Дмитро був сином римського проконсула у Фессалоніках. Батько й мати св. Дмитра були таємними християнами. У таємній домашній церкві, яка була в домі проконсула, хлопчик був охрещений. Дмитро одержав християнське виховання. Коли помер батько, а Дмитро став уже повнолітнім, імператор Галерій викликав його до себе й, переконавшись у його освіті й військово-адміністративних здібностях, призначив на місце батька проконсулом Фессалонікійської області. Головне завдання полягало в обороні міста від варварів і знищенні християнства. Щодо християн, то воля імператора була висловлена однозначно: «Посилай на смерть кожного, хто закликає ім'я Розіп'ятого». Імператор навіть гадки не мав, призначаючи Дмитра, яку широку дорогу відкриває йому для сповідування християнських подвигів. Прийнявши призначення, Дмитро повертається у Фессалоніки й відразу став відкрито навчати мешканців міста християнській вірі та викорінювати ідолопоклонство та поганські звичаї.

Коли імператор довідався, що призначений ним проконсул — християнин, і багато римських підданих, захоплені прикладом Дмитра, прийняли віру в Спасителя, гніву імператора не було меж. Повертаючись із походу у Причорномор'я, імператор, сповнений бажанням знищити солуньських християн, вирішив вести свою армію через Фессалоніки. Коли імператор Максиміан увійшов у місто й викликав до себе Дмитра, останній сміливо визнав себе християнином і засудив марність римського ідолопоклонства. Максиміан дав вказівку спершу посадити Дмитра до в'язниці, а потім послав воїнів пробити списами святого Дмитра.

З утвердженням християнства, відповідно зрадник став героєм та був занесений за це до рангу святих. За часів Костянтина Великого над могилою святого Дмитра було збудовано Базиліку Святого Димитрія. На наших Землях шанування великомученика Дмитра почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі.На честь його збудовано багато храмів. На Московії святкується з 1380 р. за установою Дмитрія Донського, як пам’ять про загиблих на полі бою. А зараз ставиться навіть під сумнів те, чи відбувалась взагалі Куликовська битва. В результаті усих впливів та спрощень сьогодні маємо день святого Дмитра – так зване народно-християнське свято, день вшанування пам’яті великомученика Дмитра Солунського, що відзначають 26 жовтня. Як бачимо, Кирило і Мефодій справилися зі своїм завданням – свято стало зовсім іншим, хоч зберегло дату.

Порівняйте самі, що залишилось світоглядно від прадавнього свята Діди, і зробіть вибір.

Зі Святом ДІДІВ вітаю усих нас!

Мед готували, тричі запускаючи в нього дріжджі. Хміль додавали, примовляючи: “Щоб добра була Зворожина!” Займалась цим спеціальна Баба, котрій давав настанови “Зворожний Дід”, який головував на святкуваннях минулого року. Під час самого свята вибирали іншого Діда. Як правило, всі йому виявляли велику пошану протягом року. Так само шанували і бабу, яка іноді приходила в хату лаяти чоловіка за погане поводження з жінкою. Винуватий їй не заперечував, а покірно схиляв голову і казав: “Так, мамо, так!” І та його легенько смикала за чуприну. Називалось це “наученням”.
Протягом року до “Зворожної Баби” зверталися ті, хто хотів дізнатись про майбутнє.
Одна з них славилась своїми знаннями, “Відою”. Мені, ще хлопцеві якось захотілося вивідати від неї, що саме вона “знає”. Взявши в матері гроші на ковзани, я ввечері пішов до Баби. Жила вона на окраїні села. Я постукав у віконце і вона відчинила двері, та побачивши мене, довго не хотіла ворожити і не хотіла брати грошей. Нарешті, я її вмовив і вона повела мене за хату, щоб не видно було з вулиці, поставила відро води так, щоб у ній відображався Місяць і сказала: “Ну, побачимо!”. Потім почала щось шепотіти беззубим ротом, після чого промовила: “Бачу я багато чого… Так, у місті вчишся в школі, потім в іншій, далі в третій, четвертій, п’ятій. Скінчивши навчання, будеш думати, що вже вивчився, а прийдеться всеодно все життя вчитися. В чужих краях будеш жити… З чужинкою одружишся двічі… Буде велика війна, багато народу загине, сохрани Господи, а ти вцілієш і ще вернешся старим… За морем щастя мало, мало його і вдома. Помреш спокійною смертю, а багато разів тебе смерть хапатиме, але завжди буде відпускати…” Не пам’ятаю вже всього, але головне вона сказала правильно! Майже все свідоме життя мені довелося прожити на чужині. Чимало разів і смерть загрожувала. Двічі був одружений з іноземками. Все зійшлося і в тій частині, що стосувалася навчання. Довелося перемінити п’ять шкіл…
В цьому ворожінні ми можемо побачити язичницьку традицію, яка пережила віки.
Звідки отримала “Зворожна Баба” своє знання, залишилося для мене таємницею, але можна припустити, що їй ці знання передавали попередні Баби. Чоловіки в цьому ніякого чаклунства не вбачали і її відьмою не вважали.
Чому це збереглось саме в Юріївці? Гадаю тому, що найближча залізниця була за сто верст, а Дніпро з його пароплавами – за п’ятдесят, якщо не більше. Міська “культура” з її пияцтвом і розпустою юріївців не зачепила: вони лишились поза її впливом, зберігши традиції тисячолітньої давнини”.

