Яким може бути алгоритм вступу України до НАТО? - головна тема, яку обговорювали в етері Прямого. Декілька  ключових позицій:

⁃ Ми поступово підходимо до можливості застосування так званого «німецького сценарію».

⁃ Зараз багато говорять про те, що нібито на зустрічі «Рамштайн» Україні можуть дати запрошення в НАТО. Однак, ця структура не вповноважена вирішувати такі питання. Такі рішення ухвалюються лише в рамках НАТО. Мої очікування від саміту в форматі Рамштайн: ухвалення комплексного документа щодо підтримки оборонно-промислового комплексу України. Ми маємо самі виробляти зброю, в тому числі далекобійну, і не залежити від політичної конʼюнктури в інших країнах.

⁃ Прикро, що багато часу та зусиль було витрачено владою на укладення двосторонніх так званих «безпекових угод», які насправді нічого не гарантують. На жаль, ці угоди не допомогли ані у Вугледарі, ані у Красногорівці, і зараз не допомагають в районі Покровська. Найкращою та єдиною дієвою гарантією безпеки є членство України в НАТО.

⁃ Чи може бути питання запрошення до вступу в НАТО предметом торгу з путіним? Так, але ми маємо розуміти, що це питання глобального лідерства і ми маємо відстоювати позицію, що запрошення України до Альянсу є елементом примусу путіна до миру, а членство - ключовим елементом перемоги України. 

⁃ Окремі країни-скептики не можуть поставити «шлагбаум» на нашому шляху як до НАТО, так і до ЄС.

⁃ Наміри Генсека ООН Гутерреша відвідати саміт БРІКС у росії в жовтні - це ганьба. Українська дипломатія не повинна цього допустити.

Дивіться відео за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=wQMsjiz6upw

Розпочався візит Зеленського до США.
Що нас чекає?
Одна з ключових подій візиту - це презентація так званого «плану перемоги» Зеленського як діючому Президенту США, так і обом кандидатам на цю посаду. Досі про зміст документа нічого, крім чуток в пресі, невідомо. Складається враження, що переговори ведуться через ЗМІ. А тим часом відкритих питань щодо цього документу багато.
Чи корелюється цей план миру із Стратегією перемоги України, яку раніше Байден передав на розгляд Конгресу США?
Як він співвідноситься з «формулою миру»? Навіщо цей план Харріс і Трампу напередодні виборів?
Чи отримає Україна запрошення щодо членства в НАТО вже цієї осені?

Про ці та інші питання говорили на Прямому, дивіться у відео: https://www.youtube.com/watch?v=1k6-o6bk19c

Нова Європейська Комісія: що чекати Україні?
Наразі мова йде про перелік кандидатур на посади членів нової Європейської Комісії, внесений сьогодні Президенткою Урсулою фон дер Ляєн після консультацій з державами-членами Євросоюзу.
Тепер м’яч на боці Європейського Парламенту, який має заслухати та схвалити запропоновані кандидатури як з точки зору особистих якостей, так і їх відповідності запропонованому досьє.

Нагадаємо, що у попередні рази Європарламент блокував 2-3 внесені кандидатури, яким очільники Комісії та уряди держав-членів мали шукати заміни. Тому чи отримають всі фігуранти цього списку кандидатів «зелене світло» євродепутатів покажуть результати слухань.

Для нас очевидним є те, що Урсула фон дер Ляєн робить ставку на ефективний технократичний європейський уряд. У списку дуже обмаль гучних політичних імен, які могли б працювати більше на власний політичний імідж, ніж на результат. Тому вочевидь є ставка на командну роботу та досягнення поставлених цілей.

Важливо, щоб вже з перших днів спрацював дует Урсули фон дер Ляєн та її «правої руки», колишньої прем’єр-міністерки Естонії, а тепер Віце-президента-Високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Каї Каллас. Політична вага Ляєн та потужна енергія Каллас мають працювати в унісон та синергії одна до одної, уникаючи можливої політичної конкуренції.

