Я сьогодні піду

*Я сьогодні піду, та промінням мій дотик воскресне,
Ти відчуєш його, притуливши печаль до вікна.
Я сьогодні піду, бо мій скарб перетворюють в безцінь,
Бо за сяяння душ я майбутнє сьогоднє віддав.

Я сьогодні піду, наче дим, що зникає безслідно,
І до неба пройду, припаду до незнаних ікон.
Я сьогодні піду, віднесе мою тінь спраглий вітер,
Бо настане та ніч, аби місяць востаннє зійшов.

Я сьогодні піду, став для людства загубленим сином,
Де один проти всіх, там пора замінити світи.
Я сьогодні піду, хоч насправді ні в чому не винен,
А нечистий провину із глини неправди зліпив.

Я сьогодні піду, не тримаючи в торбі образи,
Не вродився ще той, кого доля у попіл не стре.
Я сьогодні піду. Накривайте столи же одразу,
Роздеріть на цитати мою підлаштовану смерть.*

© Іван Добруцький
#вірш

Хмари мурують янголів

*Хмари мурують янголів в храмах небес безкрайніх.
Марно шукати відповідь там, де мовчить питання.
Погляд мандрує обрієм — пошук нових завітів,
Крає буття хворобою надто жорстоке літо.

Треба надалі рухатись, знати б куди та звідки.
Янголи в небі журяться, ці співчутливі свідки.
Знаю, заплачуть зливами, схлипами небайдужих.
Треба ставати сильними — кволих тягар розрушить.

Треба дуель з знемогою — праця кує характер.
Треба молитись Богові, щоби печаль здолати.
Неба крихкі апостоли, дякую за розмову,
Хай і без слів, бо з Господом, тишею теж говорять.

Гарно стають портретами чисті мольберти неба —
Хмари, допоки стертими вітром не будуть. Все би
Знèсло недобре пòдувом: біди, печалі, сльози.
Хмари мурують òбрази янголів-чудотворців.
©* Іван Добруцький
#вірш

Дорога

*Кров'ю окроплю дороги, що хилять до мандрів.
Доля стріча то горою, то ровом. Немарно
Капці взував та думки шнурував, бо бажання
Вранці женуть в манівці. І нехай не востаннє
Стопи камèні фарбують червонцем, а сонце
Цілить у очі проворним промінням, та що це?
Біль замовчав. І живильно вродилася злива.
Влила вмить сили, хоч я й не просив. І красиво
Томні дерева омили розпатлане листя,
Душі пречисті це листя. І стежка пречиста
Ноги розлогі веде до новітніх початків.
Дякую Богу за ще один крок до світанку.
Дякую Богу за квіти в нових починаннях,
Фрукти кохань і бажань. Хай занадто безкрайня
Спершу здається ця стежка, що долею зветься.
Врешті ж у Рай приведе, най і в пекло, де мрець я.
Може, у спину плюються, не знаючи суті,
Боже, я не ображаюсь, мій вибір — забути,
Тихо простити і йти по камінню до краю,
Пальці зросити росою і кров'ю страждальця.

Плани горланять, та поки є я і дорога.
Щастя — за рогом.
Ведіть мене, ноги,
До Бога.*

© Іван Добруцький
#вірш

Ніжність

Ніжність - це перші бруньки, що вдягають дерева.
Проліски смілі, що тілом скресають сніги.
Яблуні цвіт, що танцює із вітром шалено,
Шлюпка самотня та море, що штиль зупинив.

Ніжність - дівча, що чекає давно на пероні
Потяг з коханим. Пташки у калюжах малі.
Перший букет, в нім - ромашки й волошки спросоння,
Танець в просторому залі, проміння на склі.

Перші обійми, слова, поцілунок, опіка,
Тремор метелика крил і тремтіння повік.
Ця непомітна очам оксамитова плівка,
Місяць-рогалик, що доброї ночі прорік.

Очі кохання, бажання у них захлинутись,
Холод мережив на щойно замерзлому склі.
Руки холодні під кофту, спідниць абажури,
Ноги холодні об ноги твої у теплі.

Грітися нашим теплом, несміливо торкати
Першу сторінку нечитаних поки книжок.
Сонними вдвох готувати ранкові сніданки,
Щоки твої цілувати торканням думок.

