🙆‍♀️ Починати писати «Девіда Копперфілда» було для Діккенса важким випробуванням. Назву він відшліфував на шістнадцяти аркушах: протягом цього брейншторму змінювались не лише заголовки, а й жанр, метод оповіді майбутньої історії. Друге фото — один саме з тих аркушів.

💭 Є кілька загальних спільних рис у історіях Девіда й Чарльза, та є кілька конкретних автобіографічних інцидентів. Наприклад, Діккенс вперше і востаннє розповідає тут про свої болісні переживання з раннього початку дорослого життя.

🔥Хочу поділитися своїм найбільшим відкриттям у шуканнях про «Девіда Копперфілда»: є сайт, на якому ви в інтерактивному форматі можете розглядати робочі нотатки Діккенса про цей роман з повними, розлогими поясненнями.

🥹 Відкривається стільки глибокої праці й витонченого символізму цієї історії, що суцільне задоволення вивчати все.

Зверніть увагу й гайда РОЗГЛЯДАТИ нотатки і ТИЦЯТИ ТУТ!

**Для всіх, хто хотів тут побачити короткий огляд.

🐺 «Книга на війні» — прекрасне читання. Воно було б ще кращим, якби автор місцями не був надто наївним і обмеженим, почав викладати тему дослідження одразу, а не зі 150 сторінки й обережніше поводився з джерелами. Втім, ця праця варта уваги книголюбів** і я розповім детальніше чому. 

Тепер довгий огляд.

💭Ендрю Петтіґрі говорить про роль різноманітного друкованого слова у війнах. Це дослідження не лише про книги, а ще листівки, постери, мапи, глобуси, навчальні посібники, підручники й всіляке інше за списком.

🙄 Проблема в тому, що десь до 150 сторінки автор намагався згадати, про що ж він хоче нам розповісти. Тому навсяк випадок написав про військові навчальні заклади, кадетські корпуси й атласи: склалось враження, ніби у переказ світової історії Петтіґрі ні сіло ні впало додавав згадки будь-чого друкованого. 

🤌 Та з третьою частиною оповідь вирівнялась і стала дійсно цікавою для того, хто прийшов у очікуванні теми «Книга на війні». Петтіґрі аналізує те, як видавнича індустрія різних країн пристосувалась до воєнних умов, якими стали її пріоритети, наскільки бібліотечна система ефективно впоралась з викликами нового часу й що сталося з книжками різних країн під час лиха. Автор балансує між викладом масштабних фактів і ділиться особистими історіями про читання книжок під час війни. 

🥲 Буває, Ендрю навіть смішить оказіями з життя письменників: скажімо, Івлін Во у січні 1944 року просив у командування тримісячну відпустку на написання роману. Відпустити його слід було негайно, бо «коли ідея повністю сформувалася в думках письменника, її не можна не писати, бо вона зіпсується».

🤯 Враження від цієї книжково-бібліотечної мандрівки псувала вестернська дурість автора і дивне поводження з джерелами. Маю понад п’ятнадцять стікерів, якими позначаю зауваження.

Наприклад, 

🔥 Сторінка 30:

«У якомусь джерелі згадується, що тільки в Німеччині за перший місяць війни писали по 50 тисяч віршів за день».

🙆‍♀️ Сторінка 297:

«Саме тоді було знищено 200 тисяч книжок із бібліотеки Неаполя, бо командир вермахту надто буквально сприйняв наказ Гітлера залишити від міста бруд і попіл».

(А є багато варіантів сприйняття цієї фрази? У чому сенс цього а-ля применшення наказу?)

🙄 Сторінка 344:

«Америка неухильно вважає книжки важливою ознакою цивілізації. І от, у розпал звільнення ще мільйони книжок хотіли спалити на славу свободи».

(Неодноразово автор намагається нам впихнути наратив, що спалення книг нацистами і спалення нацистських книг союзниками — це одне й те саме)

І отака річ трапилась.

😔 Сторінка 281:
«Книжки Penguin у таборах були повсюди, хоча на певний час справи у видавництва пішли гірше після того, як книжка з рекламою ручки Penguin потрапила до рук вартового, а той очікувано обурився, побачивши малюнок з Адольфом Гітлером, насадженим на багнет. Після цього всі книжки Penguin у таборах заборонили».

І на 284 сторінці, поруч з зображенням цієї реклами бачимо такий текст: 

«Реклама чорнильної ручки Penguin з усміхненим солдатом, який штрикає
карикатурно зображеного Адольфа Гітлера. Надсилати книжки з цією рекламою в табори військовополонених вважали нетактовним: якби її побачили, то могли б заборонити розповсюдження книжок Penguin».