Є всі підстави стверджувати, що позиція нового складу Європейської Комісії щодо України залишатиметься сприятливою та конструктивною.

По-перше, Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн розглядає підтримку України та успіх нашої держави на треку відсічі російської агресії та вступу до ЄС як глибоко особисте політичне завдання та ключовий елемент власного політичного та історичного спадку. Тому і роботу Єврокомісії Президентка спрямовуватиме на просування «українського досьє».

По-друге, очікуємо, що всі кандидати пройдуть ретельну перевірку на проукраїнську позицію під час слухань у стінах Європарламенту.

По-третє, кандидати на ключові важливі для України посади з точки зору політико-безпекової підтримки обрані з традиційно союзницьких для нашої держави країн із урахуванням їхньої потенційної доданої вартості. Це і Андріус Кубіліус від Литви, який є автором і промоутером стратегії ЄС щодо перемоги України та виділення гарантованих 0.25 відсотків ВВП на військову допомогу нашій державі. Це і Валдіс Домбровскіс від Латвії, який вже багато років є своєрідним янголом-охоронцем української макрофінансової допомоги з боку ЄС. І власне Кая Каллас з Естонії, щирий друг України та ворог путінського режиму.

З точки зору політики розширення та переговорів про вступ заслуговують на увагу два моменти.

Перший - символічним є виведення «середземноморського досьє» з портфеля комісара з питань розширення. Чи можна вважати це рішення завершенням епохи так званої «європейської політики сусідства», а з нею і Східного партнерства та Союзу для Середземномор’я, стане зрозумілим вже скоро, але це точно вивільнить час для профільного комісара для зосередження на прискоренні процесу вступних переговорів і для України, і для Молдови, і для країн Західних Балкан, представниця яких власне і може обійняти цю посаду - Марта Кос із Словенії.

Другий - переговори про вступ та їх динаміка залежатимуть не лише від комісара з питань розширення. Вступні переговори - це наближення до всього комплексу політик ЄС, а відтак позиція кожного члена Єврокомісії має значення. Тому в пріоритеті має зберігатись активна робота та діалог з усім складом Єврокомісії.

Українській владі слід повчитися в ЄС у питанні щодо засад формування владної команди. В ЄС бачимо відкритість, системність, детальні обговорення та аргументи на користь підходів та стратегії. Українським урядовцям слід було б вибудовувати контакти з профільними комісарами. Це стосується і міністра закордонних справ України, який свій перший закордонний візит мав би здійснити до Брюсселя.

Українська влада так і не знайшла дієвих аргументів та не змогла мобілізувати всі ресурси для того, щоб домогтися потрібного рішення. Це як вийти віч-на-віч з воротарем і не забити гол. Такої гольової ситуації, яка існує сьогодні, може не виникнути в майбутньому. Прикро, що ювілейним самітом не скористалися і цього разу.

Жодна країна НАТО не зробила більше для зміцнення Альянсу, ніж це зробила Україна та її героїчні Збройні Сили. Ключовим у заявах лідерів країн-членів Альянсу є те, що НАТО сьогодні залишається найбільш згуртованим та найбільш дієвим за всю історію. Натомість, замовчується той факт, що ця сила Альянсу, його ефективність і дієвість, трансатлантична єдність сьогодні тримаються на плечах України та мужності і самопожертві нашого війська.

Лідери не продемонстрували справжнє лідерство, стратегічне бачення перемоги України та поразки путіна, а також шляхи досягнення миру, безпеки і стабільності у світі. Яскравим проявом такої «сміливості» стала відсутність рішень про дозвіл застосовувати американську зброю проти легітимних цілей на російській території та можливість застосування за ізраїльським прикладом ППО сусідніх країн НАТО для збиття російських ракет над територією України.

