Спробуй милості —
а вона гірка,
от і виросла
я-не-ягідка.
Годі лащитись:
я не золотко.
Півімла ще та.
Ні, не солодко.

Хтось ці присмерки
на варгані грав —
вечір з присмаком
неорганіки.
Проросла одна
математика,
як нелагідна
мати-й-мачуха.

Бо лічба живих—
не відсахуйся! —
стала базовим
самозахистом.
Недоторкане,
недовтілене
стало органом
самозцілення.

Здерла стразами
з брошки лютого
ледве сказане
“я люблю тебе”.
Може вутиця,
може селезень...
Що це крутиться?
Просто березень.

Привіт, 34.
Моє життя заходить на новий завиток спіралі і тут міг би бути пафосний допис про те, скільки мені всього вдається, про якісь інсайти, бла-бла-бла...
Але я зараз не про те. Я хочу подякувати по-справжньому моїм, зокрема моїй творчій зграї, а також чайній зграї, за те що ви є і ви поруч. Я живу для вас.
Дякую всім, хто допомагав і підтримував мене попередній рік, ви мабуть і самі до кінця не уявляєте, скільки ви для мене зробили.
Дякую ЗСУ за те, що цей рік я мала змогу жити в місті, яке найбільше люблю.
Закликаю кожного і кожну, хто це читає, задонатити сьогодні на будь-який збір, якому Ви довіряєте, а в коментарях до переказу на збір написати побажання або просто щось хороше. Не питайте стару відьму, як це працює, просто повірте, що це працює:)
Якщо ви вже задонатили все, що захотіли, і вам дуже хочеться підтримати саме мене, то можна мені щось покласти осюди.

нездатність до мімікрії в міській саванні:
зебра на поцяткованому асфальті і ми — незвані,
дерева, котрих завжди замало,
сила, яка нас ламала-ламала, і не зламала.
цукати землі не дають цокотіти підборам.

строкаті смуги благовіщенського собору,
смужки харківського печива аж надто солодкі.
листя полощеться на гілках. повітря полоще глотку.
жується глевкої надії нудотна здоба.
ми якось устигли забути, а хто ж тут здобич,
а хто ж тут одвічний хижак, мисливець.

а потім в нас відкриються очі: ми — сливи,
що вперто квітнуть попри морози й гусінь
попри те, що сутінки травня скоро зовсім загуснуть.

чи то спітнів світ, чи то від дощу мокріє.
не бійся, нас не знайдуть, навчених мімікрії.

Колись ми навчимося бути
живими рухомими електростанціями,
генерувати необхідну нам кількість струму
так, як дерева генерують кисень.

Ми складатимемось
із ніжності й люті,
із хрускоту пальців,
зі скреготу зубів
так, як весняний вечір
складається із запахів:
мокрої молодої зелені,
перших багать,
абрикосового і вишневого цвіту.

Щойно потік
заперечувальних часток
нарешті припиниться,
наше внутрішнє сонце,
наше внутрішнє чорне сонце
засяє настільки потужно,
що його світло
литиметься нам з очей
сухими сльозами,
рухатиме турбіни часу.

Ми не нитимемо —
нехай ниють ребра
від сили обіймів.
За одвічним законом
ми збережемо енергію
нашої радості
на білий день,
найбіліший,
і не перестанемо дивуватись,
як із вбивць одне одного
поступово вийшли
такі життєздатні,
такі життєлюбні,
наскільки красиві створіння.

Звук повітряної тривоги
підіймається звідкись від поверхні землі,
так само як страх
підіймається звідкись із низу живота
до сонячного сплетіння,
до горла,
і вище.

Особливо стає моторошно,
якщо повітряна тривога
заскочить тебе
поблизу місць незагоєних прильотів,
поблизу місць сили і безсилля.

Котрий день поспіль,
котрий тиждень поспіль,
котрий місяць поспіль,
котрий рік поспіль
крилата смерть
грає з тобою в російську рулетку,
ходить по п’ятах за тобою.

А втім, заспокойся:
що ти про себе думаєш?
Їй все одно, хто її здобич.
Не переоцінюй себе:
будь-хто може бути на твоєму місці.

Так війна повертає до дійсності,
повертає тобі сторицею твоє справжнє
відчуття
власної
важливості,
чітко артикулює,
чого ти насправді варта
або ні.

Ключовим словом березня-квітня у мене стало “стійкість”. Бо коли за сорок кілометрів від тебе — терористична організація, яка чомусь вважає себе державою, а дах вже збирає манатки, щоб остаточно від тебе поїхати, треба за щось вчіплятись і жити своє жеття, бо за тебе то ніхто не зробить.
І для мене стійкість — це про цілком фізично відчутні речі.
Дати собі вдосталь поспати у день тотального блекауту в місті, раз вже робочий день без будь-якого зв’язку і інтернету не задався.
Нагодувати себе себе смачним і гарячим сніданком, напоїти себе гарячим духмяним чаєм.
Зробити руханку, щоб розтягнути затиснуті від постійної напруги м’язи.
Нагодувати, напоїти і почухати котів, бо в їхньому світі не існує росіян, ракет і дронів, в них є лише я, і в мене вони мають бути ситі, напоєні, начухані і щасливі, no matter what.
Заздрю своїм котам.