🥲 (Так заборонили чи ні? Могли б чи зробили це?) 

🔥Втім, зі 150 сторінки ця книжка була справді корисним читанням. Я зрозуміла, наприклад, що ми не перша держава, яка тупить з евакуацією культурних цінностей і дізналась багато неочевидних речей про читання на війні.

👀 Раджу працю й щиро сподіваюсь на вчених Заходу, які от-от зможуть подивитись далі свого носа.

Інакше людство дарма сподівається на інтелектуальний потенціал тих, хто вважає, що масштабні бомбардування міст під час Другої світової спричинені лише відсутністю точної зброї, а не задумом і метою такого смертоносного ураження. Так-так, це теж з книжки Петтіґрі. 

? Чому подивившись один фільм ми лишаємо кінотеатр у химерному екстазі, а інший — ледве витримуємо до фіналу? Герої цікаві, режисерська робота така талановита, стільки символів закодовано, однак стрічка — суцільна нудятина.

? Сценарист Роберт Маккі пояснює причини такої невдачі й вчить майбутніх митців творити фільми, від яких глядач просто буде не в силах відірватись. 

? Це маст-гев на полицях усіх, хто хоче пов’язати своє життя зі сценаріями. Автор розповідає базиси теорії й дає поради про те, як визначитись з жанром, створити переконливих героїв, визначитись з головною ідеєю кінострічки, визначити Підбурюючий Інцидент, зробити кожну сцену захопливою, а фінал — особливим. Це лише частина всього корисного, чим ділиться Маккі. 

?Важливіше, що терміни й правила Маккі озброює практикою, розбираючи сюжети і, ба більше, цілі сторінки сценаріїв кінострічок. Особливо цінним у цьому контексті є чотирнадцятий розділ, де автор пояснює принцип антагонізму й доповнює теорію прикладами двадцяти фільмів!

? Книжка вчить думати у спосіб, потрібний для написання сценаріїв. Я нарешті усвідомила, що означає правило «кожен рядок кінематографічного діалогу має нести сенс».

Крім того, стала бачити більше підтекстів і зрозуміла, як працює створення другорядних персонажів.

?‍♀️ Серед іншого занотувала для себе таке:

• Фінальний стан у кінці фільму має бути абсолютним і незворотнім. Зміни в межах сцени можна скасувати. 
• Якщо не можете ні про що писати, то не переживайте. Талант не покинув вас. Вам просто немає про що говорити.
• Те, що надихнуло на створення мистецького твору, необов’язково повинно бути включене в нього. 

• Не пишіть «каліфорнійські сцени», де двоє персонажів, ледве знайомих, зустрічаються за чашкою кави й починають ділитися найбільш секретним і темним знанням про себе. 
• Сцен з «витиранням пилу» також не пишіть. Це коли дві служниці — стара й новенька — починають говорити, а та, яка в родині вже довго, починає розповідати про сімейство все, витираючи пил. 

? Тепер до зауважень:

• Маккі привчає до обмежених сюжетів. Розповідаючи базис, автор, водночас, переконує: чим менший шматочок життя собі обрали - тим краще. 

• Протягом книги наводить приклади переважно з одних і тих самих фільмів. Лише під кінець Роберт врешті показує своє знання кінематографу сповна. 

• Дуже мало розповідає про флешбеки й зневажає їх як спосіб розповіді. Те саме про інші прийоми повернення в минуле задля експозиції або ж розвитку сюжету. 

• Використання кліше. Хай сам Маккі радить їх уникати в сценаріях, та в книжці не оминає. Наприклад, «любов до фільмів не вгасає», «прикладає вухо до стіни історії» і «дивлячись на хід шоу, яке ми називаємо життя».

• Повчає своїй правді життя.

Так його трохи архаїчні погляди звучать солідніше. Наприклад, переконує, що люди, які пережили Голокост, не уникають похмурих фільмів. Десь три рази за книжку точно Маккі використовує Гітлера/євреїв/їхній геноцид, аби підкріпити свою точку зору. 

? Та попри недоліки, «Оповідь» Роберта Маккі — це маст-гев на полицях усіх, хто хоче отримати базу-ґрунт-фундамент про написання сценаріїв і кіномистецтво at all.

Раджу, бо без знання основи не створити чогось нового. 

? Організатори «Книжкової країни», певно, власноруч добудували половину синьої гілки напередодні фестивалю.

Оце потужно!