Чай готувати тобі із лимоном та медом,
Печиво із імбиря та горіхів пекти.
Спати вкладати дитя, накриватися пледом,
Мушлі приклавши до вуха ловити мотив.

Мчати босоніж ногами по вранішніх травах,
Пальці дорогами клавіш мандрують твої.
Ґудзики до сорочок не нових пришивати,
І колискові співати, немов солов'ї.

Слухати, як ти читаєш мені свої вірші,
Часом жалітись на шквал нісенітних проблем.
Йти до зубного з тобою, бо трохи боїшся,
Руки твої цілувати під теплим дощем.

Усмішка мила та шепіт морської води,
Пальцями хвилі торкаюсь,
                               бо ніжність - це ти..

© Іван Добруцький
#вірш

За маскою хаосу

Цей хаос - лиш маска. Почати спочатку
Планують давно чаклуни-глобалісти.
Безумні творці світового порядку
Готують людей, аби мати що з'їсти.

Розводять вогні революцій і воєн,
Вкидаючи душі, мов груди вугілля.
Заради білила сторінки нової,
Щоб дужим кайданам корилися вільні.

У масці бедламу планета сьогодні,
Бо ті, що над нами, зіграли у нарди.
А ми - камінці на краєчку безодні,
Дрібні каганці без свободи палати.

Так хочеться здерти цю хаосу маску
Зі шкірою враз із обличчя тирана.
Допоки живі - треба встигнути вчасно,
Людина, як лід, непомітно розтане.

Як маску оманну жбурнемо додолу,
Розквітнуть сади і поля заколосять.
Кидатись людьми не дозволим ніколи,
Осяяні сонцем у вранішніх росах.

© Іван Добруцький
#вірш

Дрібниці

Брехню щоразу зіткано із правд,
Дорогу в пекло встелено квіткàми,
На дні гріхи приховує ріка. Ми -
Наслідки неправд,
                              порад
                                     і зрад,
Ми - листя, що розкидало вітрами.

Ладнає дружбу спільний інтерес,
Кохання зшито з зустрічей раптових.
З бузковим квітом у волоссі... Хто ви?
А потім буде текст.
                             І секс.
                                  Воскрес.
Лиш той, хто вмер, життя знаходить знову.

Зростає хліб у струджених руках,
З журбою радість... Зичу я в Олеся...
Бо з цих дрібниць складаюсь і увèсь я,
В нових думках -
                        містках
                                 поміж рядка,
Сховалось моє серце...Чуєш, б'ється?..

А що є вірш? Відлуння ніжних душ,
Повітря, що вдихаєш недаремно.
Нові сліди. Не віриш? Проведу.
Читай в саду
                    цю душу молоду,
Бо скибки серця вимочив в катренах.

© Іван Добруцький
#вірш

учасник 1, фінал ?

Initiatus

1. Наставник

《Прижиттєве рядно вишиваємо з нитки омани,
Нечестивий прибій добродушних занурить в пітьму.
Богомільних нечистий спокусить, жорстокий — поранить,
Споконвіку святих виганяли під дощ і під глум.

Соціальна машина в стократ перевищила швидкість,
Скерувати кермо до свободи спромоги катма.
Це глуха вічноніч — і просвітлень поснулим не видко,
Бо й столітнього дуба настирливий вітер ламав.

І тому збудував я святиню під поглядом Бога,
В неї стелею небо, а стіни — шеренги рослин.
В ній джерела для спраглих і золото сонця убогим,
А для кращих нащадків я книгу в мабутнє розкрив.

Вас знайшов в інтернеті — тенетах гріховного світу,
На портретних світлинах побачив світила очей.
Зрозумів, що зустрівши, зумію блаженство відкрити,
Відродивши єство, що пекельний не гриз іще черв.

Запакуйте в торбину хлібину та пляшку Кагору,
Відчиніть свою справжність й світанком приходьте у ліс.
А листа запаліть, бо рукописи тайни говорять,
І пізнаєте радість, змиваючи спокоєм злість.》

1. Світлана

Чаша віри пуста —
Сум'яття опустилось на плечі.
Та вручили листа —
Дивовижно і вельми доречно
Він спасінням настав.