Варто відзначити, що за сильними положеннями декларації стосовно підтримки України і розбудови її оборонних спроможностей проглядається один тривожний дзвіночок. Ізоляція російсько-української війни залишається пріоритетом для євроатлантичної спільноти. Звідси і коментарі про небажаність збиття Польщею ракет як ймовірний ризик ескалації. В умовах війни на виснаження та обмеженого мобілізаційного ресурсу нам критично важливо змінити цей підхід. На жаль, це демонструє, що ставка москви на погрози ескалації продовжує працювати і впливати на рішення Заходу. Навіть після звільнення Харківської області, Херсону, ударів по Криму. Очевидно, що розрахунки ризиків та переваг стратегів НАТО поки не на нашу користь.

Мабуть тепер союзники будуть пишатися власною креативністю щодо “незворотного шляху” України до членства в НАТО. Проте, за духом принцип незворотності був закріплений ще у відповідних рішеннях Бухарестського саміту 2008 року. Незворотність нашого курсу на вступ до НАТО є також і невід’ємним елементом Конституції України з 2019 року. От і виходить , що без запрошення до членства в Альянсі для України єдине, що є і залишатиметься дійсно “незворотнім”, так це війна Росіі проти України, НАТО та Заходу загалом.

Не можна оминути увагою і вигадане союзниками для України нове випробування на шляху до НАТО - тепер це “міст”. Україна вже роками стоїть “на порозі” НАТО. Нам роками кажуть про “відкриті двері”. На минулому саміті НАТО союзники проголосили як ключове досягнення зняття вимоги щодо Плану дій щодо членства для України на шляху до НАТО, стверджуючи, що тепер потрібно зробити лише один крок, а не два. Цей крок - запрошення, якого на сьогоднішньому ювілейному саміті Україна знов не отримала. І от тепер за відкритими дверима виникає цілий новозбудований “міст”, яким можна йти дуже довго під обстрілами російських ракет. Цей міст для України НАТО будує на страху Росії. Натомість, запрошення до переговорів про членство України здатне було б зробити більше для перемоги, ніж будь-який “міст”, “двері”, “вікно” чи “незворотній шлях”. Таке запрошення і стало б проявом справжнього глобального лідерства Байдена і стратегічної могутності НАТО.

Про «історичність», «мужність» та «незворотні мости» Саміту НАТО

Ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні став важливою символічною подією для Північноатлантичного альянсу та президента Байдена напередодні президентських виборів. У складних кризових умовах як на європейському континенті, так і світі, країни Альянсу надіслали потужний сигнал міжнародному співтовариству щодо незламної єдності та солідарності, а також готовності захищати спільні демократичні цінності та свободу.

Водночас, потенційно «історично важливий» саміт не приніс по-справжньому історичних стратегічних рішень ані для Альянсу, ані для України.

У загальному плані НАТО підтвердило свою міцність та дієвість, зокрема продовженням розширення Альянсу через вступ Фінляндії та Швеції; поступовим виходом на фінансування колективної оборони на рівні 2 відсотків ВВП (наразі у 2/3 країнах-членах); посиленням військових спроможностей для стримування та відсічі можливої агресії проти членів Альянсу; а також імпульсом для поглиблення військово-промислової кооперації між країнами Альянсу.

Ухвалили союзники і низку справді важливих рішень на підтримку України, серед яких:

- консолідація військової допомоги Україні з боку Альянсу. Союзники досягли рішення про створення NATO Security Assistance and Training for Ukraine (NSATU), що покликано покращити надання Україні необхідних озброєнь та навчання;
- оголошення Зобов'язання щодо довгострокової безпекової допомоги Україні щодо надання військового обладнання, допомоги та тренувань з метою підтримки України у розбудові сил, здатних перемогти російську агресію. Те, що союзники мають намір забезпечити мінімальне базове фінансування в розмірі 40 мільярдів євро протягом наступного року, слід вітати;
- суттєве посилення систем протиповітряної оборони України у найближчому майбутньому, а також перехід у завершальну стадію процесу передачі Україні літаків F-16;
- створення Спільного аналітичного, тренувального та освітнього центру Україна - НАТО (JATEC) як важливого елементу практичної співпраці, покликаного визначити і застосувати уроки війни Росії проти України і підвищити рівень оперативної сумісності України з НАТО;
- рішення Генерального секретаря призначити Старшого представника НАТО в Україні (NATO Senior Representative in Ukraine).