Подякуємо Ю.Миролюбову за такий цікавий та предметний опис правічного Свята Дідів. Як бачимо, у відзначенні свята колись брали участь саме літні люди, на відміну від сьогоднішніх урочистостей свята. Ця специфічна особливість, як на мене, заслуговує на увагу, оскільки створює умови функціонування отій ПРИРОДНІЙ ІЄРАРХІЇ (за віком, отже за ЗНАННЯМИ), на відміну від пануючої зараз СИЛОВОЇ ІЄРАРХІЇ (посада, авторитет, чи просто сила). Безумовно,спостерігаємо тут уже і вплив християнства (вшанування відбувається коло церкви) і язичництва (ворожіння), але беззастережно проглядається оте глибинне, вічне шанування свого РОДУ, своїх ПРЕДКІВ. Під впливом такого шанування своїх ПРЕДКІВ тисячоліттями виростав характер нашого народу - радше миролюбний і лагідний, живий і життєрадісний, працелюбний і землелюбний.

Потрібно сказати декілька слів про руйнування сутності цього прадавнього свята Предків, адже і його не оминуло сплюндрування, як і усіх інших свят. Постання православної традиції відзначення цього свята дослідники пов'язують зі сумнозвісними слов'янськими просвітителями та проповідниками християнства Кирилом і Мефодієм. Саме вони, під час своєї т. зв. «хозарської місії», а потім під час християнізації слов'ян, стикнулися з глибоким звичаєм осіннього вшанування предків. Як уважають дослідники, перед ними постало питання християнізації цього слов'янського поминального дня, і тому вони вирішили зробити його днем пам'яті св. Димитрія Солунського, який був одним з найшанованіших святих у їхньому рідному місті.

ДІДИ

Друзі, вітаю Вас з унікальним святом –ДІДИ (пізніші назви Дмитрова субота, родинна субота, дідова субота). Серед усіх поминальних днів, які супроводжували практично всі свята Наших Предків, це Свято займає особливе місце, що простежується навіть у наш час. Відомо воно по всій Європі. Зокрема, наприклад, у Білорусії, де ця традиція збереглася краще, цей день і зараз є святковим – офіційним неробочим днем. У нас, на жаль, поки що ця традиція дещо призабута, хоча від того ми кращими не стали! Свято відзначається в останню суботу жовтня.

Народна мудрість зберегла нам неоціненну Звичаєву пораду: оберігайте та турбуйтеся про Батьків та Дідів своїх щоденно і до самої смерті їх, бо діти ваші, дивлячись на вас, коли прийде час, так само будуть ставитися до вас! Обов’язково виконуйте поради на настанови Батьків та Дідів Роду свого, бо жоден з них НІКОЛИ не побажає поганого дитині чи онуку своєму! Пригадую, що ці слова часто повторювала мені моя мама. Мабуть і Ваші батьки неодноразово нагадували Вам про це. А чи зараз ми часто чуємо такі слова. Причому ключове слово турбота ЩОДЕННА, а не увага на день народження, чи коли вийде.

“Люд, - говорить Іван Франко, - нагадає собі життя своїх Предків і забажає йти їх слідом”. А щоб іти слідом, треба, принаймні, знати і шанувати своїх Предків. Хто наші Предки? Офіційна наука стверджує, що людина походить від мавпи. Невже б ми шанували свого предка-мавпу. У тварин, принаймні, цього не спостерігається.

