теперішнє та майбутнє, яке точно не дасть нудьгувати.

Поділитись історією

У мене дуже легке ставлення до одягу. Я не з тих, хто купляє одну дорогу річ і все життя в ній ходить. Ні, я купляю багато дешевого одягу. І тут мені друг каже, що з точки зору психології як ти ставишся до одягу, таке в тебе відношення до протилежного полу. І я злякалася, бо я нема- нема та й секонді щось візьму. Щось там раз- раз і с подругою помінялися. Перебираю тепер свою шафу і думаю, що з цим робити. Може й правда змінювати життя починати зі зміни одягу?

Поділитись історією

Гуляли в лісі з собаками та знайшли людину в костюмі Зебри!  Виявився корпоратив на галявині з аніматорами, випили, погуляли, заблукав бідолаха ввечері, переночував у лісі, втратив голову зебри і пішов куди очі дивляться. Бачили б ви квадратні очі собак, коли це диво на нас вигрібло))

Поділитись історією

Будь-яке буває, але такого, ні до, ні після з нами не траплялося.  Зібралися ми якось з братом з'їздити у вихідні на рибалку з дітьми: свіже повітря, намети, уха на багатті і решту принад.  Напросився з нами наш спільний знайомий Грицько – взяли, як не взяти.  Нудно йому, людина розлучена, та й рибалку він сприймає якось по-своєму – випити, висловити своє захоплення як тим, що відбувається, так і природою в цілому, і з почуттям виконаного обов'язку повзти спати.  Нормальний, загалом, чоловік.  Ось і на цей раз не був винятком.
Час близько четвертої ранку, діти сплять у палатці, Гриша давно спить в авто (палатки не визнає принципово), я і брат сидимо біля вогнища, ведемо розмови за життя і неквапом допиваємо пиво.  Краса.  Дивлячись на схід крізь верхівки високих сосен, проглядається ледь помітна передсвітальна смужка – година і з'явиться сонце.  І тут, з боку болота, долинає трохи чутний рик.  То знову з'явиться, то раптом різко обірветься.  Ми з братом переглянулись:
— Та ні, не може бути, — сказав спантеличений брат.
— З боку болота навряд чи, якщо з бору приперся, — припустив я.
— Не ходили вони тут ніколи.  Ходімо, побачимо, — додав я.
Взявши по сокирі, ми висунулися до автомобіля - він стояв трохи вище осторонь.  І знову пролунав тривалий і утробний рик.
- Материй, с@ка, - резюмував трохи чутно брат, перекладаючи сокиру з руки в руку.
Підійшовши до авто, ми зупинилися, і почали вдивлятися в ледве світліший ліс.  З озера віяло ранковою прохолодою, недопите пиво грілося біля багаття.
Я притулився до машини, прислухаючись до тихого літнього лісу.  Раптом авто захиталося, повертався Грицько.  І одночасно з нього долинув Гришин утробний храп...
Навіть наш із братом ржач не зміг розбудити цього "кабана".

Поділитись історією

На травневі свята ми вирішили виїхати на природу.  Погуляли ми добре, деякі навіть дуже добре.   Коли ми вже вирішили, що настав час повертатися додому, один з тих хто дуже добре (Льоша) погуляв вирішив, що йому все ще мало і вирішив піти поплавати (травень місяць, температура градусів 10, не більше), відмовляли ми його всією компанією.  Начебто відмовили.  І тут якимось дивом (інакше я це назвати не можу) його мобільник летить у воду, в очерети.  Льоша (це той, який ще 2 хвилини тому дуже хотів купатися) видає фразу: — Ну і хто полізе за моїм мобільним телефоном?  Давайте, чи що, тягнути жребій?  На що чоловіча частина нашої компанії чемно йому нагадала, що це він хотів купатися, і він з ними зрештою погодився.  Поліз він у воду, а там де впав мобільник — очерети і вода каламутна, взагалі нічого не видно, стояв він стояв, а потім видає ще геніальнішу фразу: — Ну подзвоніть мені хтось на мобільний, він там (у сенсі в  воді) завібрує, пустить бульбашки і я його швидко знайду!
Мобільний він все-таки знайшов. Через годину.

Поділитись історією

Мені було років 10, приїхала на літо до бабусі до села.  Гуляли з сестрами біля лісу, там будинок стояв згорілий.  Я допитлива була, полізла туди, а сестри залишилися, кажуть, це відьмова хата.
Я пішла сама.  В одній кімнаті були дві дівчинки маленькі, у світлих сукнях трохи сажею забруднені.  Одна із лялькою.  Я говорю, що чого ви тут граєте, виходьте на вулицю.  А вони мені: "Ми не можемо, ми тут згоріли!"
Блін, пишу, а волосся дибки від спогадів((
Потім дізналася, що там справді згоріла сім'я із двома дітьми.  Жінка була знахаркою, подейкують, що їх підпалили.

Поділитись історією