Вашингтонський саміт зафіксував роль росії як найбільшої безпосередньої загрози безпеці Альянсу на довгострокову перспективу та підтвердив рішучу налаштованість протидіяти агресивним та підривним діям росії проти Альянсу та союзників. Важливим рішенням саміту стала підготовка до наступного Саміту в Гаазі рекомендацій до оновлення стратегії НАТО щодо росії, у підготовці яких має грати активну роль українська дипломатія.

Країни Альянсу також дали жорстку характеристику політиці білорусі, КНДР, Ірану та Китаю щодо підтримки агресивним діям росії проти України. Крім цього, Альянс визначив, що Китай продовжує створювати системні виклики для євроатлантичної безпеки. Тут варто відзначити все чіткіше позиціювання Китаю як зацікавленої сторони попри намагання Пекіна представляти себе як потенційного посередника між Києвом та москвою.

Водночас, ми так і не побачили у публічному просторі ані обіцяної Конгресу Стратегії Білого дому щодо підтримки України, ані бачення з боку США шляхів досягнення перемоги та відновлення миру в Україні. На фоні ракетних ударів по містах України та Охматдиту, на фоні блідого саміту миру, обіймів Моді з Путіним, вояжів Орбана самозаспокоюючі мантри Байдена про те, що «я керую світом, я зупинив путіна, я обʼєднав НАТО» звучали певним дисонансом.

В Україні покладали особливі очікування на цей ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні. Здавалося, що 75 років Альянсу стане для всіх ідеальною нагодою для ухвалення рішення запросити Україну до початку перемовин про членство в Альянсі. Без такого рішення цей “історичний саміт” історичним стати не міг. І, на превеликий жаль, не став.

Перші висновки з сепаратної дипломатії Орбана

Дивовижна дипломатична активність премʼєр-міністра Угорщини Віктора Орбана спричинила справжній землетрус в європейській (і не лише) політиці на українському треку. Якщо для багатьох ці дії стали несподіваними, то цілком очевидно, що Будапешт до них готувався давно. Саме тому сьогодні треба зробити правильні висновки з дій, до яких Орбан вже вдався, і до яких ще вдасться. Це допоможе підготуватися до наступних несподіванок.

Отже:

- План Орбана - це результати недопрацювань української сторони, адже відсутність справжнього діалогу між Києвом та Будапештом занадто затягнувся і контактів останнім часом у авральному режимі явно не вистачило.

- Попри півроку активізованих контактів та підготовку до потенційної зустрічі з Орбаном, Зеленський так і не знайшов дієвих і переконливих аргументів, щоб якщо не переконати, то бодай змусити угорську сторону сумніватися в своїх підходах та занадтій довірі до Москви.

- У дипломатичному матчі Україна-Угорщина поки що рахунок 0:2, адже Київ не лише піддався на 11 вкрай небезпечних умов Угорщини у справах нацменшин, але і не убезпечив негативного сценарію розвитку подій у контактах Будапешта з Москвою.

- Путін скористався можливістю для представлення Заходу в особі головуючої в ЄС країни власного плану капітуляції України та припинення війни; натомість, Орбан уникнув будь-якої публічної згадки про українську «формулу миру» перед російським лідером, засудження агресивної війни.

- Для збереження принципу “нічого про Україну без України” Київ має отримати звіт за результатами розмов Орбана з Путіним та використати принаймні цю нагоду для того, щоб знайти правильні слова і аргументи для подальших дій Угорщини в інтересах України, перемоги та відповідальності агресора.

