Хотіла вчора щось написати з приводу Дня Незалежності, таке, знаєте, пафосне, надихаюче...
Але з огляду на перевтому і поплаву від пізньосерпневої спеки, повела себе їсти піцу, і просто спостерігати за тим, що коїться всередині і навкруги мене.
І так, знаєте, хороше, правильно це було, бо вчора я бачила:
- бігля, що залюбки купався у фонтанчику Задержпром’я
- дітву, яка з рафінованою, кришталево чистою радістю і вереском бісилась і гралась під “Сухим фонтаном” на площі Свободи,
- святкові гірлянди на деревах у саду Шевченка -
- багато дуже красивих людей у вишиванках, які сім’ями гуляли і посміхались.

Я вже давно не бачила стільки вуличного освітлення, але головне, що кинулось в очі — люди світились зсередини особливою радістю. Люди співали гімн і народні кричалки. Найяскравіші вогники були в очах людей, а вулична ілюмінація тільки підкреслювала загальне піднесення. Навколо війна, але тут і зараз — свято, яке досі не змогли у нас відібрати, а значить — є привід просто бути щасливими. Просто бути.
І допоки ми хранитимемо в собі оце вперте внутрішнє світло, допоки ми не дамо йому згаснути, все у нас буде добре, хай там що.
Зі святом 💛💙

Уж вужиться,
розширюється і звужується,
звивається петлями,
виблискує новою лускою на сонці,
запрошує мене йти за ним —
і я пускаюсь вужицею,
плазую,
плаваю,
плавлюсь.
не хочу кричати в людей
я тепер зовсім інша:
тихххішшша.
Он моя стара шкіра
згоряє у палючих променях,
це стільки разів було вже
у дитинних казках,
що й повторювати більше не хочеться.
А я все одно повторюю:
в Ужгороді все спокійно,
значно спокійніше,
ніж в інших містах моєї країни.
Шшшшшшшшш-
шшшшелестить вода,
шшшшшшелестить Уж,
втішшшшшшає,
все спокійно, не плач,
шшшшшшшшшш,
шшшшшшшшшш......

Спробуй милості —
а вона гірка,
от і виросла
я-не-ягідка.
Годі лащитись:
я не золотко.
Півімла ще та.
Ні, не солодко.

Хтось ці присмерки
на варгані грав —
вечір з присмаком
неорганіки.
Проросла одна
математика,
як нелагідна
мати-й-мачуха.

Бо лічба живих—
не відсахуйся! —
стала базовим
самозахистом.
Недоторкане,
недовтілене
стало органом
самозцілення.

Здерла стразами
з брошки лютого
ледве сказане
“я люблю тебе”.
Може вутиця,
може селезень...
Що це крутиться?
Просто березень.

Привіт, 34.
Моє життя заходить на новий завиток спіралі і тут міг би бути пафосний допис про те, скільки мені всього вдається, про якісь інсайти, бла-бла-бла...
Але я зараз не про те. Я хочу подякувати по-справжньому моїм, зокрема моїй творчій зграї, а також чайній зграї, за те що ви є і ви поруч. Я живу для вас.
Дякую всім, хто допомагав і підтримував мене попередній рік, ви мабуть і самі до кінця не уявляєте, скільки ви для мене зробили.
Дякую ЗСУ за те, що цей рік я мала змогу жити в місті, яке найбільше люблю.
Закликаю кожного і кожну, хто це читає, задонатити сьогодні на будь-який збір, якому Ви довіряєте, а в коментарях до переказу на збір написати побажання або просто щось хороше. Не питайте стару відьму, як це працює, просто повірте, що це працює:)
Якщо ви вже задонатили все, що захотіли, і вам дуже хочеться підтримати саме мене, то можна мені щось покласти осюди.

нездатність до мімікрії в міській саванні:
зебра на поцяткованому асфальті і ми — незвані,
дерева, котрих завжди замало,
сила, яка нас ламала-ламала, і не зламала.
цукати землі не дають цокотіти підборам.