#щоденникове
Сьогодні фейсбук нагадав мені, що людина, з якою я неодноразово бачилась на харківських літературних тусовках, святкує свій день народження. Але є нюанс. Святкує вона його вже в іншому вимірі. Нам вона ані відповість на привітання, ані прочитає нового тексту.
Два роки тому ця людина пішла з Харківської ОДА незадовго до прильоту туди російської ракети, тому ми жартували, що тепер у неї два дня народження в один день.
Не те, щоб я близько спілкувалась із цією людиною, але звістка про її смерть минулої весни висадила мене на кілька днів.
Боляче, коли життя, яке могло б тривати і творити, нагло обривають.
Я не хочу це пробачати вбивцям.
Тоді ж мене запитали: скільки твоїх знайомих загинули на війні?
Нехай цей лічильник війни зупиниться.

Збираю на пікап для артилерійського дивізіону, в якому служить мій рідний брат Дмитрий Ямпольский.

Сума збору - 240000 грн (6000 доларів приблизно).

Ми з Дімою - двійнята, це найрідніша моя людина, ми відчуваємо один одного на відстані й близькі навіть тоді, коли не бачимося місяцями.

У березні 22 року він пішов добровольцем у ЗСУ, я пишаюся ним від землі й до неба, і от зараз вперше він звернувся до мене - просить допомогти зібрати на пікап, який буде допомагати робити русню хорошою для його частини та дивізіону зокрема.

Зроблю все, що зможу, брате.

➡︎ Будь ласка, долучіться до збору у той спосіб, який буде для вас комфортним: поширте, прокоментуйте, зробіть донат (маленьких не існує), якщо є ідея співпраці зі мною - напишіть мені.

➡︎ Автори, культурні менеджери, книжкові магазини, літературні проєкти - я готова до співпраці, пишіть, зроблю все можливе, щоб допомогти моєму брату зібрати необхідну суму.

➡︎ 3 березня відбудеться мій Літературний практикум у Києві - деталі згодом - всі кошти підуть на цей збір.
➡︎ 9 березня я проведу свій поетичний вечір у Харкові (локацію шукаю) - там теж збиратиму кошти на цей пікап.

Розповідатиму вам про збір, про Дімку мого, який після смерті тата, якого не стало, коли нам було 9 років, став мені не тільки братом, старшим на 20 хвилин, а й справжньою опорою, підтримкою, скелею, а головне, людиною, у якої можна списувати алгебру і геометрію в обмін на домашку з історії та літератури))))

Всіх обійняла. Разом переможемо.
Слава Україні!

Першу річницю повномасштабної російсько-української війни я зустріла у Львові. У зйомній квартирі, яка мені була симпатична, але язик ніяк не повертався назвати її домом.
Другу річницю повномасштабної війни я зустрічаю у Харкові, у квартирі, яку я знімаю у своїх друзів вже кілька років, і в якій колись вперше відчула себе більше вдома, ніж деінде, на рівні навіть не розуму - тіла.
Я дуже вдячна ЗСУ за те, що в мене є можливість дихати запилюженим повітрям мого рідного міста. І разом з цією вдячністю в мені багато болю, суму і злості за тих, хто свій дім втратив назавжди. А є домівки, які назавжди втратили своїх людей.
Поети і поетки, які були вбиті росіянами, вже більше ніколи не напишуть нових віршів. Тому читайте поетів допоки вони живі, говоріть із ними, бо це важливо. І це не тільки поетів стосується. Говоріть тим, кого ви любите, про вашу любов. Не гайте часу на мовчання. Приділіть свої час і увагу тому, від чого у вас горять очі.
Бо цю темряву має хтось освітлювати. І ви теж. І я також.
Оммінь.

Мох на деревах
біля мого дому
вказує на північ —
звідти чекати біди, каже.
Підстав не вірити мохові немає.
Якийсь його прапрапрапрапрапращур
бачив,
як кущі ставали деревами,
тягнули стовбур до сонця,
як мавпи вчились ходити прямо,
не бачити зла,
не чути зла,
не казати зла.

Він був свідком того,
як вовки ставали домашніми,
люди — дикими,
а коні — залізними.

Мох на деревах
біля мого дому
знає значно більше,
ніж розказує пошепки,
коли я підходжу його погладити.
Мудрість його предків
навчила його триматись у тіні.
Може і я колись цьому навчусь.