- Зупинка у Москві не стане останньою у миротворчому турне Орбана. Можна припустити бажання поговорити з Ердоганом та Сі перед приїздом до Вашингтону на ювілейний саміт НАТО і представлення лідерам Заходу результатів миротворчих зусиль. Вочевидь, у США Орбан захоче звірити годинники з Трампом.

- Візити до Києва та Москви - лише початок дипломатичної кампанії Орбана, для якого не є перешкодами ані роль головування в Раді ЄС, ані підпис під Комюніке саміту миру.

Ініціативи Орбана - виклик консолідованій позиції ЄС і НАТО щодо підтримки України та ізоляції агресора. Це ще один привід активувати застосування статті 7 Лісабонського договору з метою покарання Будапешта і недопущення подібних сепаратних дій у майбутньому.

По-перше, є всі підстави для того, щоб українська дипломатія опрацювала з французькою стороною спільне бачення щодо реалізації ініціативи Макрона. Покласти на папір алгоритм та умови запрошення французьких військ чи військ «коаліції бажаючих» під проводом Парижа мало б стати пріоритетним і нагальним завданням. Абсолютно правильно вести розмови про якомога швидше надання Україні потрібної зброї, передусім заходів протиповітряного і протиракетного захисту, боєприпасів. Це все зміцнює наш збройний арсенал. Так саме зміцнити його здатна й ініціатива Макрона, якщо мати до неї “дорожню карту”.

По-друге, ніхто не відміняв інструмент кулуарної човникової дипломатії, яку українська дипломатія мала б задіяти, залучивши й інших партнерів, передусім країни Балтії, Польщу, закладаючи фундамент для створення «коаліції бажаючих». Для виконання такої ролі давно слід було б призначити спеціального посланника України з впливовим реноме та довірою і в Україні, і на Заході, а також, головне, практичними знаннями і досвідом з фронту, для просування українського порядку денного. Ідеальною кандидатурою на цю роль, про що ми писали раніше, був би колишній Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний.

По-третє, ніщо не заважає українському парламенту використати конституційні повноваження та у розвиток попередніх домовленостей між Києвом і Парижем щодо алгоритму та умов запрошення французьких чи коаліційних військ щонайменше підготувати проєкт або і схвалити рішення про допуск збройних сил іноземних держав на територію України.

Ці кроки суттєво посилили б присутність «українського питання» у світовому порядку денному, у світових медіа та аналітичних дискусіях, в тому числі на полях засідань Європейської Ради, Саміту Сімки, Вашингтонського саміту НАТО та Саміту Європейської політичної спільноти. Крім цього, такі дії надали предметності та конкретики у переговорах з партнерами щодо можливої підтримки України у відсічі російської агресії, а також посилили стратегічну невизначеність для путінського режиму та його відомих і «прихованих» союзників.

Реалізація ініціативи Макрона - це «вікно можливостей» для нашої Перемоги. Це не лише фізична присутність союзницьких військ на території нашої держави, але і стратегічне затягування НАТО в Україну, і готовність однієї з ключових світових та ядерних держав надати Україні ефективну гарантію збереження української державності не колись, а вже сьогодні.

Попри згаяний час, можливість ще не втрачена, якщо звісно включитися в її реалізацію з розумом та належною політичною волею.

Час діяти!

Макрон готовий до бою з російською загрозою. Яка відповідь України?

Коли у лютому цього року вперше зʼявилася ініціатива Президента Франції Еммануеля Макрона про гіпотетичну можливість або ймовірну потребу в розміщенні на території України військ союзників, на себе одразу звернула увагу її амбітність та невипадкова креативність. Ідея одразу спровокувала жваву дискусію. Хтось побачив за нею лише амбітні декларації самого Макрона, який давно говорить про стратегічну автономію ЄС (не згадуючи вже про виборчу кампанію у Франції). Інші сприйняли ідею цілком серйозно та з непідкупним інтересом і готовністю підтримати, як-от давні союзники та віддані друзі України з числа країн Балтії. А дехто (і в першу чергу в москві) ініціативу французького лідера жорстко не сприйняв зі старту, хай якими б аргументованими не виглядали слушні вихідні посили Парижу.