строкаті смуги благовіщенського собору,
смужки харківського печива аж надто солодкі.
листя полощеться на гілках. повітря полоще глотку.
жується глевкої надії нудотна здоба.
ми якось устигли забути, а хто ж тут здобич,
а хто ж тут одвічний хижак, мисливець.

а потім в нас відкриються очі: ми — сливи,
що вперто квітнуть попри морози й гусінь
попри те, що сутінки травня скоро зовсім загуснуть.

чи то спітнів світ, чи то від дощу мокріє.
не бійся, нас не знайдуть, навчених мімікрії.

Колись ми навчимося бути
живими рухомими електростанціями,
генерувати необхідну нам кількість струму
так, як дерева генерують кисень.

Ми складатимемось
із ніжності й люті,
із хрускоту пальців,
зі скреготу зубів
так, як весняний вечір
складається із запахів:
мокрої молодої зелені,
перших багать,
абрикосового і вишневого цвіту.

Щойно потік
заперечувальних часток
нарешті припиниться,
наше внутрішнє сонце,
наше внутрішнє чорне сонце
засяє настільки потужно,
що його світло
литиметься нам з очей
сухими сльозами,
рухатиме турбіни часу.

Ми не нитимемо —
нехай ниють ребра
від сили обіймів.
За одвічним законом
ми збережемо енергію
нашої радості
на білий день,
найбіліший,
і не перестанемо дивуватись,
як із вбивць одне одного
поступово вийшли
такі життєздатні,
такі життєлюбні,
наскільки красиві створіння.

Звук повітряної тривоги
підіймається звідкись від поверхні землі,
так само як страх
підіймається звідкись із низу живота
до сонячного сплетіння,
до горла,
і вище.

Особливо стає моторошно,
якщо повітряна тривога
заскочить тебе
поблизу місць незагоєних прильотів,
поблизу місць сили і безсилля.

Котрий день поспіль,
котрий тиждень поспіль,
котрий місяць поспіль,
котрий рік поспіль
крилата смерть
грає з тобою в російську рулетку,
ходить по п’ятах за тобою.

А втім, заспокойся:
що ти про себе думаєш?
Їй все одно, хто її здобич.
Не переоцінюй себе:
будь-хто може бути на твоєму місці.

Так війна повертає до дійсності,
повертає тобі сторицею твоє справжнє
відчуття
власної
важливості,
чітко артикулює,
чого ти насправді варта
або ні.

Ключовим словом березня-квітня у мене стало “стійкість”. Бо коли за сорок кілометрів від тебе — терористична організація, яка чомусь вважає себе державою, а дах вже збирає манатки, щоб остаточно від тебе поїхати, треба за щось вчіплятись і жити своє жеття, бо за тебе то ніхто не зробить.
І для мене стійкість — це про цілком фізично відчутні речі.
Дати собі вдосталь поспати у день тотального блекауту в місті, раз вже робочий день без будь-якого зв’язку і інтернету не задався.
Нагодувати себе себе смачним і гарячим сніданком, напоїти себе гарячим духмяним чаєм.
Зробити руханку, щоб розтягнути затиснуті від постійної напруги м’язи.
Нагодувати, напоїти і почухати котів, бо в їхньому світі не існує росіян, ракет і дронів, в них є лише я, і в мене вони мають бути ситі, напоєні, начухані і щасливі, no matter what.
Заздрю своїм котам.

#щоденникове
Сьогодні фейсбук нагадав мені, що людина, з якою я неодноразово бачилась на харківських літературних тусовках, святкує свій день народження. Але є нюанс. Святкує вона його вже в іншому вимірі. Нам вона ані відповість на привітання, ані прочитає нового тексту.
Два роки тому ця людина пішла з Харківської ОДА незадовго до прильоту туди російської ракети, тому ми жартували, що тепер у неї два дня народження в один день.
Не те, щоб я близько спілкувалась із цією людиною, але звістка про її смерть минулої весни висадила мене на кілька днів.
Боляче, коли життя, яке могло б тривати і творити, нагло обривають.
Я не хочу це пробачати вбивцям.
Тоді ж мене запитали: скільки твоїх знайомих загинули на війні?
Нехай цей лічильник війни зупиниться.