У раптових рядках
Розтеклася росинками радість.
Наче хмарка легка
Чи троянда в Едемському саді,
Так душа розцвіла.

В лабіринтах чекань
Білий лист, мов клубок Аріадни.
Я — сестра Жанни д'Арк,
Як і кожна з жінок, що принадив
Їх фінал, наче старт.

З першим півнем вдалось
Запустити проміння у склери.
Вийшла я на мороз,
Де дорога проводить у двері
З сяйвом тисячі сонць.

Праліс тіло украв,
Щоб навчилась я жити уміло.
Між смарагдових трав
Заховалися крильця від лілій.
Починалася гра...

1. Світанкова зоря

В пащі лісу п'ятірка жінок зустрічала світанок,
Плоть і кров принесли, як торбини із хлібом й вином.
Їх пожертви — єства, та з кінцем і початок настане.
Для нового життя воскресати не можна зарано,
Бо зупиниться час тим, хто світло шукає давно.

Йшов наставник до них — і сміливість підкреслював кроком.
"Станьте в коло!" — гукнув, видноколом співала луна.
Пастор ножиці з сумки дістав, ті, що з лезом широким,
І зістриг жінкам коси — у сльози занурив їх спокій,
Розпочався обряд, що тривав, як в безумця у снах.

Наказав розламати хлібці, щоб земне розкришити,
Так закушують кров — п'ять красунь частувались буттям.
"Роздягайтесь!" — провидець вмоляв: і добротно пошиті
Впали сукні до ніг — приміряв розтривожений вітер,
Та мудрець розвів ватру й плахіттям його згодував.

П'ять загублених душ, як і тіл, позбувались полону.
Громовиця зійшла — застогнала назустріч земля.
Від знущань суєти поверталися долі до лона,
До нагої краси доторкнувся розбурханий холод.
Вісник книгу відкрив, словом Бога немов промовляв.

1. Наставник

Обміняте земне на безплотське,
У обійми природи пірніть.
Доторкніться до лоску пір'їн,
Крила янголів кращі за злото.

Темні шати кидàйте додолу,
Під дощами змиваючи грим.
Так душа свою сутність уздрить,
Перероджена в щастя споквола.

Хай вино поєднається з світлом,
Хліб насущний — зі здобою тіл.
Щоб зів'ялі літа молоді
В чистім лісі раптово розквітли.

Хай багаття до крайнощів приску
Всі печалі й гріхи спопелить.
Бо столітнє життя — то лиш мить,
Обривається струнами різко.

Цей обряд я провів для одного:
Щоб явився Господь — і не щез.
Непримітним очам вітерцем
Щоб пройшла поміж вас ласка Бога.

1. Світлана

Громовиця зійшла —
і по травах пройшлася рубанком.
Я й четвірка жінок,
в землі дірка — і шок
розчиняв нас п'ятьох до останку.
Тріснув ґрунт поміж нас,
я пірнула у тріщину свята.
Птах вернувся в гніздо,
світ погас, щоб світанком настати.
Пристань покликала в лоно.
Іноді виходи — смерті.
Тіла немає — нема що калічити й дерти
до квіту відновлень.

Як і кожна із ран,
заросли лісу шрами — й постала
я у тілі новім.
В бур'янах,
між росинок печалі
встала квітка-душа.
Тільки небо — найширше вікно.
Квітне шов, відновилась колиска.
І до Бога дорога
так близько.

Я тепер напоєна світлом.
Я тепер легка і тендітна.
Щастя — у простім існуванні.
Я тепер пречиста і рання.

Єдина зірка

Твоя єдина зірка шукала в небі місця,
Та тиху гавань рідко знаходять в неба східцях.
Тож зірка з неба впала,
В сузір'ях місця мало -
В пустелі запалала.

Твоя єдина зірка чомусь потрохи гасне,
Бо й на землі їй мілко, мов зайва та невчасна.
Загублена в пустелі,
Піски тут вітром мелять,
Нема тут їй оселі.

Твоя єдина зірка щоднини тільки чахне,
Кому до неї діло? Болять лиш власні рани.
До скроні би вінчестер,
Про зірку дбав лиш Честер,
Та й він вже не воскресне...

#вірш