Прикро, але до категорії «млявих» реакцій потрапив і офіційний Київ. Інакше як відмовою від французької ідеї не можна назвати слова Президента Зеленського про те, що йому особисто Макрон про направлення в Україну іноземних військ нічого не говорив. Або що у разі такої ініціативи росія одразу здійняла б світовий “хайп” та «почала створювати нові розподільчі лінії, розхитувати ситуацію» і, відповідно, руйнувати міжнародну єдність щодо України.

Більше двох місяців ініціатива Макрона живе в інформаційному просторі власним життям, дрейфує у пошуках більшої підтримки. І попри це та розбіжності у її сприйнятті західними політичними колами вона вже змогла створити важливий елемент стратегічної невизначеності для росії. Не брати її до уваги - неможливо. Спробувати її розчинити у забутті, чи в безлічі інших ідей, або демонстративній ескалації в Україні як елементу відлякування - цілком.

Інтервʼю французького лідера впливовому журналу Economist саме про це: Президент Макрон чітко та рішуче стверджує, що від своєї ініціативи не відмовився. Ба більше, наголошує, що усвідомлює масштаб російської загрози для європейського континенту, розглядає її як виклик для майбутнього існування європейської спільноти та готовий до будь-яких дій аби не дозволити путіну перемогти Україну.

Він у черговий раз пропонує і Україні, і цивілізованому світу серйозніше підійти до того, що обставини, які спричинять необхідність направлення союзних військ в Україну, цілком можуть виникнути. А тому готуватися треба вже сьогодні, хай би і на рівні попередніх стратегічних дискусій.

Здавалося б, що все, що наближає нашу перемогу, мало б Україною підтримуватися і розвиватися. Водночас, станом на цей момент, ситуація виглядає дещо інакше. Черговий вихід Макрона з лютневими пропозиціями цілком може бути наслідком нерозуміння ставлення до них української сторони, яка б, як уявлялося і уявляється в Парижі, мала б її із вдячністю підхопити і розвинути. Саме тому цього разу Президент Франції публічно ставить питання руба, принаймні за дипломатичними мірками, та називає дві умови: або провал України на фронті, або запит України про відповідну допомогу. І коли, ніби між іншим, Макрон підкреслює, що наразі запиту з Києва не надходило, це означає лише одне - від України очікується реакція. За наявною інформацією із дипломатичних джерел, яким можемо довіряти, знаємо, що така підтримка з нашого боку була б схвально сприйнята у Франції. Хай би яким довгим не був шлях, долати його краще разом, аніж наодинці.

Не претендуючи на всеобізнаність, проте виходячи з власного досвіду та розуміння дипломатичних реалій, вважаю, що принаймні три кроки офіційний Київ міг би здійснити без зайвих проблем.

Висновки з Вашингтонських баталій для України

Цього тижня увесь світ і, насамперед, Україна стали свідками напруженої політичної інтриги у Палаті представників США щодо схвалення пакету військової допомоги Україні у розмірі понад 60 млрд доларів США.

Добре, що рішення Палати представників стало позитивним, і воно швидко пройшло далі через Сенат та було підписано Президентом Байденом.

Проте, давайте прагматично оцінювати ситуацію - рішення правильне, але питання чи не запізно, і чи це допоможе нашій перемозі?

За цей час Україна втратила не лише території та дорогоцінні людські життя, а й ініціативу в нашій боротьбі на фронті. Зупинити триваючий наступ агресора тепер буде набагато складніше, навіть з новою американською допомогою.

