теж буду подаватися, з оцим проєктом із санні банні

чудова ініціатива, підтримка створення коротких метрів – це зараз один із ключових способів зберегти існування українського кіно

останнім часом маю дуже змішані відчуття стосовно однієї теми.
за ці пару тижнів вже вкотре бачу пост, де «українським медіа» (саме загальне формулювання) закидають про те, що вони не пишуть про якісь важливі здобутки зі світу українського кіно.

і я от, абстрагувавшись від емоцій, думаю: яким чином ця інформація має доходити до «українських медіа»?

наприклад, є варіант: якщо людина від медіа стабільно перевіряє всі списки на усіх кінопреміях/фестивалях, усі їхні програми і постійно моніторить, чи є там українські імена.
тоді так, цей інфопривід від людини, і, відповідно, від медіа, не проскочить і про нього, з високою ймовірністю, напишуть.

але тут треба розуміти, що у медіа має бути ресур на таку людину, що це, наприклад, мають бути додаткові обов’язки, додатково витрачений час, і, відповідно, додаткова оплата. і це має бути саме людина, яка буде перевіряти тільки кіношну сферу.
бо у мене часом складається враження, що у людей, які пишуть зневажливі пости про «українське медіа не розповіло», не розуміють, що, насправді, у багатьох хороших медіа в нашій країні працюють великі та небайдужі команди людей. які постійно перевіряють новини, шукають інфорпиводи. але не завжди інформація до них доходить.

і тут виникає закономірне питання: що ж тоді робити, щоб ця інформація до них доходила?

у цих же постах про «українське медіа не написало» я бачила декілька жартівливих коментарів про те, що «ну їм же не надіслали прес-реліз», то їм самим не стало клепки знайти інформацію.
може, я чогось не розумію (бо можу керуватися тільки тим досвідом, що у мене є). але. я чесно не розумію, в чому проблема компаніям-дистриб’юторам чи продюсерам надіслати інформацію про участь фільму у фестивалі, відзнаку і тд.

мені справді це незрозуміло, чому про це іноді говорять зневажливо (типу без прес-релізу медіа самі не можуть скласти новину). це ж не так. ви просто звертаєте увагу на подію, направляєте фокус.
якщо у когось є пояснення, чому це так сприймається, мені справді буде цікаво почитати.

бо часом особисто для мене ситуація виглядає так дивно. автори стрічки нікому не розповідали про успіхи свого фільму, не шерили прес-реліз, чи бодай якусь інформацію. а потім обурюються, що про це ніхто не написав. чому хоча б не підкинути інфопривід і чому медіа потім самі погані (бо не написали) мені незрозуміло 🤷‍♀️

дуже хочу поділитися з вами матеріалом про грузинське кіно, який вийшов сьогодні на суспільному
насправді тема доволі цікава, бо, як мінімум, якщо загуглити українською «історія грузинського кіно», то випадуть в першу чергу тексти про історію українського кінематографа 🫠 тобто таких матеріалів на українській майже немає (я взагалі не знайшла, але може хтось колись писав, можете поділитися в коментарях)

по-друге, історія грузинського кіно багато чим схожа на нашу, бо радянська влада так само його цензурила. але є й інші цікаві приклади – наприклад один грузинський актор так багато грав у фільмах сталіна, що його чотири рази нагородили сталінською премією

про сучасне кіно для мене стало особистим відкриттям, що велика кількість сучасних грузинських фільмів, які презентують країну на міжнародних кінофестивалях, створені жінками. і у них є дуже цікава постать грузинської режисерки, яка створила «найбільш феміністичний радянський фільм», і що її родина – це ціла династія грузинських жінок-режисерок.

також додала інформацію і про квір-кіно, і як грузинські режисери боролися з прийняттям закону про «пропаганду лгбт»

• у сучасному грузинському кіно зараз знайома нам ситуація, коли велика кількість режисерів бойкотує їхню версію держкіно, тому це теж цікаво

словом, запрошую до прочитання 💋

Чоловік Маргарет Мітчелл одного разу сказав їй:
«Заради Бога, Пеґґі, хіба ти не можеш написати одну книгу замість того, щоб читати тисячі?»

Після цього вона написала «Звіяні вітром»

контекст:

У травні 1926 року, після того, як Мітчелл залишила роботу в журналі і лікувалася від травми щиколотки. Тим часом її чоловік втомився тягати додому з бібліотеки стоси книжок, щоб зайняти дружину, тож він запропонував їй написати власну книжку замість цього.
Щоб допомогти їй у літературних починаннях, Джон Марш приніс додому друкарську машинку Remington Portable No. 3 і протягом наступних трьох років Мітчелл працювала виключно над написанням роману часів Громадянської війни.

щиро дякую #книголав за запрошення долучитися до дискусії, там усім, хто прийшов послухати
для мене це була справді цікава розмова про особливості адаптації книги у серіал, морально-неоднозначних персонажів і чи можна виправдати насильство
супер-приємний і цікавий досвід 💋