У тимчасово окупованому Севастополі 13 листопада ліквідували керівника штабу ракетних кораблів ЧФ РФ Валерія Транковського.

За даними джерела УП у спецслужбах, підрив автомобіля керівника штабу 41-ї бригади ракетних кораблів та катерів ЧФ РФ Транковського - успішна спецоперація Служби безпеки України.

Хоча, знаєте, певно зовсім не легше величатися мешканцям села біля засніженого Мурманська, яке називається Африканда. З якого біса його так назвали – так і не вдалося з’ясувати. Зрештою, як і те, чого дєрєвня в Башкірії носить назву Марс. Ну, але там хоч із самоназвою жителів усе зрозуміло.

Але насправді всі ці назви можуть іти в іркутські Зады чи в тюменську Вагину. Бо є на болотах село над селами, дєрєвня над дєрєвнєй! І знаходиться вона в Пермському краї. І ім'я їй – Путино! Підозрюю, село давно вже могло стати центром краю, але у москві ніяк не наважаться на такий крок, бо скандал із ревнощів можуть спричинити жителі сусідньої дєрєвні Тупица.

Чим далі наші просуваються в глибину Росії, тим дивнішими стають назви звільненених населених пунктів. Очевидно, їх ще доведеться переіменовувати подалі від встиду, але наразі просто нагадаю "дослідження" назв русскіх дєрєвєнь і пасьолков.

Конец, Вагина і Рыжесиденье, або як болотяні люди називають свої села.

Добрі люди зауважать, що дивні, смішні, незрозумілі чи навіть придуркуваті топоніми можна зустріти у кожній країні світу без винятку. Безперечно, що так. Достатньо глянути на карту нашої України. Але тут ключове слово «зустріти». Бо переглядаючи мапу московії, їх не можливо... не зустріти.

Звісно, що я не вивчав топоніміку кожного болотяного регіону, а скористався їхніми ресурсами, які вже промоніторили, обговорили та висміяли. Хоч у чомусь кікімерці можуть знадобитися…

Розпочну із назви села, яка мені найбільше прийшлася до душі. Уявіть, що не де-небудь у Мухосранську, а в Московській області люди живуть у селі Центральная усадьба совхоза имени 40-летия Великого Октября (тут і далі подаватиму назви в оригіналі). От, блядь, як вони документи заповнюють? В принципі мене більше нічого не цікавить, навіть те, як вони себе називають. Хоча ні, цікавить: чи ображаються жителі Верхненовокутлумбетьево и Старокозьмодемьяновского, що у їхніх сіл ненайдовші назви? Не мали би, бо, як не крути, а горде «Я – верхненовокутлумбетьевец» хоч вимовити якось можна.

Загалом болотяний народ не особливо вигадливий у топонімах населених пунктів. Із орієнтовно 160 тисяч топонімів близько 40 відсотків повторюються. Не люблять там їбати собі мізки всіляким непотребом. Хай буде сота Александровка, чи двохсота Ивановка. І це може до кращого, бо ті, хто до назв своїх поселень підійшли творчо, такої хуйні понавигадували.

От чим, приміром, керувалися люди, називаючи своє село Конец? Добре, якби одне, а то ж по московії цілих вісім Концов, два з яких у Вологодській області! Хоча, як на мене, два Конца на Вологодщині – таки краще, ніж одна Вагина в Тюменській області. Хоча відповідь місцевих на запитання «Звідки ти родом?», звучить доволі правдиво і безапеляційно. Щоправда, мешканці Широкой Щели із Краснодарського краю перед тюменськими не спасують…

Московит не був би московитом, якби не увіковічив у топонімах сраку у її різних лінгвістичних іпостасях. Так, в Іркутській області є село Зады, у Псковській – Попки та Рыжесиденье.

Гідну конкуренцію вище вказаним топонімам може скласти Хренище із Воронезької області. Погодьтеся, що топонім явно масштабніший, ніж банальний Хреново, яких на болотах аж сім. Дивно, що з таким творчим підходом на всю Кікімерію зафіксовано лише одне селище Лобок – на Псковщині.

Похвально, що у багатьох населених пунктах креативні кікімерці відобразили свою національну вдачу. До прикладу, Лохово в Іркутській області гідно конкурує із селом Лох в Саратовській області, і разом вони складають гідну конкуренцію селам Дурное та Вата (Тюменська область) і псковським Недомеркам.

У деяких назвах болотяні люди з любов’ю та цілком усвідомлено рефлексують про свою батьківщину: Неволино (Тюменська область), Косолапово (Удмуртія), Горе-Грязь (Ярославська область) і Дно із суперкреативної Псковщини.

Національні традиції теж добряче вкорінені у болотяних топонімах. Село Дед-Кабак на Псковщині за вишуканістю назви цілком гідно конкурує із сусіднім Торчиловом, підярославським Бухаловом, Перебором у Владімірскій області чи дєрєвнєю Бодуни на Смоленщині.

Немов для того, аби нагадати світові, що московити люд побожний до неможливості в Кемеровській області село назвали Антибес. Можливо, таких рускоправославних назв колись було побільше, однак їх впевнено витіснили топоніми совєцької доби. Більшість із них зберігаються донині, перетворюючи карту расєї-матушки на суцільний анекдот. Просто перелічу деякі: Батарейка, За Родину, Трудовая Армения, (всі у Краснодарському краї) і посьолок Политотдельский (Тюменська область). Ледве стримуюся, аби не розридатися над складною самоідентифікацією батарейок, політотдєльцев і трудовоарменічан, чи хрен зна, як воно правильно.

На думку тамтешніх краєзнавців, ці залишки належали не кому іншому, як польсько-литовським окупантам і Сусаніну. Очевидно, костромські чиновники в дитинстві переслухалися казки про Алі-Бабу та сорок розбійників.

Хоча ця історія могла би і проканати, якби приблизно в той же час мерія Костроми та її штатні археологи з краєзнавцями не доповіли в столицю, що знайшли на старому місцевому цвинтарі могилу Івана Сусаніна. Того самого, що був убитий у гремучих болотах. Або в дєрєвнє Дєрєвєнька. Ну або хрен знає де убитий, якщо жив.

Цього вже виявилося занадто навіть московським злодіям. Не розгледівши у цій археологічно-історичній історії перспектив власного заробітку, московські послали костромських нахуй і на тому істерія довкола імені Івана Сусаніна стихла.

До речі, у Костромі по нині існує Музей подвигу Івана Сусаніна. Що там показують, запитаєте? А там стенди з фотками 57 земляків, котрі повторили ратний чин Івана. От, блядь, таке враження, що всі, хто в якийсь спосіб воював з московитами, мусів першим ділом знайти сільського мужика і відпиздячити його за те, що він не в курсі, в якому бункері ховається його государ.