Не гроші воюють, а зброя. Тому ці фінансові ресурси мають зараз встигнути перетворитись на зброю і вчасно та безпечно доставлені українському війську.

Неспроможність пробити вчасне схвалення допомоги Україні у грудні 2023 року - січні 2024 року продемонструвало межі можливостей чинного президента Байдена та президента Зеленського, який, як пам’ятаємо, спеціально літав до США для просування допомоги. Тандем Байден-Зеленський не зіграв. Вочевидь, першу скрипку у цьому питанні грав Трамп.

І схвалення пакету допомоги стало можливим не стільки через посилення позиції Байдена, скільки через коригування позиції з боку Трампа і відповідно спікера Джонсона.

Що вплинуло на позицію Трампа?
- несприятливі електоральні тенденції для Трампа - останні тижні американські соціологи показували негативні тенденції для його підтримки на президентських виборах;
- ескалація ситуації між Ізраїлем та Іраном, що спонукало республіканців прискорити вирішення питання посилення військової допомоги Ізраїлю;
- активні особисті контакти з Трампом «давніх друзів та хороших хлопців» Анджея Дуди, Девіда Кемерона, Бориса Джонсона, які змогли знайти правильний ключик;
- невтішні дані та прогнози американської розвідки щодо еволюції ситуації на полі бою в Україні. Можна припустити, що Трамп зрозумів, що за відсутності американської допомоги станом на січень 2025 року у нього як потенційного президента США просто не буде шансу реалізувати власну миротворчу ініціативу про «мир за 24 години». Трамп зрозумів, що він має допомогти Україні протриматись до його президентства;
- через затягування із схваленням допомоги Трамп змусив Європу та інших партнерів дати набагато більше ресурсів Україні, ніж раніше і вийти на певний справедливий, на думку Трампа, паритет у обсягах підтримки;
- і американський, і зовнішньополітичний істеблішмент зрозумів, що допомога стала можливою, хоча і запізно, завдяки Трампу, а не Байдену.
- Трамп використав цю інтригу для мобілізації власної підтримки у республіканській партії та його електорату. Він жорстко показав, що готовий на все, аби відстояти свою позицію та запити власного виборця.

У підсумку стало зрозуміло, що, по-перше, на вирішення питання схвалення допомоги з боку США вплинула не стільки позиція та зусилля української влади, скільки еволюція позиції Трампа. І, по-друге, ситуація засвідчила складність отримання Україною наступних пакетів допомоги у 2025+, тим більше, у разі перемоги Трампа на президентських виборах.

Що стосується Байдена та його ролі в «українському досьє», то наступними «вікнами можливостей» для забезпечення його лідерства у питанні України є швейцарський Саміт Формули миру в червні та Вашингтонський саміт НАТО у липні.

У Байдена є шанс взяти іміджевий та політичний реванш у Трампа шляхом сприяння успішності Саміту «формули миру» і залучення 100+ лідерів до участі у ньому, а також забезпечення сміливого рішення про запрошення України до членства в НАТО.

Буде, про що поговорити і скоординувати.

Не випадковим у цьому контексті було й оголошення тези Макрона у рамках оголошення коаліції про надання Україні далекобійної зброї. Відповідно, перед союзниками сформульовано чітку дилему - або надання Україні всієї необхідної зброї зараз, або направлення власних солдат на фронт згодом. І це все на тлі все частіших розмов про ймовірність нападу росії на НАТО в найближчій перспективі.

Будемо сподіватися, що теза Макрона матиме ефект не лише на москву, але й на наших партнерів щодо необхідності повної мобілізації ресурсів уже сьогодні.

І не треба говорити, що це подарунок путіну чи надмірна ескалація, чи провокація росії. Ніколи не слід забувати, що, попри всю браваду, у кремлі найменше у світі прагнуть війни саме з НАТО. І це, мабуть, єдине “ніколи”, про яке слід нагадувати завжди.