настане день і ти зрозумієш, наскільки марна твоя гордість.
але час назад не повернеш. буде надто пізно.

- чи знаєш ти, що таке кохання?
- я кохала. і кохання моє була шалене. я кохала її бездонну душу. за ті очі, в яких щоразу тонула. за той низький оксамит, що пестить слух. я кохала, справді чисто і ніжно. я цінувала, справді сильно і міцно.
чи знаю я, що таке кохання? часом задаюся цим питанням. і любити — не дивитися лише на те, що зовні. адже любити це знати, що відбувається всередині.

я люблю самотність. люблю це відчуття — сидіти одній, дивитися на зірки, робити те, що хоче душа і не думати про те, що скаже гнилий суспільство. я люблю бути віч-на-віч із собою, повністю розслабитися і насолоджуватися тим, що поруч немає людей, які посміхаються в обличчя, а за спиною поливають брудом.

знаєш, що пов'язує двох розлучених людей більше, ніж кохання?
ненависть.

ти мав рацію, ти правда нікчемна тварюка.

можливо, ми більше не побачимось з тобою.

поруч із тобою не місце мені, і я це знаю.
я уникаю тебе, і я тікаю.

просто знай, що я помер би за тебе.

травми продовжать кровоточити, скільки ви їх не ігнорували. перетворювати травми на щось інше це як покласти зверху квітку для краси. вони не перестануть хворіти, не перестануть кров'ю стікати і за вами постійно залишатимуться сліди болю, важкі брудні сліди. не виліковані травми гірші за віруси, вони поширюються через слова і ставлення, і вражають швидше кулі. дуже поранені люди — найнебезпечніші, але не для всіх. вони завжди знайдуть квітку, щоб сховати травму від чужих, не думаючи про те, що близькі в будь-який момент можуть захворіти.

якою б сильною людиною я не була, я наплюю на свої принципи, лиш варто тобі покликати мене.