Ось як описує це свято Юрій Миролюбов у своїй праці “Рігведа і язичництво”: “Оскільки мені довелося провести раннє дитинство в селі, бігати з дітлахами, слухати, що говорять “старі люди” то я багато чого зберіг з тієї доби і цим тепер ділюся. До того ж вивчаючи Ріг-Веду, як і інші Веди, я помітив прямий зв’язок між тим, що написане в них, і тим, що говорилося в селі “старими людьми”. Коло Сварожине було в основі Храмового Празника в селі. Так, у с.Юріївці викопували кругоподібний рівчак на майдані перед церквою і в Храмовий День у величезному громадському казані варилася “Страва”. Із цього казана її роздавали тим, хто сидів по краях рівчака, що називався “ямою”. Літні люди отримували тарілки з “бряшною”. Роздавали її вибрані Дід з Бабою, промовляючи: “На здоров’я, щоб довго жили!” – і кланяючись кожному. Старики “сиділи на землі”, а перед ними була скатертина у вигляді серветки, застелена просто на траві, і на ній – кварта з “медом” (мед, що перебродив з водою), приготовленим спеціально до цього дня і “бряшна” їжа. Стояли також і порожні тарілки, але місця біля них ніхто не займав. Це були місця тих, що померли протягом року. За зовнішніми ознаками це була Тризна. За внутрішнім змістом – бесіда з покійними братами і сестрами. Дід, роздаючи страву, вигукував: “Прийдіть до нас, Батьки й Матінки, їжте з нами бряшна!” До цієї трапези молодих і дітей не допускали – гнали їх геть. “Бряшна” мали право їсти тільки літні люди. Звичайно в слові “бряшна” легко впізнати слово “бращна”.
Тим людям, які запізнились на святкову братчину, говорили: “Сідайте до Зворожини!” А це, звичайно, було альтероване слово “Сварожини”. Діди і Баби були, таким чином, нібито близькі до Сварога, або з ним поєднувались…
А на цьому обіді, на “Зворожинах”, запитували: “А де Іван Грицьків?” – А той не прийде!” – відповідав хто-небудь: “Він до Петрів пішов!” Це означало, що Іван Грицьків помер. Селяни думали, що Петри були “Тим Світом”. Насправді через впровадження в Слов’янську практику християнства, Пітріс змішався з Петрами.
Юріївські “Зворожини” приходились на осінь. Вірогідно, тепер уже точно не пам’ятаю, це було на початку жовтня.
Для приготування “бряшна” вибирали вгодованого бичка, вранці насвітанку його різали, а нутрощі кидали у вогонь! Так ЖЕРТВА уціліла під виглядом приготувань до Храмового свята. Селяни йшли до Утрені, а “бряшна їли після служби, коли вже всі виходили з церкви. Іноді день випадав холодний, дощило, чи сніжило, тоді Діди та Баби приходили в кожухах і валянках, але на Землю сідали, кажучи: “Хоч би Бог дав не врости в Землю (тобто не померти).

ЦЕ ВЕЛЕС НАВЧИВ ПРАОТЦІВ НАШИХ ОРАТИ ЗЕМЛЮ
Велес, Волос – Бог, наділений багатьма функціями: покровитель землеробства й домашніх тварин; наставник, учитель музики й поезії, володар таємничих знань (покровитель волхвів); зв’язковий світів Прави, Яви і Нави (провідник душ «на той світ»); покровитель ремесла й торгівлі, багатства, медицини, мирного життя. Велесова книга вказує також і на його зв’язок з небесними світилами: Сонцем (Велес вранці виводить Сонячного коня на небо) і Місяцем (як Бог-пастух зоряних отар), а його нагляд за «отарами хмар» викликає дощі, які зрошують Землю, що вказує на його функцію сприяння родючості. Ймовірно, така поліфункціональність зумовлена поважним віком цього Бога, який з’являється у слов’ян ще на межі мисливського й землеробського етапів суспільного розвитку та еволюціонує разом зі своїми народами, які, цілком правомірно, вважаються «Велесовими внуками». Саме так «Слово о полку Ігоревім» називає легендарного співця Бояна, що дає право вважати Велеса покровителем співців, а можливо, й мудреців-волхвів.
Повість врем’яних літ називає Велеса «скотьїм Богом», що, до речі, не заважає русам складати клятви перед «Перуном і Велесом» (Повість врем'яних літ), отже, це свідчить про значно вищі священні повноваження Велеса, він – ще й Бог законів і правових відносин. Є всі підстави вважати його верховним Божеством архаїчного етапу праслов’янського періоду, яке з часом поступилося своїм місцем молодшим Богам, таким як Сварог і Перун. Нагадаємо, що на кумирі-пантеоні Світовита триликий Велес тримає на своїх плечах усю світобудову з іншими Богами й людьми, що може вказувати на його зв’язок з предками (корінням дерева роду). Дослідники слов’янського язичництва одностайні щодо тотожності (або близькості) Велеса грецькому Гермесу, християнство ж перекрило культ Велеса св. Власієм і св. Миколою.
Сила Велеса спрямована знизу вгору (від землі до неба), в той час, як сила Перуна – зверху донизу (з неба на землю).
Велесу присвячувались окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь. Культ Велеса – один з найрозвинутіших культів у слов’ян, пов’язаний насамперед з господарською діяльністю наших предків: «Це Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища (у хаті), і чтити його, як отця Божого» [ВК. 8/2].
© Галина Лозко. З книжки «Боги і народи» (2015).
© Картина Петра Андрусіва.

Могутні пісні від - Михайла Гречкина.? СЛУХАЙМО!